Ласкаво просимо, трон наразі вільний
14
липня 2018 О 7:59
292
Ґертруда Белл. Королева пустелі

Якщо лишень зібрати до купи таланти цієї жінки та перелік її подорожей, вистачить аби віднести її до напрочуд виняткових особистей, утім, після першої світової війни її ім’я ще й повсякчас лунало на таємних зборах британських радників з питань Близького Сходу, і воно ж було знайоме кожній впливовій людині на теренах Західної Азії. Її мудрість, дипломатичний талант і дивовижна любов до пустелі підкорювали суворі серця представників близькосхідних племен та зробили її незамінною посередницею між арабським світом і Великою Британією. Вона стверджувала, що душа її належить Сходу й саме там “дочку пустелі”, “матір Іраку” шанують дотепер, у той час як на Батьківщині її ім’я було фактично забуте, а постать знеособлена на довгі роки. Лише нині про цю непересічну панянку, письменницю, мандрівницю, археологиню, картографку, дипломатку та шпигунку говорять усе частіше. Переконайтеся, що це недарма. Вітайте, липневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” – Ґертруду Белл.

14 липня 1868-го року в родині сталевого магната Томаса Г’ю Белла народилася дівчинка, котрій дали ім’я Ґертруда Марґарет. Її родина була вельми заможна і впливова, хоча й без аристократичних коренів. Лінія батька походила з простих ковалів, але талановитий хімік-металург Айзек Лотіан Белл – дідусь Ґертруди, свого часу став одним із головних промисловців Великої Британії, членом парламенту від Ліберальної партії, а згодом був титулований баронетом. Перші роки життя Ґертруда провела у маєтку дідуся у Вашинґтон-Нью-Голлі. Втім, ніякого пієтету ані до цієї домівки, ані до сера Айзека, котрого в сім’ї називали Патером, вона не відчувала. По-перше, справжньою оселею дитинства для дівчинки став маєток Ред-Барнс у Редкарі, що в Йоркширі, а по-друге, Патер ніяким чином не нагадував люблячого й душевного дідуся, радше суворого та жадібного буркутуна.

Життя родини Беллів у Ред-Барнс скидалося на затишну казку, та не минуло Ґертруді і трьох, як мати Ґертруди, Мері Шилд, померла під час пологів, народивши сина Моріса. Опіку над дівчинкою та її молодшим братом узяла на себе сестра Г’ю – Ада. Батько проводив з дітьми лише недільні дні, але й цього вистачило, щоби мала Ґертруда знайшла в ньому найближчого друга і найзахопливішого співрозмовника. Тітка Ада, у свою чергу, не збиралася вести господарство чужого будинку й доглядати племінників довіку, на меті вона мала знайти собі, а точніше покійній Мері, пристойну заміну. Безумовно, заможний удівець Г’ю Белл, якому ще й не виповнилося тридцять, виглядав досить привабливим нареченим, тож претендеток на місце його дружини було чимало. Та Ада вподобала вишукану юнку Флоренс Евелін Елеонор Оліфф і всіляко намагалася засватати її брату.

Батько Флоренс був лікарем. Дитинство та юність вона провела у Парижі, поки він служив у британському посольстві, тож випромінювала французький шик і навіть говорила із чарівним акцентом. Ада запросила її в Ред-Барнс, а опісля візиту всадовила малу Ґертруду за теплого листа до “чарівної Флоренс”, аби та знову повернулася. План Ади спрацював, і хоча на зближення Г’ю та Флоренс пішло понад два роки, 10-го серпня 1876-го року вони одружилися.

У Ґертруди та Моріса з’явилася мачуха і, попри те, що Флоренс була добре їм знайома, дівчинка була аж ніяк не в захваті від переспективи турботливого нагляду нової мами. Минуть роки, а волелюбність Ґертруди і делікатна стриманість Флоренс усе ще викликатимуть непорозуміння, проте обідві вони щиро полюбили одна одну і дійсно стали донькою та мамою. А найголовніше, Флоренс ніколи не намагалася втрутитися у довірливі стосунки Г’ю з дочкою. Якщо і ревнувала, ніколи цього не виказувала, навіть тоді, як щойно одружений Г’ю, замість замовити портрет із Флоренс, запросив відомого художника Едурада Пойнтера намалювати його з Ґертрудою.

Флоренс була манірною леді, відданою дружиною і чудовою господинею маєтку. Вона вдало балансувала між вихованням дітей (згодом у Беллів народилося ще дві дівчинки і хлопчик), менеджментом прислуги, влаштуванням званих обідів та власною творчістю. Місіс Белл із насолодою писала різноманітні моралізаторські есеї та соціальні п’єси, і драматургія їй дійсно вдавался, адже її п’єси з успіхом проходили на сценах лондонських театрів. Тож не було нічого дивного у тому, що серед гостей маєтку Беллів часто були актори та інші представники мистецьких кіл. Вільні у поглядах і висловлюваннях, митці захоплювали Ґертруду. А амераканська акторка Елізабет Робінс, яка нерідко гостювала в Ред-Барнсі, стала для піділітки Ґертруди справжньою подругою. З ким іще вона могла поговорити про далекі мандри і прогресивні ідеї фемінізму? Точно не з Флоренс. Та вбачала у кожній дівчинці майбутню дружину й матір. Домашнє господарство, музика і вишивання, гарне знання літератури та орієнтування у мистецтві – ось той ідеал, на який спиралася Флоренс у вихованні дочок. А вікторіанська епоха, зі своїми пересторогами і навіть медичними протипоказаннями стосовно “надмірного навчання дівчат наукам”, лишень підливала масло у вогонь. Утім, нестримну, безкомпромісну, цікаву до всього, шалено начитану і вельми зухвалу Ґертруду, важко було обмежити будь-яким чином, тож зрештою Флоренс здалася. Вирішивши, що організм дівчини достатньо сильний, аби витримувати інтелектуальні навантаження, вона погодилася відправити Ґертруду у Квінс-коледж на Гарлі-Стріт. Це була престижна жіноча школа з гарною академічною програмою, серед випускниць якої, зокрема, значилася письменниця Кетрін Менсфілд, хоча більшість дівчат, що виходили звідти, ставали гувернерками. У коледжі вивчали давню та нову історію, англійську граматику, французьку мову, обов’язковими були години вишивання та гри на фортепіано, які Ґертруда ненавиділа. Згодом, їй вдалося вмовити батька звільнити її від музикування, але на рукоділлі Флоренс рішуче наполягала.

1886-го року, після блискучого закінчення навчання у Квінс-коледжі, Ґертруда потрапила в Оксфорд, точніше, в Леді-Марґарет-Голл – один із двох жіночих коледжів університету. Та далеко не всі сподівання юної Ґертруди на Оксфорд були виправдані. Університет не давав жінкам повного членства аж до 1919-го року (Кембридж іще пізніше). Чи не всі студенти вважали свій заклад чимось на кшталт об’єднання суто чоловічих клубів, що творять відповідні зв’язки для майбутньої кар’єри в армії, парламенті чи церкви імперії. Жінки тут були зайві, як і в проведенні дозвілля: пияцтві, азартних іграх, кінних перегонах або залицяннях до дівчат. Чоловіче суспільство мало на чолі чоловіків та було створене для чоловіків, і присутність жінок в Оксфорді суперечила самим його підвалинам. То були часи, коли навіть ніжки рояля драпірували, аби вони не здавалися надто провокаційними. Думка, що жінки – нижчі істоти, була невіддільна від викладання в Оксфорді. Щоби дівчина отримала дозвіл на відвідування лекцій і скаладання певних іспитів, потрібно було написати окреме звернення та отримати дозвіл. “Перевантаження [жіночих] мізків, – писав тогочасний філософ Ґерберт Спенсер, – призведе до дефіциту репродуктивної здатності”. “Нижчою перед нами створив тебе Господь, і нижчої перед нами залишишся ти до кінця часів”, – гримів з кафедри Нью-Коледж-Чепел декан Джон Берґон. Коли один з викладачів, містер Брайт, примусив жінок в аудиторії сісти до нього спиною, у Ґертруди від обурення і сміху затремтіли плечі. Миттю за нею захихотіли всі дівчата в аудиторії. Але це, повідомила Ґертруда батькові в листі, була проблема містера Брайта, а не її.

Ґертруда мала дивовижну впевненість у собі, кмітливість та почуття гумору, якби не ці якості, Оксфорд міг би розчавити її. Вона працювала зранку до ночі, проте ледь долала колосальне навантаження. Додайте до цього, що, наприклад, аби відвідати лекцію з історії, Ґертруда мала прийти у чоловіче крило, заповнену двома сотнями аудиторію, і звісно, всі присутні пихато заявляли, що місця для неї немає. Зрештою Ґертруда приставляла додатковий стілець поруч із кафедрою, і таким чином слухала лектора. “Ну, юнна леді, – знущально запитав якось після лекції викладач містер Лодж, біля кафедри якого вона сиділа, – Що ви сьогодні засвоїли?” “Нічого нового. – повідомила Ґертруда. – Адже ви анічогісінько не додали до написаного у книжці.

До заключних іспитів дівчина підготувалася за два роки замість трьох. Склавши іспити Ґертруда сказала, що це було “дуже мило” і пішла грати в теніс. Затим вона поїхала в Лондон купувати зелену шовкову сукню для балу та повернулася у величезному солом’яному капелюсі, прикрашеному махровими трояндами. Незабаром їй повідомили, що на іспитах вона посіла перше місце.

Аби ви розуміли, диплом першого ступеня – вершина інтелектуальної кваліфікації. Друге місце присуджується за старанність у засвоєнні знань та детальні відповіді на питання екзаменатора. Студент першого ступеня має виходити за межі традиційних теорій та досліджувати нові горизонти знання, без сумнівів кидаючи виклик навіть усталеним уявленням, вільно дискутувати зі знавцями. І 1888-го року Ґертруда Белл стала першою жінкою з дипломом із сучасної історії першого ступеня. Про неї навіть написали в “Таймс”, дізнавшись про що, Флоренс жахнулася: “З нею ніхто не захоче узяти шлюб!

На думку батьків, Ґертруді саме час було підшукати годящого кандидата в чоловіки. Варто додати, що з розхристаної підлітки вона перетворилася на елеґантну молоду леді з блискучими зеленими очима і каскадом золотисто-каштанового волосся. Різдво 1888-го року Ґертруда провела в Бухаресті, гостюючи у родичів. Вона була представлена королівській родині і навіть потоваришувала з королевою Єлизаветою, більш відомою під письменницьким псевдонімом Кармен Сильва. Також серед її нових знайомих у Бухаресті опинився Чарльз Гардінґ з британського посольства в Константинополі, згодом віце-король Індії та Валентайн Іґнатій Чірол, іноземний кореспондент “Таймс”. Згодом Чірол стане одним з найкращих друзів Ґертруди, вона писатиме йому листи з усіх кінців світу до самої смерті.

У Константинополь Ґертруда портапить уже наступного року і краса Сходу полонить її серце назавжди, але поки що вона має повернутися і дебютувати в Лондоні. У традиційній білій сукні з треном, з високим пір’ям, надійно закріпленим в рудому волоссі, Ґертруда приїхала до Букінґемського палацу в сопроводі батька та Флоренс, чесно відстояла чергу і зробила офіційний реверанс літній королеві. Затим почалося її лондонське життя, яке обіцяло багато свободи і розваг, але виявилося суцільним дотриманням етикету та низкою вимушених зустрічей. За Ґертрудою упадали, але серйозні претенденти на її руку розчаровували молоду ерудовану жінку як співрозмовники, а з тими, з ким їй легко було спілкуватися, стосунки не заходили далі невинного флірту.

Після трьох років “бальних виїздів”, Ґертруда із захватом прийняла запрошення родичів відвідати Тегеран, і за півроку до поїздки встигла навіть трохи вивчити перську, тож прибувши у Персію досить добре розуміла тамтешніх мешканців. У перший вечір в Тегерані вона взяла провідника та вирушила на вершину однієї з місцевих гір. Звідти відкривався краєвид на пустелю і, здається, саме тоді Ґертруда почула її голос, ніби знайшла свою долю. Ґертруда була захоплена прогулянками верхи, експедиціями, невпинними вечірніми танцями у палацах-павільйонах. Захоплена екзотичною культурою, музикою і поезією, красою мови, традицій і самих людей. Але був ще дехто особливий, вартий її захоплення – молодий секретар посольства Генрі Кадоґан, старший син високоповажного Фредеріка Кадоґана й онука третього графа Кадоґана. Та хай не вводять вас в оману ці титули, юнак був блискуче освічений, проте незаможний. Та хіба гроші цікавили Ґертруду? Ні, вона була в захваті від його володіння мов та знання поезії, від його аналітичного розуму і розуміння Сходу, від гарних манер, голосу, усмішки. Словом, Ґертруда закохалася. І Генрі покохав її також.

Удвох вони вирушали на прогулянки чи пікніки, неспішно каталися верхи, сиділи біля струмків і в садах, читаючи та розмовляючи; шукали скарби на базарах і грали в триктрак із приятелем-купцем; відвідували шахську скарбницю, ловили форель та полювали із соколами на куріпок; читали суфійську поезію, сходили на зороастрійську вежу мовчання. Задавалося, рай спустився на Землю, а вони з Генрі опинилися в ньому.

Звісно, Генрі зробив Ґертруді пропозицію і вона погодилася, однак її батьки мали на такі заручини зовсім інший погляд. Г’ю заборонив дочці навіть думати про шлюб з Кадоґаном. У юнака не було коштів на утримання сім’ї, він мав борги, ще й був гравцем, що аж ніяк не могло сподобатися батькові нареченої. Якби на той момент дідусь Ґертруди помер і залишив дітям спадщину, вона могла б розраховувати на фінансову допомогу, але, попри статус магната, її батько все ще жив на фіксовану зарплатню і просто не мав вільних грошей, аби підтримати молоду родину. Врешті-решт, Ґертруда повернулася в Лондон, а Генрі виїхав з Персії, аби зі своїми талантами та ім’ям спробувати влаштуватися деінде на прибуткову посаду. Можливо, за кілька років він міг би знову просити Ґертруду стати його дружиною. Та не минуло й року, як сталася трагедія – під час риболовлі Генрі впав у холодну річку, застудився і за кілька днів помер від пневмонії.

Ґертруда була убита горем, і тільки Флоренс знайшла чим її відволікти від найчорніших думок – запропонувала написати книжку про мандри. “Перські картини” (Persian Pictures) вийшли друком 1894-го року у видавництві Бентлі. Анонімно. Ґертруда не вважала рукопис цінним, але робота з текстом надихнула її зануритися у переклади творів суфійсього поета Хафіза. Вона підготувала збірку віршів, а також створила життєпис поета. Саме цю роботу вона вважала пам’ятником коханому Генрі. 1897-го року світ побачила антологія “Диван Хафіза”, що була із захватом прийнята як необізнаною публікою, так і знавцями. Увесь цей час Ґертруда продовжувала мовні заняття: вчила арабську, відшліфовівала перську. Також в її арсеналі були французька і німецька, а згодом, турецька та італійська.

Ґертруді було двадцять дев’ять, коли вона вирушила у свою першу навколосвітню подорож. Вони з братом Морісом відправилися у мандри з Лондона на пароплаві королівської пошти “Ріо-де-Жанейро”. У 1903-му році вона здійснить другу навколосвітню мандрівку, але почне її в Делі. Нині життя Ґертруди ділилося на подорожі та лондонське богемне побутування, в якому вона писала, читала лекції, ходила в гості і приймала їх, та звісно, у далеких краях вона почувалася значно живішою.

1904-го року помер дід Ґертруди, тож її батько прийняв титул баронета і величезні статки імперії Лотіана Белла. У своїх мандрах Ґертруда ставала все екстримальнішою – захопилася альпінізмом (на початку 1900-х років була однією з найвідоміших альпінисток в Альпах, існує навіть пік Ґертрудспитце, названий на її честь), на Близькому Сході вирушала у місця недосліджені європейцями, але в Англії, навпаки, поринала у затишок батьківського маєтку і саду. Вона навіть приєдналася до антисуфражистського руху в Лондоні, радше аби догодити Флоренс, аніж за власними переконаннями, хоча дійсно дуже негативно ставилася до прибічниць Кристабель Пайнхерст за їхній вибір насильства напротивагу дипломатії. Згодом Ґертруда створюватиме школи для дівчаток в Іраку та займатиметься посвітництвом східних жінок. І це набагато більш показово для неї та її світогляду.

Протягом відвідин Палестини і Сирії, де Ґертруда займалася археологічними та етнографічними дослідженнями, подорожуючи з караваном між Єрусалимом і Дамаском, вона познайомилася за друзами в горах Джебел-Друз, після чого написала книжку “Сирія. Пустеля і сніг” (Syria: The Desert and the Sown,1907). Це була детальна оповідь про міста Великої Сирії з унікальними спостереженнями, мапами і фотографіями, які Ґертруда створила сама. Серед арабських племен з’явилися легенди про рудокосу жінку з ясними очима, котра бездоганно трималася як в сідлі, так і на спині верблюда, та навдивовиж добре розуміла місцеві звичаї. Її називали “дочкою пустелі” і “хатун” (королевою), а в Англії вона була просто “старою дівою”, тож, звісно, за першої-ліпшої нагоди Ґертруда поверталася на Схід.

З 1907-го по 1913-й роки Ґертруда досліджувала землі Осьманської імперії, двічі перетнула Сирійську пустелю і один раз – Аравійську. В сукупності, подорожі Гертруди охоплюють майже всю Сирію, Туреччину і Месопотамію – грубо кажучи, територію, на якій розташовані Басра, Багдад та Мосул. Вона подолала понад десять тисяч миль, і це був шлях по схилах і горах, пошуки бродів, відхилення від маршрутів до стародавніх міст та зустрічі з шейхами. Весь цей час вона вела щоденник, записи в якому досі мають неабияку цінність для істориків, географів та етнографів. Утім, не слід думати, що у мандрівних поневіряннях Ґертруда забувала про власну жіночність. Вона оздоблювала свій подорожній костюм виточеними аксесуарами, а з собою завжди возила вечірні сукні, мантії, капелюхи з пір’ям і квітами та прикраси. Можливо, саме через красу вбрань, яку вона невтомно демонструвала на зустрічах із шейхами та вождями племен, її і назвали “королевою пустелі”.

1911-го року відбулося знайомство Ґертруди з археологом Томасом Едвардом Лоуренсом (більш відомим як Лоуренс Аравійський), згодом його ім’я пов’язиватумуть зі Сходом набагато частіше, ніж Ґертрудине. Чому так сталося? Тому що він чоловік? Тому що писав більш гостросюжетні історії, нехай навіть недостовірні? Тому що був прославлений Голлівудом у фільмі 1962-го року? Важко сказати. Але самою Ґертрудою Лоуренс захоплювався мов кумиром.

До першої світової війни вона встигла написати у співавторстві з Вільямом Мітчелом Рамсі книгу про візантійську архітектуру “Тисяча і одна церква” та видати черговий тревелог “Від Амурата до Амурата”. Ґертруда жила повним, насиченим пригодами життям, із нею рахувалися, перед нею схилялися, аж раптом у її життя увірвалося кохання. Майор Чарльз Готем Монтеґю Дауті-Вайлі з полку королівських Вельських фузілерів – Річард, або Дік для друзів – був тихим героєм війни з купою медалей, але без усілякого пафосу. Красивий, високий, із широкими плечима, щирою усмішкою та сумним поглядом, чоловік працював воєнним консулом Британії в Коньє, де Ґертруда і познайомилася з ним та… його дружиною Джудіт. Дік і Ґертруда одразу захопилися одне одним. Вона вражала його своєю енергічністю, нестримністю, ерудованістю. Він підкоряв її своєю мужністю, статечністю, обізнаністю. Обидва любили Схід. Все почалося з невинного листування, але навесні 1912-го року, коли вони зустрілися в Лондоні між ними спалахнули справжні почуття. У компанії друзів вони відвідували театри та галереї, проте за нагоди усамітнювалися у затінках парків та садових алей. 1913-го року Ґертруда не поїхала у заплановану подорож в Китай, натомість запросила Діка в маєток Раунтон, де тоді мешкала з батьками. Він приїхав без дружини. Флоренс заплющила очі на формальне порушення пристойностей, певно, хотіла аби дочці випало хоч трохи втіхи. Ґертруда дійсно почувалася щасливою із Діком, хоча й не сміла мріяти про продовження їхніх стосунків. Розлучення стало б кінцем для його кар’єри. Судячи з листування, інтимного зв’яку між ними так і не сталося, але самі листи з обох боків сповнені такою ніжністю, пристрастю і мріями про спільне майбутнє, що у почуттях Діка та Ґертруди немає ніяких сумнівів. Достовірно відомо, що наодинці вони провели лише чотири ночі і три дні у лондонській квартирі Діка перед його від’їздом на фронт – в штаб генерала Гамільтона в Ґалліполі. Перша світова війна була у розпалі, й вона не зглянулася на почуття і мрії Діка та Ґертруди.

Він загинув у 1915-му, і того ж року, залишивши свою роботу у французьких госпіталях Червоного Хреста, Ґертурда розпочала співробітництво із таємною розвідкою в Каїрі. Чи тікала вона на Схід, аби вгамувати душевний біль? Безумовно. Чи навмисне наражалася на небезпеку? Невідомо. Так чи інак, склалася незвичайна ситуація: без особливого впливу в середовищі військових, але із легендарним ім’ям серед експертів Близького Сходу, Ґертруда стала першою жінкою з офіцерським звання в чині майора секретної розвідки і титулом "близькосхідного серетаря”.

Ґертруда Белл в оточенні військових, дипломатів і розвідників під час конференції у Каїрі (1921р.)

Протягом першої світової війни Османська імперія остаточно розвалилася. Ґертрула виступала в ролі радниці як для арабів, так для британців та була посередницею між ними. Її основним завданням стало залучення на британську сторону впливових осіб на теренах колишньої імперії, крім того, у своїх розвідницьких подорожах вона створювала безцінні мапи арабських територій. Ґертруда запросто відвідувала намети будь-якого шейха, вела з ним інтелектуальні розмови арабською, справляла належне враження та робила висновки про його впливовість, порядність, цінності і цілі. Вона завжди знала свіжі чутки, мала відомості про пересування племен і про джерела води у пустелі. Тільки ця жінка, з її досвідом, царственими манерами й непохитною упевненістю в собі, могла вижити в тих умовах без жодної силової підтримки.

Ґертруда чудово розуміла, що британці лише обіцяють арабам незалежність, а на думці мають цілком колоніальний вплив (що підтвердила франко-британська таємна угода Сайкса-Піко про зони впливу 1916-го року), тому всіляко намагалася допомогти деяким арабським лідерами, яким дійсно симпатизувала. Зокрема, еміру Фейсалу аль Аваллу, котрий об’єднав арабські племена у війні проти турків. Для нього Ґертруді вдалося створити диво – на конференції в Каїрі навесні 1921-го року переконати тодішнього міністра у справах колоній Вінстона Черчілля надати Іраку (а потім і частині Йорданії) широку автономію. Першим королем держави Ірак звісно став Фейсал. Саме за це Ґертруду Белл згодом називатимуть “матір’ю Іраку”. Вона ж першою окреслила території цієї держави на мапі. У листі до батька від 4-го грудня 1921-го року Ґертруда пише: “Я провела сьогоднішній ранок вельми продуктивно – проклала південний кордон Іраку…”

Її дипломатичні успіхи на Близькому Сході затьмарювалалися проблемами зі здоров’ям: Ґертруда хворіла на малярію, з віком почала важко переносити спеку, але й на Батьківщині не відчувала полегшення – надто вже змінився західний світ після війни, та й увага публіки її сильно втомлювала. Король Фейсал І призначив Ґертруду особистою радницею, а згодом розповідав про її дипломатичні та шпигунські таланти фантастичні речі, наприклад, те, що вона могла переодягтися погоничем верблюдів і так бездоганно копіювати народний діалект, що ніхто б ніколи не здогадався, що то могла бути британська жінка. Про оперативну шпигунську роботу Ґертурди дуже мало свідчень, і це лише доводить її професіоналізм у цьому амплуа. Однак час шпигунських пристрастей минув. П’ятдисятишестилітня Ґертруда більше не перетинала пустелі й надавала перевагу адміністративній роботі, облаштуванню іракських шкіл та національного музею. Часом її мучили бронхіти і приступи малярії, 1925-го року вона пережила справжню депресію, коли два її улюблених пса померли від чумки.

Влітку того ж року Ґертруда приїхала додому в Англію, вона бачилася з багатьма лікарями, і хоча офіційно ні про які діагнози не йшлося, подальша тональність листувань натякала, що жінка могла почути невтішний прогноз. В Ірак Ґертруда повернулася восени 1925-го, а вже у лютому наступного року до неї дійшла звістка про смерть молодшого брата Г’юґо від тифу. Це була важка втрата для всієї родини Беллів, котра, ймовірно щось зламала і в самій Ґертруді.

В неділю 11-го липня 1926-го року, після плавання пообіді, Ґертруда поскаржилася на спеку і втому, попросила прислугу розбудити її о шостій ранку, а до того не турбувати, і зачинилася у спальні. На ранок її знайшли мертвою. Поруч із ліжком стояла порожня склянка від снодійного. Ґертруда не залишила ніяких листів, а лише напередодні просила одного друга пообіцяти попіклуватися про її собаку, якщо з нею щось трапиться.

В Іраку Ґертруді Белл влаштували шанобливий воєнний похорон. Поховали “королеву пустелі” на цвинтарі поруч із Багдадом. Про її смерть писали всі західні газети, а король Ґеорґ надіслав її батькам особистого листа зі співчуттями.

Троє ліворуч: Вінстон Черчилль, Ґертруда Белл, Лоуренс Аравійський. (Каїр, 1921р.)

Про неї говоритимуть і нею захоплюватимуться, але недовго. Незабаром її картографічні роботи називатимуть “мапами того Белла”, не вдаючись до подробиць про стать і непересічну особистість їхньої авторки. Лише наприкінці 1990-х років історики та письменники знову звернуть увагу на Ґертруду, спробують упорядкувати її творість, щоденники і листи, знайдуть сотні мап і замальовок та тисячі безцінних фотографій. 2014-го року німецький режисер Вернер Херцоґ спробує виправити помилку Голлівуду і створить фільм “Королева пустелі” з Ніколь Кідман у головній ролі, якому, попри вдалу атмосферу, сильно не вистачатиме достовірності та захопливості справжнього буття дивовижної Ґертруди Белл.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments