Ласкаво просимо, трон наразі вільний
10
травня 2018 О 9:15
382
Ада Блекджек. Наодинці з Арктикою

Історія цієї жінки лягла в основу кількох біографічних книжок, але цілком варта сценарію пригодницької стрічки для ліпших голлівудських режисерів. Її прижиттєва слава була короткою і не принесла статків, її ім’я не знайти серед видатних мандрівників, першовідкривачів чи дослідників, однак дивовижна історія, що сталася з цією жінкою та сила і мужність, з якою вона вистояла на самоті проти усіх негод Арктики, вражають і захоплюють. Знайомтеся, травнева героїня рубрики “Календар видатних жінок” – неймовірна Ада Блекджек.

10 травня 1898-го року у селищі Спрус Крік, що у штаті Аляска, з’явилася на світ дівчинка Ада Делетук. Інуїтка за походженням, вона рано втратила батька, а мати, котра не мала змоги піклуватися про Аду та її сестер, відправила дітей у місіонерський притулок в містечку Ном на півострові Сьюард. Попри холодний клімат, умови там були досить комфортні, й місіонери не поспішали прищеплювати своїм вихованцям рибальсько-мисливських умінь та навичок виживання у дикій природі, натомість дівчинку навчили прати, шити й куховарити, а також основам англійської грамоти, аби вона мала змогу читати Біблію та писати. Зрештою, у юної Ади в житті було лише два шляхи: важка робота служниці у білих людей або заміжжя. Миловидна усміхнена дівчинка обрала друге, і вже у шістнадцять років вийшла заміж за каюра (собачого візника) Джека Блекджека та оселилася з ним у маленькій хижці в сорока милях від Ному. За кілька років вони вже мали трьох дітей, та ні про який родинний затишок Блекджекам не йшлося. У постійних злиднях малюки хворіли. До 1921-го року двоє з дітей померли, а третій – Беннет страждав від туберкульозу. Саме тоді, коли Ада найбільше потребувала підтримки, чоловік завдав їй удару в спину – покинув із хворою дитиною напризволяще. Зрозумівши, що відрізані від цивілізації, вони з п’ятирічним Беннетом не виживуть, Ада пішки з малим на руках вирушила в Ном. Як колись учинила з нею рідна мати, вона з болем у серці залишила сина у притулку, проте обіцяла собі й Беннету, що заробить гроші йому на лікування та повернеться за ним. Однак яким чином 23-річна жінка могла заробити гроші на Алясці, коли навіть за найважчу роботу платили копійками? Аж тут Ада почула, що чи то канадська, чи то британська експедиція шукає англомовну пралю й швачку та обіцяє гарну платню за роботу на один сезон. Жінка вхопилася за такий шанс і незабаром зустрілася з роботодавцем – канадським антропологом і полярним дослідником Віл’ялмуром Стефанссоном, котрий нещодавно зібрав в Сіетлі команду для експедиції на острів Врангеля. Сама команда була невеличка, без особливого полярного досвіду, а особисто Стефанссон у висадці на острів брати участі не збирався. Та найбільше Аду бентежило, що на момент відплиття з Ному, вона була єдиною найманкою. Втім, Стефанссон обіцяв, що дорогою до Врангеля вони зроблять не одну зупинку в інуїтських поселеннях, тож візьмуть Аді помічників.

Варто зазначити, що експедиційна мета тільки на словах Стефанссона мала хоч якийсь сенс. Дослідник затято прагнув колонізувати острів і йому, фактично, було все одно під яким прапором це станеться. Направду, вже тоді острів тримала за собою Росія, проте арктичні терени були так мало досліджені, що на їхні шматки почергово претендували то американці, то канадійці, а то і британці. Так сталося й з островом Врангеля. Стефанссон уже встиг здійснити невдалу спробу підкорення острову ще у 1914-му у складі канадської арктичної експедиції на бригантині “Карлук”, тепер же висувався з тією ж метою, але за підтримки уряду Британії. Експедиція була вельми скромно забезпечена, оскільки Стефанссон покладався на так звану “дружню Арктику”, а зокрема, полювання як на одне з основних джерел забезпечення їжею. Члени експедиції планували, що їм лишень треба протриматися на острові один зимовий сезон, а тоді до берегів пристане корабель із запасами та новими людьми.

На момент висадки 9-го вересня 1921-го року, у складі експедиції були: канадієць Алан Кроуфорд та американці Мільтон Ґалле, Фред Мавер і Лорн Найт – наймолодший з них мав усього 19 років, а найстаршому не було й 30-ти. Крім упряжки собак, комусь спало на думку взяти на острів корабельну кицьку Вікторію, яку всі називали Вік. За винятком Ади Блекджек, бажаючих найнятися у помічники команді так і не знайшлося. Це неабияк хвилювало жінку, але відмовитися від висадки не давали обіцяні Стефанссоном гроші та її власна попередня згода. Вихована у християнській традиції, Ада вміла тримати слово. “Коли ми дісталися острова Врангеля, його територія здалася мені величезною, – записано згадку Ади у книжці Стефанссона “Пригоди на острові Врангеля”, – Однак мені сказали, це лише невеличкий острів. Попервах я думала повернутися на корабель, але вирішила, що це буде несправедливо по відношенню до хлопчиків. Невдовзі після прибуття я почала шити”.

Експедиція на острові Врангеля у повному складі

У цих словах – уся Ада, з її простотою, чесністю та зворушливим ставленням до експедиційної команди. Слід сказати, що відношення чоловіків до неї було не найкращим, а один з найстарших у команді – Лорн Найт – узагалі мав за звичку знущатися з жінки та всіляко кпинити з неї. Зимовка у крижаному таборі минулася відносно задовільно. Команда лишень втратила одного пса. Та ніхто не передбачив, що частина продуктів зіпсується, полювання не завжди буде вдалим, а корабель з провізією не пристане до берегів.

Коли у червні 1922-го судно Стефанссона із затишною назвою “Ведмедик Тедді” стикнулося із непрохідною кригою навколо острову, без зайвих маніпуляцій, його команда вирішила повернутися на Аляску, а члени експедиції були покинуті напризволяще. За кілька місяців люди на Врангелі зрозуміли, що допомога не приїде, вони вкоротили раціон та змушені були перемістити свій табір у глибину острову, оскільки навколо першої стоянки просто не залишилося дерев. “Дружня Арктика” виявилася не такою вже і дружньою. Борошно, боби, цукор, чай та кава закінчувалися. У вересні їм вдалося вполювати кілька моржів, а винахідлива Ада замаринувала м’ясо у якомусь корінні, аби воно довше зберігалося та стало менш жорстким. У січні Кроуфорд і Найт вирушили на розвідку навколоострівної криги, з якої Найт повернувся з ознаками цинги. Оцінивши шанси, найміцніша частина команди – Ґалле, Мавер та Кроуфорд вирішлили взяти упряжку з усіма собаками та спробувати дістатися наводною кригою Чукотського моря до Сибіру. Ада особисто спакувала провіант для чоловіків: три безцінні 20-фунтові брикети з хлібом, консерви, зброю та інструменти. Її, кицьку та хворого Найта залишили у таборі. За ними обіцяли повернутися, але цього не сталося. Наступного дня почався шторм, Ґалле, Мавера та Кроуфорда так ніколи і не знайшли. Температура на острові перевалила за мінус 60 градусів, в таборі майже не залишилося харчів, Аді Блекджек було тільки 24 роки, вона не вміла полювати чи риболовити і компанію їй складали нявка Вік та хворий чоловік, котрому ставало сили тільки дорікати беззахисній жінці в усіх негараздах. Чи почувалася Ада безпорадною і приреченою? Так. Проте вона не збиралася здаватися. Вона все ще сподівалася на порятунок.

Зі слів Найта Ада навчилася ставити пастки на дрібних звірів. Полювати й риболовити вона призвичаїлася самостійно – певно, далася взнаки її інуїтська кров, чи просто пощастило. Сама Ада цілком покладала всі свої успіхи на волю Бога і в молитві знаходила втіху. Коли вмираючий Найт проклинав та принижував її, вона співала псалми. Він доводив її до сліз, говорячи щось на кшталт: "Не дивно, що твої діти померли, якщо ти доглядала їх так само погано як мене", а вона тим часом дбайливо прикладала до його ніг грілку з піском та підсувала під боки мішечки з вівсянкою, щоб запобігти пролежням. Ада доглядала лежачого чоловіка чотири місяці, а коли його не стало 22-го червня 1923-го року, записала про це на друкарській машинці, аби інформація про його смерть не була втрачена, якщо їх таки знайдуть. Поховати Найта у промерзлій землі Ада не мала ніякої змоги, тож вона залишила його тіло у житловому наметі та влаштувала з нього щось на зразок, обкладеного деревом і всіляким мотлохом, склепу, аби до тіла не дісталися дикі звірі. Вона сама перебралася до польової кухні.

Табір на острові Врангеля

Тільки уявіть собі, молоду жінку, без провіанту, фізичної сили та навичок виживання, наодинці з Арктикою! Одного дня вона просто вирішила, що житиме і повернеться до сина. Ада полювала на лисиць і птахів, рубала дрова й ловила рибу, навколо свого намету вона влаштувала барикади, аби протистояти білим ведмедям та звела платформу, з якої могла помітити рятівників чи хижих звірів ще здалеку. Одного разу на полюванні її почав переслідувати ведмідь, тож жінці довелося кинути йому свою впольовану здобич, аби врятуватися самій. Кілька днів вона боялася вийти з табору та їла кору дерев. Не збожеволіти у цьому холодному й самотньому полоні їй допомагала кицька Вік, щоденна робота і простенькі записи у щоденнику. З дерева та шкіри вона змайструвала човен, який, щоправда, скоро втратила через шторм. Також Ада експериментувала з фотографічною апаратурою експедиції, хоч її знімки й не збереглися. Важко сказати, скільки б ця жінка протрималася на безлюдному арктичному острові – вона була знесилена, але продовжувала свою боротьбу.

Рятівне судно “Дональдсон” пристало до берегів Врангеля наприкінці літа 1923-го року. Коли команда не виявила ознак життя у першому таборі експедиції, всі готові були здатися, однак, зважаючи на те, що табір виглядав саме покинутим і ніяких натяків на смерть людей поруч не було, капітан Гарольд Нойс вирішив дослідити острів як слід. Неможливо описати його здивування, коли з глибини острова назустріч рятівникам вийшла одна маленька жінка в оленячій парці.

“Я тут сама, – тільки й сказала вона. – Ви відвезете мене додому?”

Порятована Ада Блекджек на борту "Дональдсона"

Вона прожила на острові Врангеля 703 дні, з них 57 – на самоті. Коли Ада Блекджек повернулася в Ном, її зустрічали як героїню. Преса назвала її “жіночою версією Робінзона Крузо”, сам Стефанссон окреслив цей інцедент як “найромантичніший в історії Арктики”, хоча особливої романтики, як і користі у всьому, що відбулося, аж ніяк не було. Відверто кажучи, Аді навіть не заплатили обіцяних грошей, принаймні з розрахунку на весь період, що вона провела на Врангелі. Однак жінка змогла продати, здобуті в Арктиці шкури, тож незабаром таки забрала сина з притулку й відвезла в Сіетл у дитячу клініку лікування туберкульозу.

На всі запитання та звеличення журналістів, Ада скромно відповідала, що не почувається героїнею, а вижила тільки тому, що мала повернутися до сина. Книжка Стефанссона сильно принизила роль жінки в експедиції, а згодом її навіть звинувачували у недостатньому піклуванні про бідолаху Найта, вибірково посилаючись на його уїдливі передсмертні записки. Той самий капітан Нойс, який став рятівником Ади, скористався її довірою та всіма нотатками, що вона йому передала, а згодом намагався заробити на них, продаючи фрагменти пресі чи шантажуючи Стефанссона оприлюдненням окремих, невигідних йому, подробиць. Є свідчення, що згодом Нойс розкаявся і приніс вибачення сім’ям загиблих та Аді. Але для жінки найбільше важило, що родина Лорна Найта ніколи не мала сумнівів щодо її чесності і турботи про нього.

Ада з сином Беннетом. 1923-й рік

Про подальше життя Ади відомо небагато. Вірогідно в Сіетлі вона вдруге вийшла заміж і народила ще одного сина – Біллі. Цей шлюб також не був вдалим, тож жінка, забравши дітей, повернулася в Ном, де працювала оленяркою. До кінця життя вона вправно полювала і призвичаїла до цього своїх синів. Беннет частково подужав туберкульоз, але все життя мав слабке здоров’я і помер 1972-го року від інсульту. Сама Ада завершила свій життєвий шлях 29-го травня 1983-го року в будинку для літніх людей в Палмері, що на Алясці. Їй було 85 років і за душею вона не мала нічого, крім захопливої історії про своє виживання в Арктиці. У посмертному слові її молодший син Біллі не шкодував почуттів: “Свою матір, Аду Блекджек, я вважаю однією з найвідданіших матерів у цьому світі та однією з найвидатніших героїнь в історії досліджень Арктики. Вона вижила попри всі обставини.”

Історію Ади люди почули знову та більш докладно тільки на початку 2000-х років, коли дослідниця й авторка Дженніфер Нівен провела власне розслідування, підняла офіційні та сімейні архіви нащадків усіх причетних до експедиції і написала книжку “Ада Блекджек. Справжня історія виживання в Арктиці”. Це захоплива оповідь про дійсну героїню, та не лише позаяк вона вижила всупереч всім негараздам, а тому що зробила це, не втрачаючи надію та людяність, вистояла проти Арктики в ім’я любові.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments