Ласкаво просимо, трон наразі вільний
27
червня 2018 О 9:09
426
Гелен Келлер. Із темряви і тиші…

Що можна сказати про жінку, яка отримала чудову освіту, написала багато книжок та відвідала десятки країн, у якості авторки, мотиваційної лекторки, активістки, дипломатки і яка мала серед друзів відомих письменників, акторів, науковців та світових лідерів? Що їй вельми пощастило, авжеж. А що як ви дізнаєтесь, що ця жінка була з дитинства сліпою та глухою і не мала змоги спілкуватися навіть з рідними? Скажете, що це неймовірно, авжеж. І тим не менше, все це про червневу героїню рубрики “Календар видатних жінок”. Зустрічайте, дивовижну й унікальну Гелен Келлер!

27-го червня 1880-го року у родині Артура Келлера та Кейт Адамс народилася дівчинка, котрій, після довгих роздумів та коливаючись убік “Мередіт”, зрештою дали ім’я Гелен. Родина жила у власному маєтку в містечку Таскамбія. Гелен уже мала двох зведених братів – Джеймса та Вільяма від першого шлюбу батька. Сам же Артур в часи громадянської війни служив офіцером союзницької Армії, а опісля став редактором місцевої щотижневої газети “North Alabamian”. Попри поширені чутки, доходи родини Келлерів були досить скромними і жили вони тільки з врожаїв невеличкої бавовняної плантації.

Гелен росла здоровою допиливою дитиною. Перші слова вона вимовила не маючи і шести місяців, а у рік впевнено трималася на маленьких ніжках. Аж ось, коли дівчинці виповнилося півтора роки, вона раптово захворіла. Сімейний лікар навзав її недугу “лихоманкою мозку” і готував батьків до найгіршого. Достовірних даних, що саме сталося з Гелен немає й досі. Ймовірно, дівчинка перенесла скарлатину чи менінгіт. Минуло декілька днів і, на втіху батьків, температура у дитини знизилася, але затим Кейт помітила, що Гелен не реагує на світло та звуки. Крихітна дівчинка повністю втратила зір і слух. Яка доля чекала на Гелен, відтепер оточену темрявою і тишею? Вельми невтішна, якби не сила любові й низка неймовірних зустрічей.

Дівчинка зростала дикою і некерованою, виявлала емоції дуже різко – кричала та билася. Якщо її щось бентежило, вона наносила собі ушкодження, коли ж була задоволена, заходилася вельми химерним сміхом. Єдиною людиною, з якою Гелен вдалося налагодити певний зв’язок, була Марта – молодша дочка кухаря Келлерів. Дівчатка винайшли близько шістдесяти знаків, аби зрозуміти одна одну. Крім Марти Гелен ні з ким і не спілкувалася, тож не відпускала від себе бідолашну ані вдень, ані вночі, страшно дратуючись, якщо її не було поруч.

Коли Гелен виповнилося шість років Артур замислився про те, щоб помістити доньку у спеціалізований заклад, але Кейт не хотіла здаватися. 1886-го року жінка випадково натрапила на книжку Чарльза Діккенса “Американські нотатки”, звідки дізналася про Лору Бріджмен – сліпо-глуху дівчинку, яка змогла отримати освіту. Кейт звернулася до професора офтальмології та отоларингології Університету штату Меріленд Джуліана Джона Чизхолма, а той порекомендував їй зустрітися з доктором Олександром Гремом Беллом. Хоча Белл і був спеціалістом з логопедії, однак, маючи дружину із вадами слуху, він опікувався школами для глухих та сліпих дітей. Батьки повезли Гелен у Вашинґтон, де доктор Белл дуже приязно зустрів дівчинку і навіть зумів налагодити із нею певний контакт.

Зрештою, Белл порадив Келлерам написати директору інституту Перкінса в Бостоні із запитом щодо спеціального педагога для Гелен. А вже незабаром – у березні 1887-го року із Бостона до Таскамбії прибула молода жінка на ім’я Енн Салліван. Енн і сама мала вади зору, але в інституті Перкінса її вважали вельми здібною вчителькою. Щойно вона потрапила в оселю Келлерів, одразу взялася до роботи – подарувала маленькій Гелен ляльку, затим написавши на руці дівчинки слово “doll”. Гелен прислухалася до власних відчуттів, а коли ті самі дії повторилися з іншими предметами, дівчинка вподобала “гру” і жваво у неї включилася. Та це відбувалося беззмістовно, Гелен просто повторювала за вчителькою, не розуміючи мети. Коли Гелен ставало складно чи нудно, вона страшенно вередувала. Вона не відчувала ніякого сенсу. Прірва між нею та Енн зростала з кожною істерикою дівчинки, але міс Салліван було не так просто позбутися.

Гелен та міс Салліван

На її прохання, їх із Гелен переселили з родинного будинку до маленької хижки на плантації. Ізоляція була останнім шансом на залучення Гелен до навчальної системи. Проривом у навчанні дівчинки стало поняття “вода” – встановити зв'язок предмета з його написанням допомогло фізичне відчуття води на руці Гелен. Енн підвела дівчинку до водного насосу і поки вода лилася на одну її руку, вчителька писала слово “water” на іншій її руці. Гелен радо повторила написання слова на руці вчительки, а затим вказала на землю, вимагаючи написання і цього слова. Міс Салліван написала. У такий спосіб, лише за одну ніч, Гелен дізналася 30 нових слів. А ще, ніжно полюбила Енн, з которою вони залишаться близкими подругами до кінця життя. Саме міс Салліван переконала Гелен, що вона може досягти будь-якої мети, якщо старанно працюватиме. Під її керівництвом дівчинка навчилася осмислено думати і говорити за методом Тадоми: торкаючись губ людини, що говорить, вона відчувала їхню вібрацію, тоді як Енн позначала букви на її долоні.

1890-го року Гелен почала відвідувати мовні уроки у школі для глухих у Бостоні. Навчання розмовній практиці давалося Гелен нелегко, але за кілька років старанної роботи Гелен перетворилася на непогану оповідачкою. Затим вона стала однією з учениць школи для глухих Райта-Г’юмасона у Нью-Йорку, де опанувала, крім навичок спілкування, ще й базові основи академічних наук. А у 1896-му році, попри сумніви оточення, Гелен вирішила здобути вищу освіту і закінчити коледж. Сліпо-глуха юнка почала відвідувати Школу Кембриджа для молодих леді, і вже незабаром її історія стала надбанням громадськості. Із незвичайною дівчиною прагли познайомитися відомі та впливові люди. Одним з її покровителів, а пізніше і другом, був письменник Марк Твен. Саме він, залучивши бізнесмена-мецената Генрі Роджерса, допоміг Гелен знайти кошти для оплати навчання в Редкліффі. Коледж дівчина відвідувала у супроводі вчительки, котра сиділа поруч та передавала їй зміст лекцій і текстів, які Гелен не могла ані бачити, ані чути. На той момент Гелен устигла освоїти читання за допомогою дотику губ, шрифт Брайля, машинопис і мову жестів. Крім англійської Гелен опанувала французьку, німецьку, грецьку та латину. Ще студенткою за допомогою Енн та її нареченого Джона Альберта Мейсі, Гелен написала свою першу книжку “Історія мого життя” (The Story of My Life), у якій з відвертістю та витонченістю розповіла читачам про своє становлення як особистості з дитинства до 21-річного віку.

У 1904-му році Гелен закінчила коледж за спеціальністю “Мистецтво”. Їй було двадцять чотири і вона стала першою глухою та сліпою випускницею коледжу, яка отримала диплом з відзнакою. Незабаром люба міс Салліван вийшла заміж, та тепер вона була для Гелен просто Енн і їхній зв’язок не перервався. Гелен деякий час мешкала з подружжям Мейсі та продовжувала активну діяльність за допомогою Енн. Згодом стосунки Джона й Енн завершаться, хоча вони так ніколи офіційно й не розлучаться.

Гелен та Енн. Подруги назавжди

Що ж до самої Гелен, то і в її житті було місце для романтики. Вельми вродлива та без сумніву харизматична молода жінка привернула увагу репортера Пітера Фаґана. 1916-го року, коли Гелен захворіла, перебуваючи в батьківському домі, Фаґан працював тимчасовим секретарем у Артура Келлера. Молоді люди зблизилися, таємно заручилися і навіть отримали свідоцтво про шлюб. Та дарма Гелен мріяла про власну родину, дізнавшись про шлюб, батьки Гелен анулювали його, скориставшись владою опікунів та апелюючи до важкої інвалідності дочки.

Що залишалося Гелен? Тільки власна творчість можливість донести свою історію та погляди якомога більшій кількості людей. Після публікації першої книги, Гелен Келлер разом зі своєю вічною супутницею Енн гастролювала Сполученими штатами із чимось на зразок мотиваційних лекцій. Зрештою вона навіть отримала народний статус “найяскравішої зірки щастя та оптимізму”. Також її називали “восьмим дивом світу”. Згодом географія подорожей Гелен значно розширилася, як і твочий доробок. 1908-го року з друку вийшла її книжка “Світ, у якому я живу” (The World I Live In), 1913-го – збірка есеїв “Із темряви” (Out of the Dark), де Гелен ділилася своїми соціалістичними переконаннями. Пізніше світ побачила книжка-роздум про християнство “Моя релігія” (My Religion, 1927), що під новою редакцію 1994-го року стала відома як “Світло в моїй темряві” (Light in My Darkness). Загалом, архіви Гелен Келлер містять десятки рукописів книжок, майже півтисячі промов та есеїв на теми інвалідності, інклюзивності, віри, фемінізму, зростання фашизму в Європі, атомної енергії тощо. Кожен свій текст Гелен набирала шрифтом Брайля, а потім передруковувала на друкарській машинці.

Найбільшого втілення ідеї Гелен Келлер знайшли в роботі Американської Асоціації Сліпих (American Foundation for the Blind). Жінка зацікавилася діяльністю цієї організації ще у 1921-му році і присвятила їй майже півстоліття. Результатом її роботи стало створення місцевих комітетів, реабілітаційних центрів та доступності освіти для людей з порушенням зору.

Гелен виступала в якості миротвориці, підтримуючи неучасть США у Першій світовій війні, а згодом створила спеціалізовану післявоєнну організацію для підтримки сліпих і глухих. Вона була однією з перших членів Американського союзу захисту громадянських свобод, а потім – однією з її очільників.

1936-го року Гелен отримала медаль імені Теодора Рузвельта за видатні досягнення, але радість була затьмарена сумною новиною – після тривалої хвороби померла Енн Салліван. Ця втрата стала тяжким ударом для Гелен, і хоча згодом вона мала чудових компаньйонок, як от Полі Томсон та Вінні Корбеллі, та жодна з них не стала для неї настільки ж близькою, як Енн.

У 1946-му році організація “American Braille Press”, серед директорів якої була Гелен, розширила свої повноваження та перетворилася на міжнародну – “The American Foundation for Overseas Blind” (нині «Helen Keller International»), а Гелен було призначено на посаду радниці з міжнародних відносин. У період з 1946-й по 1957-й роки, Гелен устигла відвідати 35 країн на семи континентах. Вона працювала зі світовими лідерами Вінстоном Черчиллем, Джавахарлалом Неру та Ґолдою Меїр. Крім того, за життя Гелен мала особисті зустрічі з усіма президентами США від Ґровера Клівленда до Ліндона Джонсона.

1948-го року генерал Дуґлас Макартур вирішив делікатне питання із послом Доброї Волі в Японії на користь Гелен Келлер. Її візит зрештою мав шалений успіх – близько двох мільйонів японців вийшли на вулиці, аби вітати Гелен, а вона, у свою чергу, привернула увагу тамтешньої влади до тяжкого становища сліпих та інвалідів в Японії. Між іншим, саме Гелен Келлер вважають першою людиною, що ввезла на територію США собак породи акіта-іну. Японці подарували Гелен двох таких песиків – Камікадзе-ґо та Кендзан-ґо, й обох вона надзвичайно любила.

Серед друзів Гелен були Елеонор та Франклін Рузвельти, Альберт Айнштайн, Емма Ґолдман, Чарлі Чаплін, Джон Кеннеді, Генрі Форд та багато інших. Марк Твен, який знав Гелен із 16-тирічного віку, згодом назвав її однією з двох найвеличніших персонажів 19-го століття. Другим у його переліку був… Наполеон Бонапарт, оскільки “Наполеон намагався захопити світ фізичною силою і зазнав поразки. Гелен же намагалася завоювати світ силою думки – і здобула перемогу”.

Робота Гелен Келлер у різних галузях була відзначена низкою нагород та премій – Гарвардського Університету, університетів Ґлазґо і Берліна, Університету Делі в Індії, університету ПАР.

Хоча ще у 1955-му році Гелен жваво долала великі відстані й переносила мандри Азією, (скажімо, 40,000 миль за 5 місяців), та вже наприкінці 50-х років її здоров’я похитнулося. Вона ще встигла побачити на американський сцені п’єсу Вільяма Ґібсона “Чудотвориця” (The Miracle Worker) про їхню з Енн Салліван “перемогу над темрявою і тишею”, а от подивитися її ж екранізацію в кінотеатрі вже не мала змоги.

У 1961-му році Гелен перенесла кілька інсультів, та решту життя провела у себе вдома в Коннектикуті. Утім, навіть змушена залишатися в ліжку, старенька Гелен радо сприйняла новину, про присудження їй медалі Президента за свободу в 1964-му році та внесення її імені до жіночого Залу Слави в 1965-му.

Гелен померла увсі сні 1-го червня 1968-го року, пройшовши життєвий шлях, про який навіть не мріяло чимало цілковито здорових людей, та довівши власним прикладом, що ані сліпота, ані глухота не є перешкодою для власної реалізації. Зрештою, як сказала сама Гелен: “Попри те, що світ сповнений страждань, він також сповнений зразків їхнього подолання.”

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments