Ласкаво просимо, трон наразі вільний
19
січня 2018 О 8:58
750
Дженіс Джоплін. Little Girl Blue

Ім’я цієї жінки відоме всім меломанам світу, її називають “першою леді року”, найкращою білою виконавицею блюзу та однією з найвидатніших вокалісток в історії рок-музики. Вона увійшла до Зали слави рок-н-ролу, була відзначена Grammy Lifetime Achievement Award та отримала власну зірку на Голлівудській Алеї Слави. Однак усе це відбулося посмертно, адже, незважаючи на колосальний внесок у культуру, вона прожила дуже мало, доповнивши своєю постаттю сумнозвісний “Клуб 27”. Шануйте січневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” неперевершену співачку Дженіс Джоплін.

Дженіс Лін народилася 19-го січня 1943-го року у нафтопромисловому містечку Порт-Артур, що у штаті Техас. Вона була первістком у родині Сета і Дороті Джоплінів. Батько працював на консервному заводі, а мати викладала у бізнес-коледжі. Та тільки на перший погляд могло здатися, що вони вельми пересічні обивателі. Сет був прихованим інтелектуалом: читав Данте, надавав перевагу класичній музиці, а у дітях (після Дженіс в сім’ї з’явилися Майкл та Лора) плекав любов до книжок і невтомну цікавість до істиного стану речей. Дороті, у свою чергу, мала здібності до співу, а замолоду навіть виступала у мюзиклах. І хоча згодом вона відмовилася від кар’єри співачки, вона нерідко демонструвала близьким свою техніку вокалу, а по суботах, з її подачі, вся родина слухала платівки з найліпшими бродвейськими виступами.

Дженіс зростала напрочуд кмітливою і життєрадісною дівчинкою. Першим її творчим захопленням став живопис. У своїх малюнках Дженіс тяжіла до біблійних сюжетів, та й загалом обожнювала відвідувати церкву, різні благодійні заходи, залишаючи час, хіба що, на бібліотеку. Друзі родини були у захваті від красивої та розумної дівчинки, та наближаючись до підліткового віку Дженіс почала змінюватися: погладшала, мала проблемну шкіру, тож уже в старшій школі їй довелося несолодко. Ситуація особливо загострилася, коли дівчина відкрито оголосила симпатію до чорношкірих людей. Для учнів вельми расистської школи Томаса Джефферсона вона стала справжньою парією. Булінг тривав не лише у школі, але й перекочував в саме містечко Порт-Артур, котре являло таке собі провінційне болото, де ніколи не втрачали можливості попліткувати чи позбиткувати з когось. Завжди усміхнена Дженіс перетворилася на самотнє гидке качення. Вона тікала від світу у книжки, ще більше відриваючись від недалеких мешканців Порт-Артура. З цього приводу дівчина навіть називала себе “чужинкою серед нездар”. По-справжньому вона відводила душу у церковному хорі – співаючи, забувала про все на світі.

Музика і привела її до несподіваного кола техаської молоді – напівпідпільного гуртку прихильників блюзу, фолку та поезії бітників. З новими друзями Дженіс почала відвідувати концерти у нічних клубах на околицях Техасу та Луїзіани. Кардинально змінила стиль одягу, а коли близький друг футболіст Ґрант Лайонс познайомив Дженіс із творчістю Ледбеллі, дівчина назавжди закохалася. Ні, не у Ґранта, а в блюз. На самоті вона й сама почала співати, наслідуючи стиль Бессі Сміт, Віллі Мей “Big Mama” Торнтон та Одетти. В одному з клубів славнозвісного “шосе 90”, що в Луїзіані друзі підбурили Дженіс вийти на сцену. В результаті, глядачі з відкрити ротами дивилися на біле дівчисько, котре співало не гірше за богиню Одетту Голмс. Успіх надихнув Дженіс, і вона все частіше погоджувалася на виступи на маленьких блюз-сценах. Дженіс не знала нотної грамоти, проте мала унікальне музичне сприйняття, це дозволяло їй засвоювати та відтворювати фразеологію, ритмічність, емоційний спектр блюзу до найдрібніших нюансів. На момент випуску зі школи в 1960-му році Дженіс володіла глибокими музичними знаннями та досвідом, і сповнилася рішучості довести своє виконання до ідеалу.

Того ж 1960-го року Дженіс стала студенткою університету Ламар (Бомонт, Техас), та перед початком навчання здійснила свою давню мрію – відвідала лос-анджелеську Венецію – відомий район бітників, стиль життя мешканців якого залишив глибоке враження у свідомості та світогляді Дженіс.

У новорічну ніч 1962-го року Дженіс Джоплін народилася як співачка із сольним виступом у бомонтському клубі Halfway House. Далі вона регулярно виступала у блюз і кантрі клубах та на університетських сценах. Перша її власна пісня називалася “What Good Can Drinking Do”. Дженіс виконувала її в манері Бессі Сміт, оскільки перебувала під враженням водевільного блюзу 20-х років та ототожнювала себе саме з його зірками. Втім, цей різновид надвиразного соул-блюзу дозволив дівчині відчути свій внутрішній голос, зрозуміти глибину не лише свого вокального діапазону, але й власної душі.

Ламар обтяжував Дженіс провінційністю, тож влітку 1962-го року дівчина вступила до Техаського університету в Остіні. А вже за місяць на шпальтах місцевих газет писали: “Вона гуляє босоніж та приходить в університетську авдиторію в Levi's, адже так їй зручно. Вона всюди носить із собою цитру – на випадок, якщо захочеться щось заспівати. Її ім’я Дженіс Джоплін. І вона вміє вирізнятися.”

Мешкала Дженіс не у гуртожитку, а в справжньому гіппі-помешканні – багатоквартирному домі фолкерів та бітників, відомому як Ghetto. Восени 1962-го року Дженіс почала виступати з місцевою блюґрасс-групою Waller Creek Boys, виконуючи пісні Ледбеллі, Бессі Сміт, Джина Річі, Рози Меддокс і класичний блюґрасс. Аби зняти напругу та не відставати від мейнстріму Дженіс вживала секонал та алкоголь, а замість звичайних цигарок надавала перевагу самокруткам та джоїнтам. Існує припущення, що саме у цей період, під впливом паління та алкоголю в голосі Дженіс з’явилася особлива хрипота, котра згодом стала її візитівкою. Втім, дослідниця творчості Джоплін Люсі О’Брайен вважає, що Дженіс майстерно володіла двома абсолютно різними голосами: чистим яскравим сопрано і потужним блюзовим хрипом. Деякий час вона вагалася, не знаючи, якому з них надати перевагу, та згодом зробила вибір на користь другого.

На одному з виступів Дженіс помітив продюсер Чет Гелмз, який запропонував їй приєднатися до сан-франциського гурту музикантів, згодом відомого як Big Brother And The Holding Company. Сан-Франциско в культурному сенсі був значно розвинутішим за Остін. Дженіс ніжно полюбила це місто і приєдналася там до осередку гіппі. Вона перебивалася невеличкими заробітками у клубах, влітку виступала на фолк-фестивалях. На одному з таких у Монтереї 1963-го року вона встигла потрапити в аварію на мотоциклі та опинитися у в’язниці за дрібну крадіжку. Моменти чистого натхнення і творчості, змінювалися на п’яний чад і сум’яття. У 1964-му році Дженіс деякий час провела у нью-йоркському Нижньому Іст-Сайді, читаючи Ґессе й Ніцше, та зрідка виходячи на сцену клубу Slug’s.

Після повернення в Сан-Франциско влітку 1964-го Дженіс записала шість блюзових стандартів (“Trouble In Mind”, “Kansas City Blues”, “Hesitation Blues”, “Nobody Knows You When You're Down And Out”, “Daddy, Daddy, Daddy” та “Long Black Train Blues”), згодом відомі як бутлеґ “The Typewriter Tape”, оскільки в якості перкусії в композиціях використовувалася друкарська машинка. Незважаючи на творче піднесення, Дженіс не відчувала себе щасливою. У боротьюі з депресією та зайвою вагою вона почала вживати метамфетамін та героїн. У якусь мить, навіть вельми відірвані від пуританства, друзі злякалися за Дженіс та умовили її поїхати до батьків – відпочити та “очистится”. Згодом молодша сестра Дженіс – Лора згадувала, що Дженіс приїхала додому дуже пригнічена, соромилася себе і ніколи не з’являлася на очі матері з короткими рукавами, аби та не помітила сліди від ін’єкцій. Вперше за багато років вона почала дослухатися до порад батьків, звернулася до психолога, вирішила продовжити освіту і взагалі, почати жити “нормальним” життям. 1965-го року Дженіс знову з’явилася серед студентів Ламару. Вона старанно вчилася, зрідка виїжджаючи в Остін для концертних виступів. А коли, зрештою, повернулася до Сан-Франциско, справляла враження молодої сильної жінки, готової до нового прекрасного життя.

Її друзі-музиканти створили гурт Big Brother & the Holding Company, менеджер гурту Чет Гелмс покликав у нього і Дженіс, хоча інші учасники трохи побоювалися “дикої Джоплін”, та й сама співачка хвилювалася, чи не зірветься знову на наркотики. Але Чет умів переконувати. З появою Дженіс у гурті його стиль змінився на динамічний синтез поп-психоделії та блюзу, зберігши вірність хіба що імпровізаційному стилю виконання. Дженіс всіляко уникала алкоголю та наркотиків, укладала різноманітні парі зі своїми колегами та співмешканцями, аби триматися тверезого способу життя і зосереджуватися лише на творчості. Зрештою, саме вокал Дженіс та її артистична харизма вивели Big Brother & the Holding Company у лідери сан-франциської сцени.

Співачка, котра встигла звикнути до суцільного громадського неприйняття, нині купалася в променях загального захоплення. У колективі їй довелося відмовитися від соковитого, фолкового виконання. Голос звучав менш колоратурно, співачці потрібно було гранично форсувати вокал, аби змагатися зі звучанням гурту. Їй довелося відмовитися від наслідування Бессі Сміт і навчитися “мистецтву штовхати пісню вперед замість того, щоб вільно ковзати її поверхнею”. Та не слід думати, що талант Дженіс розгубився. Зовсім про зворотнє свідчить виступ Big Brother & the Holding Company на поп-фестивалі в Монтереї – спочатку 17-го червня, а потім наступного вечора, на концерті, організованому спеціально для зйомок на кіноплівку. За словами рок-критикині Люсі О’Брайен, виступ Джоплін вирізнявся чарівною спонтанністю і вибухав потужним зарядом живої енергії: авдиторія була вражена, позаяк “ніколи раніше біла співачка не поводилася так на сцені і не використовувала таким чином можливості голосу” – саме так писали про виступ Дженіс Джоплін у пресі. Цього разу Дженіс нікого не насілдувала, вона показала себе як новаторка, володарка небувалого оригінального вокального таланту, такого автентичного, що вже його неможливо було наслідувати. 31-го жовтня Big Brother підписали контракт із новим менеджером Албертом Ґроссманом, який вельми прохолодно ставився до музикантів, але обожнював Джоплін. Він бачив у ній “нову Біллі Голлідей”, а в перспективі – лідерку блюзового супергурту.

У 1967-му році світ побачив дебютний альбом гурту із невигадливою назвою Big Brother & the Holding Company, записаний студією Columbia Records, котрий вельми швидко дістався верхніх рядків у хіт-парадах, а сама Дженіс Джоплін набула статусу національної знаменитості. Вона раптом усвідомила, що схильність до повноти, проблемна шкіра чи інші фізичні вади зовсім не заважають їй мати популярність серед представників протилежної статі. Скажений темперамент і зростаюча слава культової співачки створювали навколо неї колосальне енергетичне поле, а пристрасть – фізична насолода стала для Дженіс своєрідним видом допінгу.

Серед її коханців було чимало відомих виконавців, включно із такими зірками, як Джиммі Гендрікс, та Джим Моррісон. Слава, нескінчене свято популярності і водночас нестримний темп роботи залишили Дженіс без гальм. Вона знову почала вживати наркотики, як і всі учасники Big Brother. Незважаючи на успіх дебютного альбому, постійні гастролі та нервове напруження позначилися на колективі: наркотики і дрібні чвари знищили енергію гурту та визначили руйнування особистих і творчих зв’язків. Згодом, сама Дженіс згадувала: “Я любила цих хлопців найбільше на світі, але розуміла, якщо я серйозно ставлюся до музики, потрібно йти... Протягом двох років ми працювали шість днів на тиждень, граючи ті самі пісні. Ми вкладали у них себе повністю і просто виснажилися…”

Останній коцерт гурту відбувся 1-го грудня 1968-го року, а вже 18-го грудня на першу репетицію зібрався новий колектив Kozmic Blues, у склад якого увійшли саксофоніст Террі Клементс, ударник Рой Марковіц, трубач Террі Генслі, органіст Ричард Кермод, бас-гітарист Кейт Черрі та гітарист із Big Brother – Сем Ендрю. Всі вони являли собою акомпаніаторів Дженіс Джоплін. І це стало основною проблемою для розвитку гурту. Свого часу Big Brother & the Holding Company були компанією однодумців, а Kozmic Blues не мали належного кістяка і концепту, тож їхні творчі пошуки сприймалися значно прохолодніше і загалом стали розчаруванням для критиків і фанів. Утім, європейській публіці гурт сподобався, а альбом “I Got Dem Ol' Kozmic Blues Again Mama!”, що вийшов 1969-го року, піднявся до п’ятої позначки у “Billboard-200” та незабаром став золотим. Єдине про що в один голос твердили рецензенти, що це цілковита заслуга самої лише Дженіс. Оглядач Пітер Райлі у Stereo Review писав: “Суперзірка здатна підняти та врятувати безнадійні композиції, у той час як посередній співак вбиває найкращі з них. "One Good Man" – всього лише непогана пісня, але суперзірка Дженіс Джоплін піднімає її до свого рівня, голос її звучить немов набат у джунглях емоцій. Ще більш яскравий приклад – класика Роджерса і Гарта “Little Girl Blue”. Багато поколінь байдужих виконавців затерли її до дірок, тож ми перестали чекати від неї чогось особливого, але ось знову зрозуміло, наскільки це якісна річ.”

27-го листопада Дженіс Джоплін виступила із Тіною Тернер та Rolling Stones в Медісон-Сквер-Ґарден. Концерт 19-го грудня, коли на сцену, крім Дженіс, вийшли також Джонні Вінтер та Пол Баттерфілд, рецензент New York Times назвав “вражаючою і натхненною демонстрацією кращих зразків блюз-року”. А виступ 21-го грудня 1969-го року, у тому ж таки Медісон-Сквер-Ґарден, став для Kozmic Blues останнім.

Дженіс почало здаватися, що образ співачки-бунтарки, чуттєвої білої блюз-виконавиці занадто дешевий для неї. Вона хотіла чогось нового і потужного, але, здавалося, не знає, де взяти на те необхідний ресурс. Все частіше в її інтрев’ю зринали розчарування і втома. Обрережно вона заводила розмову про небезпеку героїну для молоді. Але публіка чекала від неї напруги та бурхливої енергії, та й сама Дженіс уже не могла жити без драйву і стала бранкою власних допінгів – символів нестримної свободи: сексу, наркотиків, алкоголю. Нині вона працювала з бендом Full Tilt Boogie. Її виступи і музична програма виглядали більш збалансовано, а зовнішній вигляд з гіппового перетворився на яскраву гламурну екзальтацію.

З одного боку, Дженіс скидалася на вельми щасливу жінку: глядачі зустрічали її стоячи, із невпинними оваціями, коханець Сет Морґан зробив їй пропозицію, вона активно працювала над дійсно цікавим та потужним альбомом “Pearl”. З іншого – Сет постійно їй зраджував, а робота забирала всі сили, залишала співачку без спокою і сну.

Виходу “Pearl” із нетерпінням чекав чи не весь світ, Дженіс зовсім не потрібно було вмирати, аби розкрутити його, проте доля вирішила інакше. 4-го жовтня 1970-го року, коли до завершення залишався запис лише однієї пісні, Дженіс не з’явилася у студії. Її тіло знайшли в номері готелю Landmark Motor в Лос-Анджелесі. Дженіс лежала між ліжком і нічним столиком в короткій нічній сорочці. Медична експертиза показала, що жінка померла від надмірної дози героїну.

Несподівана, завчасна смерть стала приводом для різноманітних гіпотез. Ходили чутки, що це убивство чи самогубство, але найвірогідніша версія, що Дженіс стала жертвою нещасного випадку. В той вікенд в Лос-Анджелесі було зареєстровано кілька смертельних випадків передозувань. Дженіс також отримала виключно сильний очищений героїн. Справа у тому, що дилер Джордж, у якого Дженіс купувала продукт, завжди заздалегідь тестував його у місцевого фармацевта. Того фатального вечора фармацевта на місці не виявилося, і Джоплін отримала героїн майже в 10 разів сильніший, ніж зазвичай. Сестра Дженіс Лора згодом написала у своїй книжці “Love, Janis”: “Я вважаю її смерть жахливою помилкою. У неї не було ані депресії, ані фрустрації. Вона мала безліч задумів і з надією дивилася у майбутнє. Врешті решт, вона навіть зробила собі нову зачіску!”

Тіло Дженіс піддали кремації на цвинтарі Меморіального парку у Вествуд-Віллідж, а прах було розвіяно над водами Тихого океану вздовж каліфорнійського узбережжя. Останніми записами співачки стали пісня “Mercedes Benz” та аудіопривітання Джону Леннону з днем народження від 1-го жовтня, яке, як він пізніше зізнавався, надійшло до нього вже після її смерті.

Гурт Full Tilt Boogie закінчив роботу над альбомом “Pearl” без Дженіс. Єдину незавершену пісню “Buried Alive In The Blues” музиканти залишили без вокальної партії. Альбом побачив світ у лютому 1971-го року і, звісно, мав приголомшливий успіх. “Перед нами постала нова, досконала Дженіс, – писав критик New York Times Дж. Маркс. – В умінні ідеально поєднувати крайнощі, вона нагадує кращих джазових співачок…”

“Pearl – не просто найліпший альбом Дженіс Джоплін, а й найліпший альбом, будь-коли записаний білою виконавицею блюзу…” – стверджував рецензент журналу Time Вільям Бендер.

За ці сорок сім років було оприлюднено безліч записів Дженіс Джоплін, і наспівано ще більше каверів на її пісні, про неї написано тисячі статей і десятки книжок, знято багато документальних фільмів, проте так і не склалося із байопіком. Її слухають і нею захоплюються, називаючи легендою, богинею, “перлиною блюзу”, кращою з кращих, а вона навіки залишиться щирою і усміхненою Little Girl Blue.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments