Ласкаво просимо, трон наразі вільний
14
червня 2019 О 8:36
385
Джудіт Керр. Goodbye, Judith!

Вона народилася у пишноті берлінського маєтку, але дитячі роки і юність провела у поневіряннях, як біженка. Вона точно знала, що мріє створювати книжки, але так довго вагалася, що здійснила мрію, коли найменше від себе чекала. Її книжки-картинки стали світовими бестселлерами, а підліткові повісті продемонстрували письменницький талант найвищого ґатунку. Ця жінка відзначена літературними нагородами, Орденом Британської імперії, а над однією з її книжок плакав сам принц Філіп. Вона прожила довге життя, сповнене творчості, успіху, любові й котячої ласки. Вона пішла, але залишила невимовно багато чудес і скарбів. Шануйте червневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — талановиту, дотепну і прекрасну Джудіт Керр.

14-го червня 1923-го року в родині німецього театрального критика Альфреда Керра і композиторки Юлії Вайсман народилася дівчинка, якій дали ім’я Анна Джудіт Ґертруда Гелен Керр. За два роки до появи на світ Анни народився син Майкл, і все сімейство Керрів щасливо жило у великому маєтку в Берліні. Альфред був напрочуд вагомою фігурою у театральному житті німецької столиці. До театральної критики він підходив прискіпливо, був талановитим публіцистом і дуже ерудованою людиною.

Вперше Альфред одружився досить пізно, коли йому вже виповнилося п’ятдесят. Дружина — Інґеборґа була набагато молодша за нього і саме чекала на первістка, коли стала жертвою пандемії грипу 1918-го року. Овдовівши, Альфред зарікся думати про одруження, аж ось зустрів молоду й амбітну Юлію. Донька державного секретаря Пруссії, обдарована піаністка, вона була красивою та освіченою жінкою, яка не лише зцілила розбите серце Альфреда, але й стала йому другом, порадницею, наповнила затишком і втіхою їхній спільний дім. Та щастя тривало недовго.

1933-го року Альфредові повідомили, що його ім’я знаходиться у “чорному списку” нацистів. Керр відкрито критикував політику Гітлера, ні за якого тиску не підносив у своїх рецензіях театральних улюбленців майбутнього фюррера, але найбільшим недоліком Альфреда Керра звісно було те, що він народився євреєм. Аби уникнути арешту, у березні 1933-го року Альфред виїхав у Прагу, а вже у травні книжки його авторства були вилучені з книгарень і видавництв та публічно спалені нацистами. Стало зрозуміло, що родині “ворога Гітлера” залишатися в Німеччині небезпечно. Виїхати Юлії з дітьми допоміг друг Керра Альберт Айнштайн. Восени 1933-го родина воз’єдналася у Швейцарії. У перші роки поневірянь Європою Керри щиро сподівалися, що нацизм у Німеччині не залишиться про владі надовго. Юлія з дітьми приїхала з однією лише валізою, але новини з Берліна приходили невтішні: їхній маєток конфіскували, повертатися було нікуди. Альфред з родиною офіційно перетворилися на біженців.

Родина Керрів. 1926 рік

До 1936-го року Керри жили у Франції, Юлія, яка володіла французькою, влаштувалася секретаркою, аби утримувати сім’ю. Альфред продовжував писати статті і памфлети для німецьких часописів, хоч вони й рідко публікувалися. Діти ходили в школу, вивчали нову мову, заводили нових друзів. На злидні маленька Анна не зважала, хіба шкодувала за рожевим кроликом, що так і залишився сидіти в її спальні в берлінському домі. Батьки намагалися дати Майклові й Анні якомога більше, втішити і розважити. Тож, попри статус біженців, скруту і вбогу оселю, діти почувалися досить щасливими. Яким випробуванням стало для Юлії, яка жила музикою театром, щодня замість роялю сідати за друкарку і невтомно працювати по десять годин, аби прогодувати родину, можна лише уявити.

1936-го року Керри приїхали в Лондон. Анна перетворилася на Джудіт, швидко засвоїла англійську і раптом ясно усвідомила про що мріє — стати авторкою та ілюстраторкою книжок. Зрештою, малювала вона змалечку. Юлія так цінувала її творчість, що в оту єдину валізу, з якою вони тікали з Берліна, поклала малюнки дочки і зберігала їх багато років потому. Проте в ті буремні часи мрії відкладалися подалі.

Упродовж Другої світової війни юна Джудіт працювала медсестрою у Червоному хресті. І тільки 1945-го року отримала стипендію для навчання в Центральній школі мистецтв і ремесел. Після закінчення мистецької школи Джудіт не знала як підступитися до ілюстрації і про що писати, тому почала викладати малювання.

1948-го року помер Альфред. Останні роки він співпрацював із німецьким ПЕН-клубом, виступав з лекціями, отримав британське підданство. Під час вистави “Ромео і Джульєтта” у Гамбурзі, куди Керра запросили з нагоди перевидання його книжок, зал аплодував не артистам, а легендарному критику. Того вечора Альфредові раптово стало недобре, а в лікарні діагностували інсульт. “Не переймайтеся, так глибоко я був вражений зовсім не п’єсою, — жартував Керр в останньому інтерв’ю. Вона була погана, але не настільки”. Втім, за фасадом іронії, ховалася справжня трагедія: скалічений хворобою, Альфред почувався глибоко нещасним, а тому, за допомогою дружини Юлії, прийняв смертельну дозу ліків. Звісно, від дітей, а тим більше від суспільства, цей факт було приховано. Майкл та Джудіт дізналися деталі вже по смерті матері у 1965-му, й обидва виправдовували таке рішення батьків.

На початку 50-х років Майкл мав власну адвокатську практику. Майже тридцятилітня Джудіт була незаміжня і все ще шукала себе, чим сильно бентежила рідних. Саме тоді вона познайомилася із симпатичним сценаристом BBC Найджелом Нілом. Дізнавшись, що Джудіт мріє стати письменницею, Том, а саме так називали друзі Найджела, порадив їй приєнатися до телевізійної сценарної групи, аби відпрацювати навички. Їхні стосунки швидко переросли із дружби в романтику, а 1954-го року Джудіт і Том одружилися. Дівоче прізвище жінка зберегла за собою, а от мрії про літературну творчість та ілюстрацію відклала у шухляду.

Том і Джудіт. 50-ті роки

За два роки народилася їхня перша дочка Тейсі. 1960-го на світ з’явився син Метью. Мешкати у зйомних квартирах ставало все менш зручно, тож 1962-го року родина придбала будинок в лондонському районі Барнс, де Джудіт облаштувала за власним задумом затишні кухню й вітальню, спальню і дитячі кімнати, але не тільки. Тут було також приміщення для кабінету Тома і напрочуд світла мансарда для художньої майстерні Джудіт. Коли вони з Томом заносили нагору великий робочий стіл, жоден із них і помислити не міг, що саме за цим столом Джудіт працюватиме наступні шість десятиліть і подарує світові десятки чудесних дитячих книжок.

Натхнення на творення першої книжки-картинки прийшло до Джудіт несподівано. Том працював зі знімалькою групою над якимось фільмом і рідко потрапляв додому. Маленька Тейсі вголос мріяла про те, що тато нарешті приїде додому, й вони всі разом підуть у зоопарк дивитися на тигра. Й ось тоді Джудіт вигадала для доньки історію, про те як до них чай завітав тигр. Кумедна оповідка про чаювання із тигром-ненажерою так сподобалася дітям Джудіт, що вона вирішила її записати й намалювати. Тлом для ілюстрацій став їхній дім, головна героїня Софі виглядала як Тейсі, її мама — як Джудіт, а тигр — як… тигр.

Від простенької за ідеєю й виконанням пректу Джудіт не чекала багато, а дарма: 1968-го року книжка “The Tiger Who Came to Tea” (укр. пер. “До нас на чай заходив Тигр!”) вийшла друком у видавництві HarperCollins, швидко стала напрочуд популярною, і з того самого часу не припиняла видаватися.

Джудіт Керр офіційно здійснила свою мрію стати письменницею та ілюстраторкою, і тепер видавці чекали від неї чогось такого ж кумедного й милого, як “Тигр”. Тим часом, у неї з’вилася ідея історії про трохи меншу й не таку ненажерливу, але напрочуд забудькувату кицю.

У дитинстві Джудіт дуже хотіла мати кицьку, але родина біженців аж ніяк не могла собі доволити домашню тварину, тому кицька з’явилася в житті й домі Джудіт в дорослому віці. Моґ була невеличка, смугаста, із білим комірцем і животиком, замість нявкання надавала перевагу виразним гримаскам, а над усе полюбляла їсти варене яйце. Саме Моґ і стала героїнею нової книжки Джудіт “Mog the Forgetful Cat” (укр. пер. “Забудькувала киця Мона”), що побачила світ 1970-го року і лягла в основу легендарної серії.

Обидві книжки-картинки Джудіт Керр впевнено прокладали шляхи до дитячих поличок світу, а авторка замислилася про трохи іншу історію. Діти підросли та цікавилися її минулим, і це стало поштовхом для написання книжки про німецьку біженку Анну і про зниклого в Берліні рожевого кролика. 1971-го року видавництво HarperCollins опублікувало підліткову повість “When Hitler Stole Pink Rabbit”. Звісно, історія про нацизм у 30-х роках і поневіряння інтелігентної єврейської родини у Європі, не претендувала стати бестселлером, але показала критикам зовсім іншу сторону творчості Джудіт Керр. Саме за цю книжку 1974-го року авторка отримала престижну німецьку премію Deutscher Jugendliteraturpreis, що для неї боло дуже вагомо.

Протягом наступних трьох десятиліть Джудіт Керр активно працювала як ілюстраторка з іншими авторами і кожні декілька років видавала власну книжку. Так 1974-го і 1978-го світ побачили “Bombs on Aunt Dainty” та “A Small Person Far Away” — продовження історії Анни, про її життя під час війни у Лондоні й повоєнні роки, відповідно. Оповідки про кицьку Моґ перетворилися на чудесну серію з шістнадцяти книжок. Минали роки, в домі Джудіт змінювалися киці, але кожна, на свій манір, надихала авторку на подальші пригоди смугастої улюбленки британських дітей і дорослих.

2002-го року Джудіт поставила крапку в історії Моґ, написавши й намалювавши книжку “Goodbye, Mog” про смерть киці, чим розбила серце навіть принцу Філіпу, герцогу Единбурзькому. Про це він повідомив авторці особисто, коли та отримувала Орден Британської імперії від її Величності 2012-го року. Чи то ще хтось почув нарікання принца і зробив висновки, чи то так воно склалося саме собою, але на Різдво 2015-го Моґ триумфально повернулася у святковій рекламі Sainsbury’s і новій книжці Джудіт Керр “Mog's Christmas Calamity”. У зйомках реклами Джудіт взяла безпосередню участь. Отримала почесну роль старенької сусідки і навіть власну репліку.

Цікавіть до творчості Джудіт одразу зросла, втім авторка і без того не скаржилася ані на попит, ані на натхнення. З 2006-го року, по смерті чоловіка, вона цілковито поринула у роботу, в ній знаходила щоденну радість.

Діти виросли. Тейсі стала художницею, акторкою та аніматркою. Зокрема, працювала над спецефектами до перших чотирьох фільмів про Гаррі Поттера. Метью обрав шлях письменника і навіть отримав досить престижну британську літературну премію за свій роман “English Passengers”.

Що не змінилося, так це дім Джудіт у Барнсі — він залишився майже таким, як був на картинках перших її книжок. Компаньйонкою у затишних творчих буднях Джудіт стала біла кицька з темними мітками і смугастим хвостом на ім’я Катінка. Серед останніх книжок Джудіт є і присвячена цій киці зворушлива історія “Katinka’s Tail”. У господині книжкової Катінки легко впізнати саму Джудіт. Відверто і з гумором вона змалювала свою старість і прості втіхи, а тоді додала трохи магії. На одному з розворотів книжки Джудіт, Катінка і ціле товариство звірят летять у небі. На думку спадає, що авторка вкладала у це зображення багато сенсів.

Про власну смерть Джудіт говорила вже досить давно і жартувала, що у похилому віці мусить працювати над творами удвічі сумлінніше, ніж замолоду: “Буде якось нечемно, померти й залишити пів книжки незавершеною”.

Джудіт не стало 22-го травня 2019-го. Їй було 95, але так хотілося, аби ця прекрасна жінка, чарівниця слів, пензлів і котячих хвостів залишалася з нами ще багато років. За тиждень до смерті комітетом British Book Awards Джудіт було номіновано на звання “Ілюстраторки року”. Свою останню історію “The Curse of the School Rabbit” авторка дописала і домалювала навесні. Вона вийде друком незабаром і стане чарівним прощальним подарунком усім прихильникам творчості пані Керр.

Goodbye, Judith!

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments