Ласкаво просимо, трон наразі вільний
15
лютого 2017 О 14:24
164
Дежавю або двічі мама

Іноді, коли я
дивлюся на своїх дітей (
НА СВОЇХ ДІТЕЙ –
це як не про мене зовсім, а про якусь іншу, чужу мені людину
), особливо,
коли вони вже поснуть на нашому великому ліжку, я сиджу і думаю: другу дитину
дають ЗВІДТИ, щоб ми мали змогу виправити усі проколи й ляпи за першою, типу,
як в школі на другий рік лишають, чи, все ж, за те, що ми так добре
впоралися (вірніше пораємося) з однією, що нам вирішили дати бонус - другу? Я
хочу думати, що то другий варіант, надто, коли після кількох перших днів удома
старший син на повному серйозі спитав мене: «Мамо, а ХТО подарував нам лялю?»
Ну от, зазвичай діти що питають чи кажуть: "Мамо, а коли його/її/ заберуть? А
давай його/її повернемо? А де ж він/вона буде жити? ЯК З НАМИ? ЯК ЗАВЖДИ?" А мій
от спитав, хто нам подарував маля і, зізнаюся, я ще й досі не знаю, що йому на
це відповісти.


Стати мамою
вдруге – це «Хеллоу знову!» підгузкам (а
я думала, що забула, як їх одягати на малюка
), це грудне вигодовування за
вимогою, і ця вимога схожа на те, як от їде переповнена маршрутка і постійно
хтось гукає: "Зупиніться мені на повороті! А мені за поворотом! А мені о-он біля
того кіоску!" Ну ви зрозуміли, з цим ГВ далеко з дому не втечеш. Знову з
’явилося вже забуте явище «на ручки», о так, оця малявка у 4 кг, уже дуже
добре знає, де їй спиться найліпше, де їй крутиться головою найкраще, і де їй
просто не нудно, бо вона теж хоче компанії, а ще, пардон, зригування! Не
крутіть носом, це теж частина материнства, і ви, коли були маленькими, теж
зригували, кругом і всюди, і, як правило, дуже невчасно. Так,
материнство-дитинство - це не лише милі слоники на бодіку чи ведмежатка на
дитячій постельці, а ще багато чого не дуже милого. Втім, все це можна якось
пережити і навіть не надавати великого значення, але от спання уривками – це
мене реально вбиває найбільше! Ну не можу я спати клаптиками, шматочками й
міліметрами! Я тільки-тільки почала бачити повноцінні кольорові сни з 23.00 до
7.00 без антрактів, як тут знову – бац! – виспишся в другому місці, чи то пак в іншому
вимірі. Я знаю, зараз багато хто буде поблажливо всміхатися й розповідати байку
про «потім_буде_легше» і другу серію байки – «СКОРО_буде_легше», єдине мені
хочеться спитати: Коли ж настане те легше? Мене цікавить точна дата і час! Ет,
в тому й справа, що ніхто не знає. 

Але це ще не все… У подвійному материнстві є
ще одна штука, тобто так, всі ці клопоти за малям знову звалюються тобі на
голову і це напружує, але й першу дитину ніхто не відміняв! Особливо, коли те
дитя ще теж маленьке. Нашому старшому трохи більше 3-х років – прекрасний вік,
неймовірно цікавий, це вже соціальна людина, це практично повноцінна
особистість зі своїми поглядами на кашу, зефір, денний сон та твої інтереси. Це
Свинка Пеппа, машинки, автобуси, конструктори, зубна паста, ліки від кашлю й
краплі від отиту. Наш старший син зараз ходить «на роботу» в садочок, трудяга,
як каже моя мама, бо я реально не знаю, ЯК би я могла впоратися з ними обома й
не завити вовком на третій день. До слова, навіть вихователька у садочку нам з
чоловіком регулярно каже, що він у нас «ну ду-уже активна дитина!» Як то я не
знаю! За ним треба слідкувати, бо лишень відвернешся, а він вже їздить повним
ходом по маленькому братикові машинками й встромляє йому пальці в очі. Але його
щирість, відкритість і безпосередність варті всіх недоспаних ночей, відкладених
поїздок, не прочитаних книг і не нафарбованих нігтів.


Ще пів року тому з однією дитиною я встигала не дуже багато, зараз я встигаю ще менше, але я чітко знаю дві речі: діти виростуть,
і я знову матиму більше часу на себе й свої заняття. ДІТИ ВИРОСТУТЬ, і я більше не буду їм такою потрібною як зараз…  

Так, мені до скону хочеться кави й шоколадку,
мені хочеться мати час на нас із чоловіком, іноді мені самій хочеться «на
ручки» і до мами, але варто моїм синам усміхнутися мені, як все це стає не таким
і важливим. Вони чомусь обрали саме нас для батьківства, я в це щиро вірю, і тому ми
маємо виправдати їхні сподівання.

(c) Мирослава Кошка

Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments