Ласкаво просимо, трон наразі вільний
28
жовтня 2017 О 7:39
217
Едіт Гед. Хрещена фея в Голлівуді

Жінка-легенда, котра одягала чи не всіх зірок Золотої ери Голлівуду. Дизайнерка і художниця по костюмах неймовірного таланту і працездатності. У її послужному списку понад півстоліття роботи, понад 1000(!) фільмів, 35 номінацій на премію Оскар і 8 цілковито заслужених статуеток. Її ім’я стало синонімом дизайну одягу в кіно, модні журнали боролися за її ідеї і поради, а актори шикувалися до неї у черги, бо знали, якщо їх одягатиме Едіт, вони виглядатимуть бездоганно. Шануйте жовтневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — неперевершену Едіт Гед!

Едіт Клер Познер народилася 28-го жовтня 1897-го року в родині крамаря Макса Познера в містечку Сан-Бернардіно, що у Каліфорнії. У її жилах текла переважно єврейська кров, але дівчинку не виховували за якимось особливими традиціями. До того ж, батьки Едіт розлучилися, коли Едіт було чотири роки, і вже 1905-го року її мати Анна Леві одружилася з гірським інженером Френком Спером. За специфікою роботи Френкові доводилося багато подорожувати і родина мандрувала разом із ним. Френк удочерив Едіт і вона навіть стала католичкою, щоб потішити вітчима.

Розумна та комунікабельна, вона цікавилася літературою та історією, легко вивчала мови і заводила знайомства з цікавими людьми. 1919-го року вона отримала ступінь бакалавра з гуманітарних наук, з відзнакою за досконале володіння французькою мовою, в університеті Берклі, а вже за рік закінчила магістратуру відділення мистецтв і романських мов у Стенфорді.

Першою її роботою було вчителювання на заміні в семінарії Ла-Жолі, поруч із Сан-Діего, але вже у 1922-му році Едіт влаштувалася вчителькою французької мови у Голлівудський школі для дівчаток. Там їй також запропонували викладати мистецтво, включно із малюванням, і хоча Едіт практично ніколи не брала до рук пензля, на пропозицію вирішила погодитися — це ж бо надбавка до зарплатні, а вона так любить красивий одяг!

Аби не виглядати зовсім дилетанткою, Едіт і сама записалася у клас образотворчого мистецтва в Інституті мистецтв Шуйнарда. Уроки малювання не принесли особливих результатів, але подарували кілька приємних знайомств із художниками і одну особливу зустріч: однокласниця Едіт — Бетті Гед — представила їй свого старшого брата Чарльза. Між молодими людьми швидко виникла симпатія, а вже у липні 1923-го року вони побралися.

Інша однокласниця — Сесилія де Мілль довго нагадувала Едіт когось знайомого, аж поки вона не збагнула, що це донька самого Сесіля Блаунта Де Мілля — відомого голлівудського режисера. “А чи не бажаєте ви вивчати французьку?” — ненав’язливо запитала вона у Сесилії. “Я — ні. Але батьки нещодавно вдочерили дівчинку Кетрін, і залюбки запросили б до неї репетитора.” — відповіла та.

Незабаром Едіт почала викладати французьку у Кетрін і спілкуватися з родиною де Мілля. Якось вона потрапила на зйомки справжнього фільму в голлівудську студію. “Я була вельми заінтригована.” — зізнавалася згодом Едіт. Побачене “диво” не йшло їй з голови.

Мабуть, саме цей епізод підштовхнув Едіт до рішучих дій: побачивши оголошення про пошук художника по костюмах для роботи на студії Paramount, Едіт прийшла на співбесіду. Коли головний дизайнер студії Говард Ґрір попросив Едіт показати портфоліо, не змигнувши оком, вона подала йому теку з малюнками найліпших студендів Інституту Шуйнарда. “Про що я тоді думала? Важко сказати. — розповідала згодом Едіт. — Говард сказав, що ніколи не зустрічав стільки таланту в одному портфоліо, й запросив мене на роботу. Наступного дня я отверезіла і зізналася, що не вмію малювати нічого, крім океану акварелями. Він довго сміявся, а тоді наказав мені дістати папір і олівець, і почав учити, як робити ескізи.”

Говард Ґрір призначив Едіт своїм молодшим асистентом і не пошкодував. Юна леді була напрочуд ерудована, мала бездоганний смак і творчу винахідливість, а що не вміла, швидко засвоювала від самого Говарда та його правиці — Тревіса Бентона.

Коли ескізи Едіт вийшли на задовільний рівень, їй доручили найменш креативну роботу — вбрання персонажів вестернів (horse opera class). Без малого чотири роки Едіт підганяла на молодиках ковбойські чапи (наштанники). Потім її підвищили до “відділу бабусь” (grandmother class). “Справжні художники по костюмах одягали провідних акторів, а мені доручали басусь і тітоньок, різних третьорядних персонажів і масовку. — розповідала Едіт про цей період. — І хтозна, скільки б це тривало, якби Говард не вирішив піти у вільне плавання…”

Говард Ґрір залишив студію у 1927-му році, щоб відкрити власний салон одягу на Родео-драйв. Його посаду зайняв Тревіс Бентон, а Едіт опинилася на місці асистента головного художника по костюмах. Бентон обожнював роботу і займався усіма проектами, але якщо не мав часу чи не бажав працювати із певною акторкою, доручав проект Едіт.

Хоча у доробку дизайнерки було вже понад два десятки фільмів, ім’я Едіт Гед зринало лише у вузькіх кіношних колах. 1932-го року у неї нарешті з’явилася можливість по-справжньому проявити себе. Тревіс Бентон поїхав на показ мод у Париж, залишивши Едіт самостійно працювати над вбраннями до фільму “Вона у ньому помилялася” (“She Done Him Wrong”, 1933), де головні ролі виконували секс-символи Керрі Ґрант і Мей Вест. Відверто кажучи, працювати з Мей не любили ані дизайнери, ані гримери. Зарозуміла голлівудська діва із досить пишними формами вимагала, аби одяг сидів на ній вільно, але демонстрував усі принади. “Тоді я і зрозуміла, — згодом згадувала Едіт. — Що робота художника по костюмах — творити не вбрання, а камуфляж.”

Едіт підготувала для Мей розкішну, гаптовану бісером і блискітками, сукню з довгим шлейфом, а-ля русалчин хвіст. Мей була у захваті, а після виходу картини на екрани бідні кравці намагалися повторити витвір Едіт, адже всі дівчата хотіли бути “як Мей”! Про приголомшливий стиль зірки писали навіть французькі модні журнали: “Le style Mae West, c'est magnifique!”, втім, ані словом не згадували Едіт Гед.

Фільм “Вона у ньому помилялася” побив усі рекорди касових зборів і подеякували навіть, що цим врятував студію Paramount від банкрутства. Після цього шаленого успіху про Едіт в Голлівуді знали усі. Свій професіоналізм і талант вона підтвердила в роботі з Френсіс Фармер (“Rhythm on the Range”, 1936; “Ebb Tide”, 1937) і Дороті Ламур (“The Hurricane”, 1937). 1938-го року студія запропонувала Едіт Гед посаду головного художника по костюмах і це було безпрецедентне явище, адже жінки рідко “виростали” з асистенток, навіть у дизайнерських колах. На запитання, чи в захваті Едіт від того наскільки прихильна до неї доля, вона завжди відповідала: “Я не отримала випадкову цукерочку нізвідки, я цілеспрямовано йшла до цього п’ятнадцять років. Доля тут ні до чого, я просто одержала те, на що заслуговувала.”

Це була чиста правда, Едіт працювала щодня, крім неділі, по шістнадцять годин на добу. Звісно, шалений графік не міг не вплинути на її шлюб. Едіт і Чарльз сильно віддалилися одне від одного ще на початку 30-х, але розлучилися лише у 1938-му. Просто у Едіт не було часу на оформлення розлучення і переїзд, та їй навіть змінити прізвище було ніколи, тож вона так і залишилася Гед.

Едіт не сумувала з приводу самотності, на неї чекала робота із Полетт Ґодар (“The Cat and the Canary”, 1939) і Веронікою Лейк (“Sullivan's Travels”, 1941; “I Married a Witch”, 1942), а потім студія підкинула їй новий непростий проект на ім’я Барбара Стенвік. Точніше, проектом був фільм “Леді Єва” (“The Lady Eve”, 1941), але головною заковикою було саме вбрання для акторки. Фігуру Барбари у колах дизайнерів вважали “складним випадком”: широкі плечі, вузькі стегна, невиразна лінія талії і грудей… “Дрібниці! — кинула Едіт, огортаючи Барбару золотою парчею зі стразами. — Хіба посміє хтось шукати недоліки, побачивши таке розкішне вбрання?”

Ніхто й не посмів, навпаки після виходу “Леді Єви”, а згодом одразу за ним “Вогняної кулі” (“Ball of Fire”, 1941), преса оголосила Барбару Стенвік новим голлівудським секс-символом. Зрештою, зірка стала однією з найуспішніших акторок Голлівуду, знімалася до 77-ми років і ніколи не губилася на тлі молодших колежанок. Із Едіт вони працювали на зйомках ще двох стрічок у 40-х, а подругами залишилася на все життя.

Що ж до самої Едіт, то вона мало змінилася за ці роки: та сама постава і елегантні вбрання, зачіска із коротким чубчиком і зібранним позаду волоссям, яку вона колись підгледіла у акторки Анни Мей Вонґ, округлі окуляри, котрі багато хто помилково вважав просто затемненними, хоча лінзи в них були синього кольору. Через те, яка вона була мініатюрна і прудка, її й досі називали дівчинкою. Несподівано для себе сорокарічна дівчинка Едіт закохалася. Її обранцем став голлівудський дизайнер і художник-постановник Віард Арнен. “Весь мій час забирає робота.” — казала йому Едіт. “І мій — також. — усміхався Віард. — Але тим складніше знайти компанію, коли раптом вигулькне відпочинок.” Восьмого вересня 1940-го року Едіт та Віард одружилися. Вони складали одне одному компанію майже сорок років, аж до смерті Віарда від раку 1979-го.

Вони любили одне одного і кіно. Віард також був професіоналом і мав неабиякий успіх. Його робота як художника-постановника у фільмах “Вільсон” (“Wilson”, 1944) та “Кров на сонці” (“Blood on the Sun”, 1945) були відзначені преміями Американської кіноакадемії. Едіт відвідувала церемонії з чоловіком, трималася за його статуетки і розмірковувала, коли ж академія нарешті зважиться нагородити роботу дизайнерів?

Вона одягала Джинджер Робертс, Рут Гассі, Ґейл Рассел, Інґрід Берґман, Бетті Гаттон, Лоретту Янґ і Бетт Девіс, у її послужному списку було понад 450 фільмів, і їй саме виповнилося п’ятдесят, коли започаткували Оскар за найкращі костюми. Едіт не йшла на церемонію — вона летіла, її номінували на премію за роботу у красивій музичній кінострічці Біллі Вайлдера “Імператорський вальс” (“The Emperor Waltz”, 1948) з Бінґом Кросбі та Джоан Фонтейн у головних ролях. Вона мало не звелася на ноги, коли пролунало ім’я переможця: “Роджер Ферс!”

“Що? Не Едіт Гед?” — не повірила своїм вухам Едіт, та й добра половина присутніх. Утім, Роджер справді був молодець, та й костюми у “Гамлеті” (Hamlet, 1948 film) — нівроку. Але ж вчинити так із Едіт, котра одним своїм існуванням заслуговувала на цю відзнаку?

“Подивимось, що ви скажете на це…” — примовляла Едіт, створюючи вбрання наступні три роки і жодного разу не пішла з церемонії без нагороди: 1950-й — Оскар за ч/б стрічку “Спадкоємиця” (The Heiress) з Олівією де Гевілленд; 1951-й — 2 Оскари за кольорову стрічку “Самсон і Даліла” (Samson and Delilah) з Гедді Ламмар і ч/б стрічку “Все про Єву” (All About Eve) з Бетті Девіс; 1952-й — Оскар за ч/б стрічку “Місце під сонцем” (A Place in the Sun) з Елізабет Тейлор.

Для юної Ліз Едіт пошила неперевершену, витончену і майже невагому сукню, завдяки якій, героїні з перших секунд появи на екрані, був присуджений статус ікони.

“Едіт, це вже просто непристойно! — жартували в Голлівуді. — Не можна забирати Оскари за костюми щороку!” “Наступного разу пропущу!” — жартувала Едіт. І дійсно, 1953-го року вона отримала дві номінації, але жодної статуетки. А потім сталися “Римські канікули” (“Roman Holiday”, 1953)…

Легендарна, зворушлива і красива кіно-історія з прекрасною Одрі Гепберн і чарівним Ґреґорі Пеком. Нині ніхто не заперечуватиме, що до того, аби Одрі Гепберн прокинулася зіркою, безумовно доклала руку Едіт Гед. Від гламурних вбрань і бальних суконь — до прогулянкових ансамблів прет-а-порте — все у вигляді Одрі було бездоганним. Насправді, жіночим еталоном краси в Голлівуді тоді вважали фігуру “пісочний годинник”, як в Елізабет Тейлор, якій, між іншим, першою і пропонували роль принцеси Анни. У своїх ескізах Ґед врахувала всі “недоліки” тіла Одрі Гепберн: тонку, довгу шию, худі руки, невиразні груди і стегна, й доклала максимум зусиль, аби показати переваги акторки. Так, на шиї героїні з’явилася мила шийна хустинка, плечі і руки оздобили широкі рукави, а вузьку талію підкреслила пишна міді-спідниця з паском.

“Для контрасту між образом принцеси і “простої дівчини”, якою вона стала, я взула Одрі в кумедне взуття без підборів, надягла на неї бавовняну спідницю і просту блузу з засуканими рукавами, — згодом розповідала Едіт Гед в своїй книзі. — З коротким волоссям, в такому вигляді, вона раптом стає однією з тих дівчат, на яку ви не глянули двічі. Звучить досить просто, але виконати це досить складно. Я повинна була розрахувати довжину спідниці, скажімо, зробити її надто довгою, щоб героїня виглядала трішки неохайною. Я використала тканину, що виглядала м’ятою, аби створити враження, ніби Анну абсолютно не хвилює те, що вона носить. Костюми були дуже важливими в цьому фільмі, вони допомогли розповісти історію…”

Ніхто на Paramount не вірив, що їхня нова зірка стане саме іконою стилю і покладе початок новому стандарту краси. У “Нью-Йорк Таймс” писали: “Завдяки новому стилю Одрі Гепберн у “Римських канікулах” безліч молодих жінок нарешті позбулася об’ємних ліфчиків і шпильок!”

Коли Гепберн готувалася до церемонії, Едіт взялася за її вбрання. Направду, вона лише трохи змінила одну з бальних суконь принцеси Анни. “А це не занадто?” — запитала у неї Одрі. “Аж ніяк, люба! Ти приїдеш принцесою на це свято, а поїдеш з нього —королевою!”

Так і сталося: Одрі Гепберн отримала свій перший (і єдиний) Оскар, як найкраща актриса, а Едіт додала до своєї колекції п’яту статуетку.

Звичайно, на цей тандем студія покладала усі надії, тож незабаром вийшла романтична кіно-стрічка “Сабріна” (“Sabrina”, 1954), де партнером Одрі був страріючий, але імпозантний Гамфрі Боґарт.

Нині достеменно відомо, що саме з “Сабріни” розпочалася дружба і співпраця Одрі Гепберн з Юбером де Живанши, котрий створив кілька суконь для фільму, але не всі знають, що їй передував невеличкий, але неприємний скандал. Ім’я молодого французького дизайнера студія Paramount не внесла до фінальних титрів. Усі лаври, включно з Оскаром за костюми, отримала Едіт Гед. Гепберн була обурена, клялася, що більше не працюватиме зі студією і особисто з Едіт, що її пожиттєвим костюмером буде тільки Юбер. Але вона лукавила: за три роки відбулися зйомки “Кумедного личка” (“Funny Face”, 1957), де над костюмами працювали і Живанши, і Едіт, а 1961-го на екрани вийшов незабутній “Сніданок у Тіффані” (“Breakfast at Tiffany’s”). Так, Живанши створив вечірні та коктейльні сукні Голлі Ґолайтлі, але аксесуарами їх оздоблювала Едіт Гед. Знаменита сукня-простирадло, в якій Голлі відпочиває на вечірці, хоч і буза здизайнована Юбером де Живанши, примусила Едіт попотіти, перш ніж почала спадати саме так, як годиться: для цього в хід пішло кінське волосся і свинцеві гирьки. Також Едіт вигадала вбрання для сну Голлі: сорочку і гламурну нічну маску з золотими війками. Джинси, балетки, сірий джемпер і рушник на голові, в яких Одрі наспівувала “Moon River” — також робота Едіт, як і всі казуальні look-и героїні, котрі стильно виглядатимуть навіть сьогодні.

У 50-х Едіт Гед продовжувала працювати в шаленому темпі — кілька десятків фільмів на рік. До переліку зірок, яких вона одягала, додалися Ґлорія Свонсон, Джоан Фонтейн, Ґрейс Келлі, Ширлі МакЛейн, Доріс Дей, Енн Бакстер, Марлен Дітріх, Рита Гейворт, Кім Новак, Кларк Ґейбл, Софі Лорен, Наталі Вуд і Джулі Ендрюс. Особливо плідною була її співпраця з Елізабет Тейлор, Ширлі МакЛейн і Наталі Вуд. Едіт створювала для них не лише образи в кіно, але й костюми з різних світських нагод. Вона вела кілька колонок у модних журналах, давала поради зі стилю в інтерв’ю на радіо і телебачені. 1959-го року світ побачила книжка Едіт Гед “Гардеробний доктор” (“The Dress Doctor”), де вона розповідала про свій творчий шлях і ділилася професійними рекомендаціями.

Щороку її номінували на Оскар, але після “Сабріни” нагороду вона отримала тільки 1961-го року за роботу у фільмі “Факти з життя” (“The Facts of Life”) з Бобом Гоупом і Люсіль Болл, та 1974-го року — за костюми для відомої кримінальної комедії “Афера” (“The Sting”) із Полом Ньюманом та Робертом Редфордом. Саме цю нагороду Едіт Гед цінувала особливо, адже отримала її саме за чоловічі вбрання. “Що вам сказати? Одягати і… роздягати таких красенів як Пол і Роберт — одне задоволення!” — жартувала Едіт.

Хоча переважна більшість фільмів Едіт знімалися Paramount, вона нерідко працювала з іншими студіями на запрошення друзів — акторів і режисерів. “Знаєте, справа не у якомусь дивовижному таланті, — говорила Едіт Гед в одному зі своїх численних інтерв’ю. — А в тому, як я розумію проект і людей, з якими працюю. Я знаю, що я не творчий геній. У дипломатії я сильніша, ніж в ескізах…” І додавала: “Кажуть, Едіт Гед дуже вправна у саморекламі. Зізнаюся, правду кажуть!”

Особливі відносини у Едіт склалися з “майстром саспенсу” Альфредом Гічкоком. Після спільної роботи у фільмах “Вікно навпроти” (“Rear Window”, 1954) та “Спіймати злодія” (“To Catch a Thief”, 1956) режисер не бажав працювати ні з ким, окрім Едіт Гед. “Альфред — неймовірний режисер. Вбрання для нього — обов’язковий атрибут сюжету. Він промовляє до глядача через колір, фасон, деталі. Я обожнюю його за це!” — зізнавалася Едіт. Разом вони створили одинадцять кінострічок, серед яких, винятково стильні — “Запаморочення” (Vertigo, 1958), “Птахи” (The Birds, 1963) та “Марні” (Marnie, 1964).

1967-го року вийшла друга книжка Едіт “Вбрання для успіху” (“How To Dress For Success”), котра витримала не одне перевидання і залишається популярною донині. А 1969-го року Едіт нарешті залишила студію Paramount. “Їй уже 70. — говорили навколо. — Пора на заслужений відпочинок.” “Не дочекаєтеся!” — посміювалася Едіт, підписуючи безстроковий контракт із Universal Pictures. Вона лише дещо зменшила оберти і працювала тепер над кількома повнометражними фільмами на рік, але компенсувала це роботою на телебаченні. Основною перепоною ставала не працездатність, а те, що зйомки часто відбувалися у різних локаціях світу (подорожувати Едіт усе-таки було вже важкувато), до того ж продюсери прискорювали темпи зйомок, що, на думку Едіт, шкодило якості фільмів.

Навесні 1974-го року Едіт Гед отримала власну зірку на Алеї слави Бульвару Голлівуд. Вона працювала майже до останнього дня життя. Після смерті коханого чоловіка Чарльза їй було самотньо, тому вона намагалася проводити більше часу за роботою, погоджувалася на документальні зйомки та телевізійні ефіри. Мало хто знав, що лікарі діагностували у неї рак кісткового мозку. Здавалося, невтомна, стильна і дотепна Едіт житиме вічно, але 24-го жовтня 1981-го року її серце зупинилося.

“Скінчилася Ера Едіт Гед — скінчилася голлівудська казка.” — писали газети того сумного дня.

Внесок, який зробила Едіт Гед у кінематограф і світову моду неможливо оцінити. Вона створила десятки тисяч оригінальних образів і працювала чи не з усіма легендарними зірками Голлівуду. Ніхто з художників по костюмах поки що навіть не наблизився до такої кількості робіт у кіно, номінацій та нагород Американської кіноакадемії. Може, цій жінці справді була підвладна якась особлива магія? Втім, як любила казати сама Едіт: “Якби у Попелюшки була Едіт Гед, хрещена фея була б їй ні до чого…”

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments