Ласкаво просимо, трон наразі вільний
30
листопада 2017 О 13:46
520
#Girls.Books.Fashion: Мар’яна Хемій, менеджерка культурних проектів

Мар’яна Хемій – менеджерка культурних проектів, організаторка літературних подій. Її full time робота пов’язана із книгами видавництва «Комора» – якщо вас запрошують на коморівську презентацію, то десь за кадром цього процесу обов’язково є Мар’яна. Також допомагає проекту «Букмоль» у чудовій ініціативі Літклуб Букмоль, у межах якої у Києві щовихідних відбуваються інтерактивні читання для найменших слухачів. Любить подорожі, відкриття нового, якісну літературу і спілкування. Своїми знахідками з мандрівок ділиться на блозі UnexploredCity – це платформа безкоштовних електронних екскурсій, що дозволяє українцям та іноземним туристам відкривати невідомі місця України за допомогою ґаджетів. У спеціальній рубриці #Girls.Books.Fashion ми щотижня дізнаємося у відомих та успішних дівчат про їхні улюблені книжки та модні речі. Сьогодні Перший українодівочий сайт гарного настрою "Каралєвна" розпитав у Мар’яни про книжки, які вона читає – кілька одночасно, про книжкові гостинці до свят, а також про те, як залишатися стильною взимку і що ховається у неї в дівочій сумочці. 

Фото: Марія Головань, намисто і сережки: ручна робота, виготовлені на замовлення майстринею Роксоланою Сьомою 

Про усі книжки, які читає одночасно, і ще про ті, які справили враження

Зазвичай це 2-3 книги, одна з яких художня. Та якось так склалось, що за минулі пів року зібрала цілу колекцію недочитаних книг – більше 10. Важко багато читати при напруженому робочому графіку, а коли роблю великі паузи в читанні – перечитую книгу заново, щоб відновити в пам’яті події та її настрій.

Їдучи з офісу додому, часто планую провести вечір з книжкою, та обставини сприяють все рідше і рідше. Вдома одна за одною з’являється побутова робота, потім приходять листи і повідомлення, на які не було відповідей вдень – і так щовечора засинаю над тими 10-ма сторінками, які таки вдалось здолати. Найкраще читається в довгій дорозі – в поїзді чи автобусних міжміських переїздах. Але іноді і тут технології наздоганяють, тому все частіше використовую і цей час для роботи. Зараз навіть в поїздах можна «зловити» достатньо інтернету, і безцінні недоторканні години сам-на-сам з книгою стають ще більшою рідкістю.

Хорошим стимулом до того, щоб прочитати більше книг, ніж зазвичай, став для мене виклик видавницва «Фабула» – «ФабулаКнигоманія2017». За його умовами впродовж року потрібно подужати 52 книги, які б відповідали тим чи іншим пунктам челенджу. Так, з'явивились дух змагання (завдяки якому в перші місяці я прочитала доволі багато книг – помітно більше, ніж читаю за звичних обставин) і цікавість в тому, щоб добирати книги за тематикою чи іншими ознаками (колір обкладинки, зображення на ній, чиясь рекомендація тощо – таких пунктів загалом у челенджі 50).

Із книг, які справили найсильніше враження, згадаю кілька – і всі вони пов’язані тематично. Іноді трапляється, що не ти обираєш тему, а навпаки – тема обирає тебе. Так у мене трапилось із кількома прочитаними поспіль книгами, які так чи інакше торкаються теми мовчання. Всі вони різні – у них йдеться про замовчування в сім'ї, про уникнення розмов, що стосуються минулого – приватного чи навіть цілих держав, про трагедії, до яких може спричинити мовчання та про множинність інтерпретацій та здогадок, які неминуче з'являться, якщо ми замовчуватимемо правду. Перша зі згаданих книг вразила ще до прочитання – увагу привернули яскрава обкладинка та інтригуюча анотація. Уже своєю назвою книга, як це не парадоксально звучатиме, – багато про що промовляє – «Несказане». Історія-детектив, що розпочинається із розв’язки, тримає нас в напрузі до самого завершення книги – ми цілком поринаємо у світ героїв, щоб дізнатись, що ж таки сталось насправді. Це доволі моторошна історія, дуже багатогранна і виписана психологічно тонко: тут є і конфлікт між поколіннями, і відвойовування свого права на повноцінне життя в суспільстві, де ти є інший, і розвінчування рожевих міфів про ідеальне майбутнє – в основі якого – втрата контролю над моментом. Це дуже сильний дебютний роман американської письменниці Селесте Інґ, він справді проймає.

Фото: Ната Коваль

Друга книга, що потрапила до мого списку «най» і теж невіддільно пов’язана із темою мовчання – роман «Штайнгоф» шведської письменниці Кароли Ганссон. Тут вже мовчать історії цілих країн, коли перетинаються вранці за великим сімейним сніданком чи наприкінці дня за вечерею. Не прийнято говорити про минуле своєї батьківщини, про трагедії, що спіткали власний народ. Час змінився – і скелети у шафах ховають якомога далі від стороннього ока. Проте людина – істота, що здатна подолати багато перешкод, пройти крізь численні випробування, та навіть їй під силу не все. Під впливом мовчання та заборони говорити вона ламається. Попри всю важкість згадуваних у ньому сюжетів і тем, цей роман – не безпросвітний, він несе в собі надію та сповнений світла і віри в добре майбутнє.

Минуло кілька місяців – і я знову натрапила на цю болючу тему. Та цього разу в центрі оповіді – українська родина. Роман «Дім для Дома» Вікторії Амеліної – про радянський спадок, який дістався нам після розвалу Союзу, про необхідність співжиття із ним в новому світі, який дуже стрімко змінювався у 90-і, про важливість проговорювання травм і болю – інакше говоритимуть ті, кому це вигідно і в тому світлі, яке потрібне їм. Хоч авторка і обирає напівжартівливу форму оповіді – передає слово псові Дому – кумедного у романі ми не знайдемо. Можливо, так менше болітиме – бо що ж тямить у людському житті якийсь там пудель, але трагедій тут теж не бракуватиме. Особливо важко читати роман, згадуючи, як сама переживала той непростий час – це вже не Америка 50-х чи 80-х, як у Інґ, не Відень після 1956 року: новини, що з'являються на сторінках роману, виринають у пам’яті – і важко зупинити потік асоціацій та флешбеків. Безумовно позитивно, що нарешті і в нас з’явився роман, що торкається важливої теми проговорювання історичних, родинних та особистих травм – нам треба вчитись осмислювати свою історію, поки хтось інший не зробив це за нас.

Фото: Ната Коваль

Про книжки, які порекомендувала б дарувати друзям та рідним до свят

Вибір книг для подарунка – дуже небезпечна справа. Для тих, хто не читає, важко підібрати, щоб заохотити (якщо це взагалі можливо). Для тих, хто читає дуже багато – ще важче, адже можна подарувати те, що людина вже має в своїй бібліотеці. І тоді треба діяти по-шпигунськи: питати в найкращої подруги чи хлопця/дівчини, щоб ті перевірили, чи не випередили тебе винуватці, яким хочеш зробити приємне. Або діяти дуже швидко – почула, що хтось хоче купити ту чи іншу книжку, біжиш і одразу ж купуєш.

Звісно, варто орієнтуватись на смаки того, кому даруєш – якщо людина не захоплюється фантастикою чи не любить детективи, не варто намагатись її «перекваліфікувати». В такому разі, швидше за все, книга довго лежатиме непрочитаною і врешті опиниться десь у групі «Книжкова барахолка». Дарую переважно те, в чому впевнена і що сама прочитала. Хорошим попаданням також може бути перевірена кількома поколіннями класика – та, що водночас не втратила актуальності. У мене в цьому переліку, наприклад, «Вбити пересмішника» Гарпер Лі.

Фото: Ната Коваль

Про те, як бути стильною і красивою взимку, коли доводиться одягати кілька шарів одягу, аби не змерзнути

О, це дуже актуальне для мене питання! Коли я переїхала в Київ, спершу не могла оговтатись від того, що тут в жовтні такі температури, як в Ужгороді взимку. Перша моя зустріч із містом завершилась тижневим стажуванням на роботі з температурою більше 38 градусів, закутуванням одразу у весь, який привезла з собою, одяг та намаганням пережити ночі у холодній зйомній квартирі – класична тут у Києві ситуація після настання холодів при ще не увімкненому опаленні. Але коли живеш вже якийсь час – маєш на такий випадок обігрівач, теплі ковдри, інші необхідні речі. У мене ж не було нічого.

За якийсь час з’ясувалось, що і зими в Києві значно холодніші – довелось знову закутуватись у все, що мала в гардеробі. Аж потім, поступово оновлювала його тим, що більш підходяще для морозних київських зим. Багатошарова безформеність змінювалась в ході експериментів на практичніші підходи – хорошу термобілизну, зручний пуховик, улюблений вовняний светр та теплі довгі сукні. Як наслідок – зима стала не менш стильною і улюбленою в підборі одягу, ніж інші пори року. Навпаки – у ній іноді більше легкості і комфорту (здавалося б!), а ще – фактур і фасонів. А окрім цього, можна ж експериментувати із шапками та шарфами, рукавичками, носити масивні прикраси, які влітку неодмінно захочеться зняти, акцентувати увагу на яскравій сумочці тощо. Також можна не відмовляти собі в яскравій помаді чи й загалом макіяжі – те, що заборонене влітку – взимку може стати вашим козирем. І – незмінно – хороший настрій підтримуватиме яскравий манікюр.

Манікюр (робота і фото) Вероніка Войтенко

Про улюблені зимові аксесуари і скарби сумочки

Часто чула фразу «не ношу шапки, бо мені жодна не підходить» і завжди дивувалась. Впевнена, будь-який аксесуар можна вдало підібрати чи зробити на замовлення. Мабуть, проблема тут в іншому, та ніхто ж не досліджуватиме її глибше. Навряд чи кожен у відповідь пропонуватиме свою допомогу у виборі головного убору чи кількаденну компанію для шопінгу. Натомість я шапки дуже люблю. Ба більше – в дитинстві мене ніколи не доводилось заставляти їх носити. Я не стійка до низьких температур і мерзну (особливо у вуха), тому шапка – мій неодмінний супутник вже з кінця вересня – початку жовтня. Пізніше, окрім неї і шарфа, ще рукавички – щоб зберегти шкіру рук від різких перепадів температур.

У моїй велетенській дівочій сумочці часто можна знайти ледь не все: книжку для читання дорогою, щось для перекусу і, звісно, косметичку. У ній у холодну пору завжди – бальзам для губ та крем для рук, в увесь інший час – ще дзеркальце, тональний засіб, помада чи блиск для губ. Іноді складаю у косметичку усе-усе необхідне: тоді ще з’являються рум’яна, олівці та тіні – щоб за потреби можна було зробити повноцінний макіяж. Я завжди експериментую і пробую нове, навіть якщо вже знайшла щось «своє».

Фото: Марія Головань

Таким експериментам сприяють б’юті бокси – сервіси, які підбирають косметику для тестування. Мій найулюбленіший – Wonderbox. Завдяки йому відкрила для себе багато нових марок, зокрема і українських. Окрім щомісячних коробочок, у яких трапляються продукти українських брендів, щороку у серпні виходить бокс, повністю присвячений українським товарам. Цьогоріч, наприклад, натрапила на туш AVENIR Cosmetics, що нічим не відрізняється від моєї улюбленої Lancome Hypnose Volume-a-Porter за, очевидно, набагато нижчою, ніж у французів, ціною. Або: ще наприкінці 2016-го, відкрила для себе помаду Jane Iredale, що виглядає як бальзам для губ і проявляє їхній природний пігмент через певний час носіння. Є деяка інтрига в тому, що поки не спробуєш, не знатимеш, як вона розкриється і виглядатиме на губах. Але якщо відтінок сподобається – маєш відчутний бонус – помада дбайливо піклується про губи і водночас дуже стійка. Це, до речі, чи не перший бренд, який ще у 1994 р почав створювати декоративну косметику, що доглядає за шкірою. Такі відкриття особливо приємні – коли за допомогою мініатюр можеш визначити, що із запропонованого варто купувати в повному об’ємі, а що в твоїй косметичці не приживеться.

Фото на головній сторінці: Ната Коваль

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments