Ласкаво просимо, трон наразі вільний
29
вересня 2019 О 7:29
335
Діана Вріланд. Відважна

У модному світі цю жінку називали “легендою” та “імператрицею”. Двадцяте століття вигравало перед нею всім своїм розмаїттям: від вишуканості Belle Époque і веселощів “буремних 20-х” до “революції молодості” 60-х і диско 80-х. Вона була танцівницею, світською левицею, дизайнеркою, колумністкою, головною редакторкою найвизначніших фешн-видань і здійснила у модній царині стільки нововведень та відкриттів, що годі перелічити й уявити. Шануйте вересневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — чарівну, вигадливу та іскрометну місіс Діану Вріланд.

29-го вересня 1903-го року в Парижі в родині Фредеріка Янґа Діела та Емілі Гоффман народилася дівчинка, якій дали ім’я Діана. Фредерік походив з ірландської родини, працював біржевим брокером, був строгим і статечним джентльменом. Емілі ж мала аристократичне коріння, родинні зв’язки із Джорджем Вашинґтоном і Френсісом Скоттом Кі, називала себе соціалісткою, вела досить активне і навіть авантюрне життя: обожнювала мандри, їзду верхи та сафарі. Емілі була справжньою красунею і її молодша дочка Александра цілком успадкувала витонченість материних рис обличчя, чого не можна було сказати про Діану — з її великим носом, видовженим обличчям і виразною щелепою. Мати часто називала бідолашку “маленькою потворою” і відверто протиставляла вродливій сестрі, про що згодом Діана згадувала не криючись, але з легким роздратуванням. А втім до краси вона завжди ставилася не з заздрістю, а лишень із тихим захватом: зростати в Парижі і Лондоні в часи Belle Époque — неабиякий привілей, тим більше, якщо твоя родина сусідить із Ротшильдами й Онассисами, веде дійсно світський спосіб життя й відвідує коронації монархів, розкішні прийоми, кінні перегони та приймає у себе таких митців, як Сергій Даґілев і Вацлав Ніжинський. Балет, як і таємничий флер аристкратичної Росії, чарував Діану змалечку, хоча відвудувати російську балетну школу вона почала лише в Нью-Йорку.

Діана з батьком і молодшою сестрою

Діели переїхали у США, коли Діані було десять. У Європі почалася Перша світова війна, але й Америка не видавлася надто привітним місцем для дівчинки, котра вважала рідною виключно французьку. Зі школи, де вона заледве єднала два англійських слова, ще й почала заїкатися, її виключили за кілька місяців. Стільки ж вона щодня мовчки тинялася вулицями Нью-Йорка, аж поки не натрапила на танцювальну школу російського емігранта Михайла Фокіна, де ніхто не цікавився її знаннями з граматики і де панувала лише мова танцю. Наступні роки для Діани минули в абсолютній насолоді хореографією і театром. Вона навіть виступала на сцені Карнеґі-Холл із самою Анною Павловою, однак від професійної кар’єри відмовилася вже після першого світського дебюту.

У січні 1922-го року вона прибула на бал дебютанток у власному “Кадилаку”, й була настільки вишукана, що журнал Vogue назвав дівчину “однією з найпривабливіших дебютанток року”. Ні, дива не сталося — “гидке каченя” не перетворилося на прекрасного лебедя, і до вельми виразного носу Діани додалися ще й чималі вуха, але її безумовна грація, постава і стиль справляли запаморочливе враження.

Діана Діел. 1920-ті роки

Згодом життєве кредо Діани “Немає потреби народжуватися красивою, аби бути до біса звабливою” стане крилатим висловом, але тоді навколо просто вирували “буремні 20-ті”, у клубах рікою лилися коктейлі, звучав джаз і танцювали водевілі з Жозефіною Бейкер. “Я була нестримна і трохи безпутна”, — згодом зізнавалася Діана в мемуарах. Однак вже 1923-го року вона познайомилася із молодим банкіром, випускником Єльського університету, Томасом Рідом Вріландом. Справжній красень, від якого було важко відвести погляд і в якого було дуже легко закохатися, полонив серце Діани раз і назавжди. Яскарава і нестримна дівчина також зачарувала Томаса. “Ти — відважна”, — сказав він Діані на одному з побачень, а вона лише знизала плечима: “Діель із кельтського це і означає”.

Вони побралися навесні 1924-го року у церкві святого Томаса на Мангеттені, провели чудесний медовий місяць у мандрах й оселилися у маєтку в Олбані. Наступні п’ять років Діана буде зразковою домогосподинею і стане матір’ю двох синів — Тіма та Фредеріка. Томас ненав’язливо, а втім, ліпше за будь-якого шкільного вчителя, вчив дружину англійської, оточував затишком, книгами і мистецтвом, проте свою “відважність” із новим прізвищем Діана зовсім не втратила.

Діана і Томас Вріланди

1929-го року, щойно діти трохи підросли, родина переїхала в Лондон в маєток на Гановер-Террас, де свого часу мешкали Вілкі Коллінз та Едмунд Госс. Діана цілковито занурилася у світське життя: танцювала з трупою “Tiller Girls”, дружила з Сесілом Бітоном, їздила на особисті примірки в Париж до Коко Шанель. Її зачарувала ідея власного бренду одягу, тож вона відкрила бутік спідньої білизни поряд із Берклі-сквер. Шовкові сорочки та невагомі пеньюари шили майстрині в Лондоні, але мережива до цієї звабливої краси плели виключно андалуські черниці. Клієнтками Діани Вріланд були як легковажні акторки і танцівниці, так і статечні аристократки. Одного разу в бутік навідалася Волліс Сімпсон. Вона шукала кілька спокусливих пеньюарів для вікенду із таємничим прихильником, а незабаром вся Британія уважно слідкувала за скандалом довкола королівської родини. Діана жартувала, що саме її білизна призвела до зречення від престолу Едуарда Восьмого. Втім, ця деталь аніскільки не віддалила її від аристократичних кіл. 18-го травня 1933-го року Діана Вріланд стала однією з 15-ти американок, удостоєних бути представленими королю Ґеорґу П’ятому у Букінґемському палаці.

Томас незмінно підтримував дружину в усіх її починаннях, з легкістю і гумором ставився до її ексцентричності, а от синам Діани миритися з оригінальністю та вимогливістю матері було нелегко. “У будь-якій справі будьте першими або останніми, — повчала вона.— Але ніколи-ніколи не задовільняйтеся посередністю”.

1935-го року Вріланди повернулися у Нью-Йорк. Велика депресія не оминула і їхню родину. Задовільнити колишні звички наявними фінансами було досить непросто. Саме тоді Діана раптом отримала пропозицію роботи в журналі Harper’s Bazaar.

Все відбулося на вечірці в готелі St. Roges, де Діана, вбрана у розкішну сукню від Шанель, танцювала так запаморочливо, що всі довкола розступалися і втрачали мову. Після одного з таких танців до жінки підійшла головна редакторка Harper’s Кармел Сноу. “Місіс Вріланд, у вас розкішний стиль і бездоганний смак, тож я маю для вас пропозицію вести колонку у моєму журналі”, — мовила Кармел. “Робота в редакції? — здивувалася Діана. — Але ж я, по-справжньому, не працювала жодного дня у своєму житті. Зізнаюся, я настільки лінива, що рідко встаю з ліжка до обіду.” “Чому б вам не спробувати?” — озвалася редакторка, і вже наступного місяця на сторінках Harper’s Bazaar з’явилася нова рубрика “Why Don't You?” (Чому б вам не…?), в якій Діана давала жінкам досить оригінальні поради зі стилю і побуту.

“Чому б вам не перешити свою сукню на піжаму?”

“Чому б вам не надягати фіолетові пальчатки до всякого вбрання?”

“Чому б вам не помити коси своєї білявої донечки шампанським, як це роблять у Франції?”

“Чому б вам не намалювати на стінах кімнати вашого сина мапу світу, аби він не виріс обмеженим провінціалом?”

Вельми химерні пропозиції, які згодом назвали “вріландизмами”, як не дивно, справляли неабиякі враження на читачів і стали дуже популярними. Справа в тому, що на той час Harper's Bazaar мало чим відрізнявся від звичайних журналів для домогосподарок, дублюючи рецепти запіканок, поради з домоведення, проголошуючи завіти “вічних цінностей” та актуальність крепдешинових суконь. Діана ж бачила жінку і її стиль геть інакше, і була достатньо відважна, аби кидати виклик суспільству своїм виглядом, піддаючи все сумніву і кпинячи над усім.

У розмові з письменником Джорджем Плімптоном Діана згадувала епізод у Баварській опері, де знайома вказала їй на Адольфа Гітлера в ложі. Це було іще до початку війни, коли весь світ симпатизував заповзятому фюреру, але Діана не помітила у чоловікові нічого вартого захоплення. “Його вуса просто сміховинні!” — сказала вона.

Неабияким відкриттям для місіс Вріланд стало те, що робота в офісі приносила їй дійсне задоволення. Щомісячні колонки переросли у тісну співпрацю з журналом, створення концепту модних сторінок і влаштування зйомок, залучення моделей, дизайнерів, акторів та фотографів до співпраці. Посутно, Діана Вріланд стала першою в історії креативною директоркою в індустрії модних видань.

Вона була неперевершена у формуванні трендів і відкритті нових облич. Саме Діані Вріланд 40-і роки завдячують зміні крепдешину і підборів на лляний одяг з еспадрильями, моді на бікіні та джинси. Це вона відкрила світові красу Лорен Беколл, розмістивши її фото на обкладинці Harper’s. Це її несамовита любов до червоного кольору (Діана вкривала ним нігті, губи і навіть стіни свого помешкання) зробила його популярним раз і назавжи.

Діана Вріланд не терпіла одноманітності і в усьому шукала "родзинку". Поняття “стандарти краси” не мало для неї ніякого сенсу, оскільки саме винятковості, недоліки й асиметрії здавалися Діані найбільш привабливими і вартими уваги. "Мода має бути найп'янкішим звільненням від банальності світу", — стверджувала вона, і саме з цієї позиції підходила до своєї роботи, знаходила й подавала оригінальність найзахопливішим чином. Спілкуватися з місіс Вріланд було непросто, та попри ексцентричний і доволі різкий характер, її обожнювали і перед нею схилялися.

Коли 1957-го року крісло головної редакторки Harper’s звільнилося, ніхто й не сумнівався, що його займе Діана. Того ж року на великі екрани вийшла кінострічка “Кумедне личко” з Одрі Гепберн і Фредом Астером у головних ролях. Образ чільної редакторки журналу Quality Меґґі Прескотт, що був втілений на екрані акторкою Кей Томпсон, цілком збігався з Діаною Вріланд у реальності. Пізніше вона стала прототипом героїні Міс Максвелл у фільмі Вільяма Кляйна “Хто ви, Поллі Маґу?” (1966), та й Міранда Прістлі у виконанні Меріл Стріп в екранізації “Диявол носить Prada” має чимало рис саме Діани Вріланд, а не Анни Вінтур.

Напередодні президентських виборів 1960-го року за порадами стосовно стилю до Діани особисто звернулася Жаклін Кеннеді. Затим перемогу Джона у багатьох аспектах приписували Джекі, а та, у свою чергу, була певна, що саме поради місіс Вріланд сформували її безпрограшний елеґантний образ. Жестом вдячності стала першість журналу Harper’s Bazaar у зйомці і публікації інтерв’ю президентського подружжя.

І все ж, Діана Вріланд вважала себе недооціненою (саме у фінансовому плані) власниками Harper’s Bazaar. 1962-го року вона одержала вельми заманливу пропозицію від Vogue і погодилася на неї. Вже 1963-го року Діана Вріланд стала чільною редакторкою американського видання журналу і відважно, десь навіть нахабно, планувала якісно його змінити — зробити з Vogue “біблію моди”. І їй це вдалося.

Зі щомісячних тематичних зйомок Діана влаштовувала феєрію, відправляючи моделей і фотографів у далекі мандри, влаштовуючи фотосесії у театрах, палацах, пустелях, в руїнах замків приміщеннях покинутих заводів. Вона привела у світ моди Верушку, Твіґґі, Пенелопу Трі, Сьюзі Паркер, Марісу Беренсон та Джин Шрімптон, першою присвятила журнальні розвороти Міку Джаґґеру, Шер та The Beatles. Аби донести свої ідеї до дизайнерів фотографів вона друкувала натхненні листи і розповідала притчі, з моделями же спілкувалася напряму: відкладаса убік свою довгу цигарку, ставала до люстра і показувала в яких саме позах та з якою мімікою прагне їх бачити. Жінка без спеціальної освіти, але з бездоганною інтуїцією і неймовірним досвідом нещадно критикувала будь-якого професіонала і вчила, як саме йому робити свою справу. Звісно, людей таке обурювало, сердило, засмучувало, лякало, але відмовити місіс Вріланд у правоті було неможливо.

“Ти маєш створити якесь незвичайне взуття!” — повідомила вона якось одному молодому колумністу італійського Vogue. Це був ніхто інший, як Маноло Бланік.

Особливо святковими і вражаючими готувалися грудневі випуски Vogue. Ідеї для них Діана збирала протягом року, а затим втілювала неймовірними зусиллями сотень фахівців.

1964-го року місіс Вріланд включили до Залу слави найстильніших людей планети. Дуже небагато людей знали про те, що в цей самий період трімфу й активної роботи над розквітом Vogue Діана переживала особисту трагедію: Томасові поставили невтішний діагноз, а 1966-го року його не стало. Сини давно виросли й віддалилися від неї. Тім став архітектором, Фредерік — дипломатом. Нічого спільного з індустрією моди вони не мали, й мати не хотіли. Щоправда, фах модного фотографа обрав племінник Діани Річард Евідан, який тісно співпрацював зі своєю, як він казав, “навіженою тітонькою” і просто обожнював її.

Діана Вріланд і Річард Евідан під час зйомок

Цілковите занурення в роботу тримало Діану в тонусі, вона ще не знала, що Condé Nast збирається відібрати в неї те єдине, чим вона рятувалася останні роки, проте видавці вирішили, що ідеї екстравагантної редакторки обходяться надто дорого. 1971-го року місіс Вріланд звільнили без пояснення причини.

Таке віроломство й відстуність роботи, якій вона присвятила понад тридцять років життя, сильно підкосили Діану. Здавалося, вона втратила внутрішній стрижень, свою легендарну відважність, і в один момент постаріла на цілу вічність. Їй було майже сімдесят, вона могла б змиритися і заспокоїтися, але раптом з’вилася рятівна можливість відкласти пенсію — абсолютно нова захоплива робота кураторки виставок музею мистецтва Metropolitan. Щоправда, музей не мав відповідних коштів, аби залучити Діану до співпраці, але тут допомогти зголосилося все модне товариство. Оскар де ла Рента особисто знайшов спонсорів для фінансування інституту костюма при музеї, який Діана, зрештою, і очолила.

Експозиції, які готувала місіс Вріланд для Metropolitan завше були пов’язані з модою і історією. Вона не просто залучала і демонструвала відповідні вбрання на стендах за склом, як це було заведено, вона вбирала у них розкішні блискучі манекени, драпірувала і фарбувала стіни, додавла мільйони атмосферних деталей, розвіювала парфуми у повітрі, супроводжувала все це музикою. Відкриття першої виставки під керівництвом Діани Вріланд, присвяченої доробку Крістобаля Баленсіаґи, відбулося 1973-го року і стало справжнім шоу, яке зібрало всю еліту моди під одним дахом. Це було абсолютне переродження традиційного балу Met Gala, який Інститут костюму влаштовував ще з 1948-го року. Сама ж виставка тривала півроку і мала шалений успіх.

Надалі Діана готувала по одній тематичній експозиції ще одинадцять років, і кожна з них була феєрична й популярна. Часом історики моди досить скептично сприймали задуми місіс Вріланд і деякі недостовірні, ґротескно перебільшені деталі експозицій, але тим самим Діана розставляла акценти, створювала особливий казковий настрій певної епохи. Ніщо не цінувала вона так сильно, як фантазію, вигадливість і винахідливість.

1984-го року світ побачила автобіографічна книжка Діани під лаконічною назвою “D.V.”, у ній вона розповідала про своє дійсно непересічне життя, про всі прожитті із насолодою і замилуванням епохи 20-го століття, про світ моди, культури і його неймовірних представників. Ходили чутки, що добру половину історій із книжки вона вигадала, але ніхто не міг сказати напевне, що саме не відповідало дійсності у безумовно яскравому бутті цієї дивовижної жінки.

Її серце зупинилося 22-го серпня 1989-го року в нью-йоркській лікарні Ленокс-Гілл. Втрату “фешн-легенди”, “імператриці Вріланд” оплакував весь модний світ. Всі розуміли, що зі смертю Діани скінчилася особлива доба в індустрії моди, що у ній звісно ще будуть не менш талановиті, неординарні, елеґантні, заповзятливі і харизматичні генії, однак заледве — такі відважні, як Діана.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments