Ласкаво просимо, трон наразі вільний
25
березня 2018 О 6:51
457
Фланнері О’Коннор. Королева південної готики

Вона прожила коротке, але яскраве життя. Яскраве не стільки у своїй самобутності, адже більшу його частину провела на глухій фермі, фактично у повній ізоляції, скільки у вмінні стоїчно приймати виклики долі і брати все й творити зі всього, що траплялося на її життєвому шляху. Її називають “майстринею реалізму”, “безжальним генієм правдивої прози”, “королевою південної готики” і, зрештою, “авторкою, геть позбавленої жіночності” (переважно, у вигляді компліменту). Два її романи, всі оповідання та есеї умістяться в одну єдину книжку, але це книжка-скарб, адже твори авторки ріжуть без ножа, збивають з ніг, ламають душу, занурюють у безодню, проте невтомно вражають силою образності і таланту, болем, вірою, мудрістю. Шануйте березневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” – американську письменницю Фланнері О’Коннор!

Мері Фланнері О’Коннор народилася у Саванні в штаті Джорджія в родині вихідця з Ірландії Едварда Френсіса О’Коннора та його дружини Реґіни Клін. Коли дівчинці було шість років вона несподівано перетворилася на зірку телебачення, оскільки її показали в новинах разом із дресированою куркою. На життя малої Фланнері (та й курки) це ніяким чином не вплинуло, але з домашніми птахами вона проводила чимало часу протягом всього життя і дійсно вміла з ними порозумітися.

1937-го року у Едварда дігностували рідкісне автоімунне захворювання Лібмана-Сакса, більш відоме, як системний червоний вовчак. У зв’язку із цим, родина переїхала на ферму “Андалузія” на околицях містечка Мілледжвілл. Свого часу воно було столицею Джорджії, але втратило цей статус і перетворилося на звичайну південну провінцію, де нічого не відбувалося, але водночас була зосереджена вся сутність простого американського життя, з його злиднями, неуцтвом, одержимою релігіозністю, расизмом, важкою щоденною працею. Життя на фермі не надто сприяло самопочуттю батька Фланнері, 1941-го року він помер, і мати з дочкою залишилися удвох на господарстві. Їхні стосунки ніколи не вирізнялися теплотою. Реґіна не щедрилася на ласку чи схвалення, що були просто необхідні юній Фланнері, особливо, зважаючи на її амбіції стати письменницею.

У страшій школі Пібоді дівчинка була художньою редакторкою газети, відтак поступила у Державний жіночий коледж, де вивчала соціологію та захопилася створенням коміксів для студенської газети. Після закінчення коледжу, Фланнері зважилася відвідати популярний літературний курс в Університеті Айови.

Соромлячись, дівчина зайшла до кабінету професора англійської літератури Пола Інґла і звернулася до нього. Професор розумів, що дівчина говорить англійською, але її південний акцент був настільки виразним, ще й наповнений незнайомими йому діалектизмами, що він нічого не второпав. Інґл простягнув незнайомці аркуш паперу і попросив написати, що саме її цікавить. А тоді прочитав: “Моє ім’я Фланнері О'Коннор, я з Джорджії, мені 21 рік. Я б хотіла відвідувати ваш літературний курс". У цедулці дівчина зробила дві граматичні помилки, однак професор Інґл був делікатною людиною, тому попрохав Фланнері принести йому щось із її літературних спроб – на ознайомлення. За кілька днів він отримав від неї рукопис оповідання “Герань”. Це була пронизлива і гірка історія про старого вихіця з Півдня, котрого донька забрала доживати вік у помешкання в Нью-Йорку. У рідній сільській глушині він почувався чоловіком, мисливцем, джентльменом, а в Нью-Йорку став абсолютно ніким.

Оповідання було написане чистою англійською мовою, лаконічною, але яскравою, з величезною кількістю помилок у правописі. Пізніше Інґл зізнавався, що проза Фланнері захопила його зненацька, вразила в саме серце. Звісно, він запросив дівчину відвідувати його курс, а через рік, восени 1947-го, власноруч відправив розділи з роману молодої авторки “Мудра кров” до видавництва, яке оголосило конкурс на кращий дебютний роман молодого автора. Її роман отримав премію, 1952-го року був опублікований і одразу отримав багато схвальних відгуків та підніс Фланнері О’Коннор на літературний п’єдестал.

Між тим, ще наприкінці 40-х років Фланнері почала обертатися у письменницьких та перекладацьких колах. Особливо близька дружба її єднала з журналістом Артуром Кастлером, редакторами Робом Маколеєм та Робертом Жиру, а також подружжям Саллі та Робертом Фіцджеральдами, котрі запросили її жити і працювати в їхньому просторому будинку. Здавалося б, усе в житті юної талановитої і вельми привабливої Фланнері складається ідеально, але 1951-го року, як грім з ясного неба, у неї діагностували, успакований від батька, вовчак. Від перших проявів хвороби до повної недієздатності у батька Фланнері минуло три роки. Саме стільки відміряла собі і молода жінка. Вона повернулася на ферму до матері в Мілледжвілл та почала писати – писати кожне оповідання, наче останнє. Фактично весь її літературний доробок – це творчість смертельно хворої людини.

Її історії пронизані невідповідністю між очікуванням і реальністю, людською глупотою, жорстокістю, неспроможністю щось змінити, а ще своєрідною наскрізною ниткою в її прозі став образ владної, але, як правило, неосвіченої матері. У більшості оповідань “матері” Фланнері О’Коннор помирали своєю чи насильницькою смертю. Коли подруга письменниці спитала, як її мати ставиться до такої тенденції, Фланнері зізналася: “Не хвилюйся, вона ніколи не читала жодного з моїх творів.” Утім, дочка не оминала Реґіну справжньою увагою, навіть зробила їй на День Матері вельми коштовний подарунок. Дарма, що це був віслюк, і, радше за все, з певним натяком, але як для ферми – цілком доречний презент.

Ще за свого студіювання у літературному гуртку, Фланнері отримала славу миловидної, талановитої, але саркастичної та ядучої особи, чим розлякала всіх потенційних залицяльників. Зрештою, біографи письменниці стверджують, що в житті вона мала лише один любовний поцілунок – з молодим продавцем шкільних підручників, про нього вона із певними абераціями та іронічною відвертістю написала у своєму оповіданні “Сіль землі”.

Утім, не варто думати, що Фланнері була лише страдницею з важким характером і ненавистю до матері, попри хворобу та ізоляцію, авторка вирізнялася почуттям гумору, дотепністю, й, так чи інак, була оточена друзями і прихильниками її таланту. Її любили та цінували фактично всі літературні сучасники, зокрема поетка Елізабет Бішоп, котра стверджувала, що в одному оповіданні О’Коннор більше поезії, аніж в десятках поетичних збірок, а ще Роберт Ловелл, Кетрін Енн Портер, Алан Тейт, Івлін Во. Вільям Фолкнер познайомився із творчістю Фланнері набагато раніше, ніж вона взялася за прочитання його книжок, і був глибоко вражений її манерою та правдивістю. Сама ж авторка вельми скептично відгукувалася про тогочасних американських кумирів Теннесі Вільямса та Трумена Капоте, не любила Франца Кафку, й боляче переживала те, що її твори порівнювали з його. Її прозу відносили до так званого жанру “південної готики” і звісно єднали з Едґаром Аланом По, але душевно Фланнері була ближче до Натаніеля Готорна, а часом взагалі казала, що вона родом з 13-го століття.

Серед родзинок-дивацтв Фланнері О’Коннор, про які знали всі з її оточення, була любов до кави впереміш із кока-колою та майже одержиме захоплення домашніми птахами. В дитинстві Фланнері плела курам светри і шалики, аби прикрасити, але згодом оточила себе цілковито бездоганними за своїм зовнішнім виглядом птахами – павичами. Їх вона згадувала у кількох творах, їхнє пір’я вкладала майже у кожен лист друзям, а листувалася вона напрочуд активно. Одного разу своєму приятелю Роберту Ловеллу, після його чергового запою, Фланнері надіслала перо у півтора метри завдовжки. На що Ловелл, із притаманним йому сарказмом, відповів: “Дякую! Це саме те, чого мені не вистачало в житті.”

Однак найбільше Фланнері О’Коннор – мешканку протестанського Півдня, вирізняла відданість католицизму. Хоч вона і захоплювалася теологами-протестантами, роблячи виняток, хіба що, для філософа-єзуїта П'єра Тейяр де Шардена, але її католицька віра була тривка і непохитна. Вона дарувала їй надію на втіху після смерті, а читання богословських творів і спостереження за вірянами додавало її творам сміливості, чистоти у зображенні різних відтінків релігійності. Поза тим, Фланнері ніколи не займалася проповідництвом. Судячи з листів і спогадів друзів, вона навіть боялася, аби її релігійність не стала помітною у творах та не затьмарила мистецькі дослідження художньою агітацією.

Лікарі не давали Фланнері і п’яти років від моменту встановлення діагнозу, але вона прожила ще тринадцять. Інша справа, якими були ці роки. Ураження шкіри, мігрені і невідступний біль супроводжували Фланнері повсякчас. “Хвороба пізнавальніша за подорож Європою...” – невесело жартувала авторка. Від великих доз кортизону її тіло страшенно набрякало, але жінка запевняла, що саме ліки “...змушують мозок працювати, в стилі джазу, постійно – без початку і кінця”. Під дією кортизону вона фактично закінчила свій роман “Мудра кров”, а у перервах між переливаннями крові написала оповідання “Одкровення”. Щойно їй ставало краще, вона вирушала з лекціями подорожувати Америкою, або занурювалася у турботу за своїм чималеньким пташиним господарством – поступово вона зібрала понад сто птахів, серед яких були качки, страуси, тукани і, звісно, павичі.

Тривале вживання стероїдів призвело до руйнування кісток, тож незабаром Фланнері довелося стати на милиці. Та і цей досвід вона перетворювала на літературні шедеври. Загалом, якщо вірити біографам, Фланнері О’Коннор жила не надто сміливо, однак у неї не відняти того, що вона напрочуд відважно писала і неймовірно мужньо вмирала.

Її не стало 3-го серпня 1964-го року. Після операції з видалення фіброми, вовчак нещадно атакував ослаблений організм, і Фланнері померла прямо в лікарні. Її поховали на цвинтарі Меморі-Гілл. Нині будинок її дитинства в Саванні та ферма “Андалузія” перетворені на меморіальні пам’ятки-музеї, а її твори та листи видаються новими накладами, отримують нові прочитання і сенси.

Фланнері О’Коннор називають “королевою південної готики”, але її проза доречна для значно ширшої географії й багато в чому виходить за кордони будь-якого жанру або часу, адже вона про загальнолюдські, якщо не цінності, то почуття і помилки. Фланнері О’Коннор була безжальна та безкомпромісна у своєму реалізмі, тому читати її буває боляче, соромно, щемко, але, як стверджувала авторка: “Реальність – це те, до чого необхідно апелювати, нехай навіть за найвищу ціну.”

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments