Ласкаво просимо, трон наразі вільний
15
вересня 2018 О 7:27
261
Чимаманда Нґозі Адічі. Miss Sunshine

Одна з видатних письменниць сучасності і безумовно найвідоміша ніґерійка у світі, ця жінка відверто, мудро і чуйно пише про Африку, проблеми раси, еміґрації, ґендеру. Її твори нагороджені багатьма престижними преміями та перекладені трьома десятками мов, її промовами надихаються поп-виконавці та модні бренди, її читають і слухать, цитують, ставлять у приклад, намагаються наслідувати, але вона продовжує називати себе “лише оповідачкою”. І феміністкою. Вона наполягає аби до неї зверталися “міс”, попри статус заміжньої жінки, вона не розголошує ім’я своєї дитини, і не терпить публічності щодо власного материнства, вона обожнює яскравий одяг, прикраси і високі підбори, вона живе на двох континентах і понад усе цінує свободу бути собою. Вітайте вересневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — неймовірну Чимаманду Нґозі Адічі.

15-го вересня 1977-го року в місті Енуґу, що на південному сході Ніґерії, в родині викладача Джеймса Нвоє Адічі і його дружини Ґрейс Айфеоми народилася п’ята дитина. Дівчинці дали ім’я Чимаманда Нґозі, що у перекладі з мови іґбо означає “Мій Бог не помиляється” (“Мій Бог мене не підведе”) та “Благословення”. Менше десяти років минуло з того часу, коли Енуґу була столицею самопроголошеної республіки Біафра, а на території Ніґерії палала жорстока громадянська війна, в ході якої загинуло до трьох мільйонів чоловік, включно з дідусем Чимаманди. Та для дівчинки це були лише страшні таткові казки. Невдовзі у неї з’явився молодший брат Кене і родина перебралася у місто Нсукка, де Джеймс отримав посаду професора стастики в Ніґерійському університеті, а пізніше став проректором. Життя в інтеліґентній родині, де ніхто не обмежувався у правах і прагненнях, а освіта і читання отримували всіляку підтримку, створили у Чимаманди уявлення, що таким і є світ довкола. На відміну від багатьох заміжніх ніґерійок, її мама працювала (дарма, що вона була першою жінкою на посаді секретаря-методиста в Ніґерійському університеті). Довкола дівчинки було безліч книжок, тож читання вона опанувала дуже рано, а затим почала писати і мріяти про письменство як професію. Символічно, що родина Адічі в той час мешкала у домі, де раніше жив відомий ніґерійський прозаїк Чинуа Ачебе.

Історії, що писала Чимаманда спочатку нагадували прочитані книжки. “Люди із білою шкірою і прямим волоссям їли яблука та обговорювали погоду, — згодом розповідатиме про них авторка, – Тим часом, в реальності довкола мене всі були чорношкірі, кучеряві, їли манго, а про погоду взагалі не згадували, адже тут кожен день світить сонце.” Дівчинка прислухалася до голосу предків іґбо всередині, що розповідав про мандрівників з берегів Великих озер та схилів Місячних гір, які оселилися в лісах і вирили у богів з красивими іменами – духів сонця, неба, ріки і грому, багаття і ямсу, передбачень і зцілення. Прислухалася до таткових "страшних казок" про громадянську війну, кровопролиття, руйнацію, розорення і поневіряння. На зміну статечній британській казкарці Енід Мері Блайтон, її кумирами стали африканці Чинуа Ачебе та Камара Лей. У шістнадцять років Чимаманда навіть написала, дотичну до громадянської війни в Ніґерії, п’єсу “З любові до Біафри” (For Love of Biafra). Та чи мала вона песпективу стати письменницею?

Ішов час. Пріоритети змінювалися. Чимаманда все більше переконувалася, що світ належить чоловікам (принаймні, якщо йдеться про “світ” Ніґерії), а фах має обиратися помірковано і праґматично. По закінченні школи, дівчина вступила в Ніґерійський університет на курс медицини і фармакології. Її старша сестра Айджеомі вже була дипломованою лікаркою, тож успішний приклад всіляко надихав Чимаманду. Однак за три симестри в університеті, дівчина лише зрозуміла, що не має необхідного покликання і єдину втіху їй приносить редагування університетської газети “Компас”. Тоді, подібно до своїх мандрівних предків, Чимаманда залишила рідну домівку. Вона подалася у США, й 1996-го року вступила на факультет політології в Університет Дрекселя у Філадельфії. Однак залишитися на самоті з негодами еміґрантського буття для двадцятирічної Чимаманди стало надто складним випробуванням, тож незабаром вона радо прийняла запрошення сестри Айджеомі пожити в Коннектикуті, де та мала медичну практику в місті Ковентрі. Чимаманда перевелася в Університет східного Коннектикуту. Зранку відвідувала лекції, вдень була за няньку малому небожу, а вечорами писала оповідання та вірші. 1997-го року світ побачила її поетична збірка “Рішення” (Decisions), втім, скоро авторка зосередилася виключно на прозі.

До 2001-го року дівчина не лише здобула ступіть баклавра з відзнакою за відмінне навчання, але й мала кілька публікацій малої прози у престижних виданнях. Коли протягом наступних років низка її творів була відзначена нагородами: оповідання “You in America” — премією Кейна (2003), “The Tree in Grandma's Garden” — почесною номінацією Конкурсу країн Співдружності на найкраще оповідання (2002), “That Harmattan Morning” — першим місцем у Конкурсі оповідань Бі-Бі-Сі (2002) та “The American Embassy” — премією О’Генрі (2003), молода авторка вирішила, що це вже не просто везіння, тож зосередился на літературній творчості з подвійним завзяттям.

За кілька місяців вона закінчила свій дебютний роман “Фіолетовий гібіскус” (Purple Hibiscus) — зворушливу і потужну сімейну драму про життя юних ніґерійців — сестри і брата, котрі потерпають від тирана-батька. Роман вийшов у незалежному видавництві “Algonquin Books” і мав надзвичайний успіх в літературних колах. Книжка була відзначена як найкращий дебют у цілій низці конкурсів, потрапила у довгий список премії Букера, короткий список премії Джона Ллевеліна Риса та отримала премію Оранж.

Того ж року Чимаманда вступила на маґістерський курс із творчого письма в Університет Джона Гопкінса в Балтиморі. Затим отримала стипендію Годдера у Принстонському університеті на 2005-2006-й академічний рік. Протягом навчання вона працювала над новим романом, який мріяла написати ще з юнацтва — у ньому частково була відображена трагедія її власної родини, біль і краса її Батьківщини, війна у Біафрі, котра стала тлом історії двох сестер-близнючок Оланни і Кайнене. У вересні 2006-го року роман вийшов друком у видавництві “Alfred A. Knopf” під назвою “Половина жовтого сонця” (Half of a Yellow Sun). Прочитавши його, давній кумир Чимаманди Чинуа Ачебе назвав молоду авторку мудрою, безстрашною і обдарованою дивовижним талантом оповідача. Протягом наступного року Чимаманда отримала цілий оберемок літературних нагород, включно з PEN/Open Book та премією Бейлі.

З багатообіцяючої молодої авторки вона перетворилася на зірку і, певним чином, навіть ікону стилю: завжди яскрава та ефектна, життєрадісна і харизматична, із винятковим талантом ораторки, Чимаманда справляла надзвичайне враження на публіці.

2008-го року жінка отримала ступінь маґістра мистецтв Єльського університету, була визнана “Молодою персоною року” в Ніґерії та нагороджена “ґрантом генія” від Фундації Мак-Артура.

Наступним літературним доробком авторки стала публікація збірки старих та нових оповідань “Річ навколо твоєї шиї” (The Thing Around Your Neck, 2009), куди увійшли дванадцять, переважно автобіографічних, історій на тему життя в Ніґерії та американського еміґранства. І хоча збірка не мала такого шаленого успіху, як романи Адічі, вона отримала кілька престижних номінацій, а одне з оповідань — “Cell One”, згодом увійшло в антологію “The Best American Short Stories”. І не дарма, сама авторка зізнавалася, що на його творення/переосмислення у неї пішло чотири роки.

Того ж року вона виступила на конференції TED з промовою “Небезпека однієї розповіді” (The Danger of a Single Story), що стала дуже популярною в межах як літературних, так і мультикультурних досвідів та обговорень.

2010-го року “The New Yorker” включив Чимаманду Нґозі Адічі у список “20 Under 40” у категорії авторів художньої літератури. Письменницю часто запрошували на інтерв’ю та виступи, й нині розмови йшли не лише про літературу, еміґранство та Африку. Все частіше Чимаманда зверталася до теми дискримінації жінок. Жінка, яка народилася й виросла у суто патріархальному суспільстві, жінка, яка будучи еміґранткою в чужій країні, досягла неймовірних творчих, академічних і професійних успіхів — вона мала, що розповісти.

У грудні 2012-го року Чимаманда Нґозі Адічі виступила на TEDx із потужною і дотепною промовою “Усі ми маємо бути фемініст(к)ами” (We Should All Be Feminists), в якій сформулювала свою позицію стосовно фемінізму і розказала про зразки дискримінації жінок, які ми звикли не помічати, але з якими нам безумовно слід боротися.

Ця промова мала приголомшливий успіх у найрізномантніших колах. Співачка Бейонсе використала її фрагменти як семпл для своєї пісні “Flawless”, а будинок моди Dior створив футболки з гаслом “We Should All Be Feminists”, які досі залишаються у тренді.

Образ Чимаманди перетворився на портрет сучасного фемінізму (якщо не сказати “ікони”), її обличчя з’явилося на обгортках численних періодичних видань. Утім, не обійшлося без критики: за надто жорстку позицію чи надто м’яку, за надмірну інтелігентність, аби хизуватися статусом “людини, яка піднялася з низів”, за надмірну любов до красивих речей, аби називатися феміністкою і т. д. і т. п. На що мудра Чимаманда відповідала дуже просто: “Не треба ламати себе, аби вкладатися у чиїсь уявлення. Якщо я занадто піклуватимуся про сторонні симпатії та очікування, то перестану бути собою.”

Окремим відкриттям для загалу стало те, що вже кілька років Чимаманда одружена з американським лікарем ніґерійського походження Айварою Есідже. Свій статус вона ніяк не афішувала, не змінювала прізвище і навіть наполегливо залишає за собою звертання “міс”, а не “місіс”, адже за її переконанням: “шлюб — партнерський союз лише двох людей, а не публічний виступ тривалістю в життя і аж ніяк не привід змінювати погляд на власні цінності і стиль життя”.

Свій наступний роман “Americanah”, що вийшов 2013-го року авторка назвала найбільш автобіографічним, утім, не стільки в межах подій, скільки на рівні досвіду, емоцій та характерів. Прототипами обох головних героїв Чимаманда вважає… себе. “Іфемелу — цікавіша версія мене самої. Й Іфемелу, й Обінзе, коли відверто. — зізналася авторка в інтерв’ю для журналу “Tin House”. — Мені притаманна схильність Іфемелу брати все під сумнів та пристрасність Обінзе водночас. Як і вони, я повсякчас прагну нових знань і досвідів. А ще я трохи романтик, хоч і добре це приховую…”

Роман отримав головні премії газети “Чикаґо Триб’юн” і Гуртка критиків вітчизняної книжки, номінацію на премію Бейлі та медаль Ендрю Карнеґі, потрапив у десятку найкращих книжок року за версією “The New York Times”, а сама Адічі очікувано опинилася у списку “Сто найвпливовіших африканців” журналу “New African”. Тим часом, за мотивами її книжки “Половина жовтого сонця” було знято кінострічку, й хоча Чимаманда не брала безпосередньої участі у знімальному процесі, за її наполяганням всі зйомки, попри непрості кліматичні умови, відбувалися в Ніґерії. Наприкінці 2013-го року фільм був відзначений на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. До речі, “Americanah” також готується до екранізації у вигляді міні-серіалу, і свою участь у проекті вже підтвердила акторка Люпіта Ніонґо.

Послужний список міс Адічі продовжує поповнюватися престижними нагородами, регаліями та відзнаками: 2015-го року вона потрапила до списку “100 найвпливовіших людей” за версією журналу “TIME”, 2016-го –– здобула звання докторки гуманітарних наук Університету Джонса Гопкінза, 2017-го –– опинилася серед членів Американської академії мистецтв і наук. Того ж року світ побачила її книжка-есей “Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п'ятнадцяти пропозиціях” (Dear Ijeawele, or A Feminist Manifesto in Fifteen Suggestions), який направду авторка опублікувала ще у жовтні 2016-го року на своїй сторінці FB — саме у вигляді листа-поради для подруги, яка щойно стала мамою доньки. Українською книжка нещодавно вийшла у видавництві "Видавництво". Певною мірою, "Люба Іджеавеле" є рецептом виховання сильної незалежною жінки, але також –– чітким і розважливим поясненням згубного впливу стереотипів, превілеїв та обмежень, ґендерних ролей і зобов’зань. І хоча авторка ніяк не натякала на власний материнський досвід, згодом стало відомо, що на момент написання есею, Чимаманда вже була матір’ю маленької дівчинки. Цей факт, досить випадково, став відомий під час інтерв’ю міс Адічі для журналу “Financial Times”, проте геть не вплинув на бажання жінки тримати своє особисте життя і навіть ім’я доньки у вузькому колі посвячених. “Я можу зізнатися, що намагаюся подужати роль матері дівчинки у ґендерно-поділеному світі, якщо не сказати у “Всесвітній змові ґендерного розподілу”. Що намагаюся виховувати її на тлі двох суспільних систем: ніґерійської та американської — й обидві, звісно, недосконалі. Що прагну прищепити їй тільки свободу і безумовну любов, а ще пристрасть до читання, проте суто на власному прикладі. І цього цілком достатньо для публічних зізнань щодо моєї доньки.” Такою є позиція Чимаманди, і її неможливо не поважати.

Нині міс Адічі живе на дві країни: вважає домівкою Балтімор, але також активно керує студіями з творчого письма в Лаґосі, залишається дописувачкою численних американських видань і напевне готує для своїх читачів нову захопливу історію. Про що вона буде – невідомо, але безумовно спонукатиме нас — чоловіків і жінок — до роздумів та співчуття, до прагнення зробити цей світ кращим і справедливішим, адже, так чи інак, ми усі маємо бути… щасливими.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments