Ласкаво просимо, трон наразі вільний
16
січня 2017 О 17:29
138
Календар видатних жінок: Енн Бронте. Літературна Попелюшка

І в житті, і в літературі їй судилося
бути “молодшою сестрою”. На її долю випало мало втіхи і багато журби, а на
успіх, мандри і щастя, банально, не вистачило часу. Сучасники називають її
першою авторкою-феміністкою, відносять до геніїв класичної літератури, досліджують
її ранні вірші, листи і щоденники, розмірковуючи, як могла б збагатитися
британська літературна скарбниця, якби ця тендітна жінка прожила довше…

Сьогодні ми вшановуємо виняткову жінку,
січневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — талановиту і ніжну Енн
Бронте.

Енн Бронте народилася 17 січня 1820 року
в містечку Торнтон в графстві Йоркшир, де її батько — священик Патрік Бронте
мав парафію, але дуже скоро родина переїхала до Гаворту, що неподалік від
Бредфорда, і оселилася в п’ятикімнатному котеджі при церкві.  Саме тут Енн судилося провести майже все
життя: мріяти, писати, тішитися, сумувати й миритися із втратами. Втім, коли
дівчинка народилася сім’я Бронте скидалася на щасливу: люблячі, терплячі, не
позбавлені мудрості і фантазії, батьки та шестеро чарівних дітлахів — Марія, Елізабет,
Шарлотта, Патрік-Бренуелл, Емілі-Джейн і сама Енн. На жаль, рідну матір Енн
зовсім не запам’ятала, коли доньці було трохи більше року, вона тяжко захворіла
і за декілька місяців померла.

За догляд і виховання дітей
самовіддано взялася сестра матері — Елізабет Бренуелл. Оженитися вдруге батько
так і не зважився, а тітка Елізабет добре піклувалася про дітей, хоч і була
досить суворою жінкою та розраховувала здебільшого на повагу, аніж на любов
своїх вихованців. Старші діти ставилися до тітки прохолодно, але для Енн вона
фактично стала другою матір’ю, тож дівчинка дуже любила її, й вони були
напрочуд близькі.

Енн була занадто мала, коли її старші
сестри — Марія, Елізабет, Шарлотта і Емілі вирушили у школу для дітей бідного
духовенства — Кован-Брідж. Насправді дівчинці пощастило, адже їй не довелося
зіткнутися з суворою дисципліною і жорстокістю, яку застосовували в цьому
навчальному закладі. На другий рік навчання, виснажені і пригнічені, дванадцятирічна
Марія та десятирічна Елізабет померли від туберкульозу. Шарлотту і Емілі
терміново забрали додому. Раптова смерть Мері та Ліззі так засмутила містера
Бронте, що він більше не бажав будь-куди відпускати молодших дітей. У наступні
п'ять років навчання сестер і брата проходило вдома, переважно
під керівництвом батька й тітки.

Гаворт був затишним і непоказним
містечком. Навколо нього простягалися нескінченні зелені луки й вересові пустки,
зринали пагорби із пологими схилами, вкриті м’яким мохом і суцвіттям трав. Не
дивно, що з малих років, Енн пройнялася великою любов’ю до природи. Водночас
вона була напрочуд захоплена читанням, мала схильність розмірковувати і
фантазувати, що було типовою рисою для всіх Бронте. Ігри з братом і сестрами
цілком компенсували відсутність іншого спілкування з однолітками. Сторонньому
спостерігачеві могло здатися, що діти Бронте — відлюдники, але між собою вони
влаштовували казкові дотепні розваги, пригоди, які розгорталися навколо
вигаданого ними королівства Анґрія.

Історія Анґрії почалася в червні 1826 року,
коли батько подарував Бренуеллу набір іграшкових солдатиків. Діти називали їх
“Дваадцять”, і поступово вигадали для кожного ім’я і характер. Шарлотта стала
ініціатором творення уявного африканського королівства, для якого вони із
Бренуеллом, Емілі та Енн створил мапи та записали історії з ілюстраціями.

Фантазійний світ поступово набував
риси реальності: в ньому були присутні монархи, національні герої, злочинці, іммігранти,
були армії, школи, готелі й видавництва. Королівсьво мало свої газети, журнали
і хроніки, які діти записували в дуже маленьких зошитах, ще й таким дрібним
почерком, що прочитати написане можна було лише за допомогою збільшувального
скла.

На початку 1830-х років стався своєрідний
розкол: Енн та Емілі відділилися від Шарлотти і Бренуелла, щоб створити власний
світ — Ґондал. Це був чарівний острів із власною історією та фантастичними
персонажами.

Фактично весь підлітковий та юнацький
період сестри Бронте присвятили творчості в жанрі, який зараз має назву
“фентезі”. Вони писали оповідання про Анґрію та Ґондал, складали легенди, казки
і вірші, більшість з яких, на жаль, не збереглася. Але це захоплення, безумовно,
допомогло зрости їхньому літературному таланту.

Коли Енн виповнилося п'ятнадцять,
вона почала відвідувати школу міс Вулер в Роу-Гед. Вона старанно вчилася, бажаючи
отримати освіту, яка в подальшому дала б їй змогу заробляти на життя. Навчання
Енн тривало два роки, додому вона їздила лише на Різдво та літні канікули. В
грудні 1836 року дівчина навіть була відзначена медаллю за зразкову поведінку.

В останній рік навчання Енн в школі
почала викладати Шарлотта. Втім, не схоже було, що Енн і Шарлотта були близькі
під час перебування в Роу-Гед. У листах Шарлотта майже не згадує про успіхи
молодшої сестри, однак часом турбується про її здоров'я. Справа
в тому, що до кінця 1837 року у Енн розвинувся гастрит. Крім того, вона
переживала своєрідну релігійну кризу: протестанський внутрішній стрижень, отриманий
від батька, весь час гнувся під натиском світоглядних ідей методизма Джона
Веслі, які передалися Енн від тітки Елізабет.

Зрештою, Шарлотта попросила батька
забрати Енн додому, поки та повністю не одужає.

Через рік після закінчення школи, у
віці дев’ятнадцяти років, дівчина почала шукати роботу. Дочка бідного
священника, без посагу чи спадку, не розраховувала навіть на заміжжя і мала
сама піклуватися про себе. Вчителювання або робота гувернанткою були одними з
небагатьох професій, доступних для освіченої, але небагатої жінки того часу. В
квітні 1839 року Енн отримала посаду гувернантки в сім'ї Інгем,
що жила в Блейк-Гол, неподалік від Мірфілда.

Діти, вихованням яких вона, власне, займалася,
виявилися розпещеними і неслухняними, вони повсякчас принижувли Енн, тож їй
коштувало чималих зусиль навчати їх. У неї не було змоги застосувати до
вихованців ніякого покарання, а коли Енн скаржилася їхнім батькам, то лище
отримувала догану за відсутність належної старанності до праці. Зрештою, родина
Інгем залишилася незадоволена роботою Енн і незабаром звільнила гувернантку.

На Різдво 1839 року засмучена Енн
повернулася додому. Своєрідною втіхою для неї стало те, що для Шарлотти й Емілі
теж була нестерпна робота в чужих родинах. Сестри виношували плани на відкриття
приватної школи, але здійснити їх було непросто, тож, зціпивши зуби, Енн
повернулася до роботи гувернанткою в іншій родині. На щастя, цього разу все
йшло набагато краще. Родина Робінсонів тепло прийняла її у своєму маєтку Торп-Ґрін
неподалік від Йорку.

У 1840 році до Гаворта приїхав молодий
священик Вільям Вейтмен. Він був радо прийнятий в будинку Бронте, саме коли Енн
гостювала вдома. Сестри із зацікавленям поставилися до нового знайомого, а
Шарлотта мимохідь зронила, що Вільям разом з Енн “виглядають, як картинка”. Невідомо,
наскільки прихильним був Вільям до Енн, але вона покохала його глибоко і щиро. В
її житті це було перше і єдине кохання, якому не судилося завершитися щасливо. Не
минуло і двох років від знайомства, коли Вільям раптово занедужав і помер. Його
поховали на церковному кладовищі зовсім поруч із будинком Бронте. Силу своєї
ніжності і скорботи Енн намагалася передати у віршах, а робота в будинку
Робінсонів допомагала вгамувати біль.

Преподобний Едмунд Робінсон і його
дружина мали чотирьох дітей. П’ятнадцятирічна Лідія, тринадцятирічна Елізабет, дванадцятирічна
Мері й восьмирічний Едмунд стали вихованцями Енн. Спочатку її спіткали труднощі
у спілкуванні з ними, крім того вона сумувала за домівкою, але поступово діти
прив’язалися до нової гувернантки і полюбили її.

Саме родина Робінсонів відкрила для
Енн красу східного англійського узбережжя. Дівчині було двадцять два роки, коли
вона вперше побачила море. Це було надзвичайне враження для її поетичної душі. В
літні місяці вона разом з вихованцями проводила на курорті в Скарборо до п’яти
тижнів, і це були найщасливіші дні в її житті.

1842 року Енн спіткала чергова втрата
— померла її люба тітка Елізабет. Вона залишила своїм племінницям у спадок по 350
фунтів, і дівчата знову почали розмови про відкриття власної школи. Тим часом, Енн
вирішила влаштувати на службу Бренуелла, який ніяк не міг реалізуватися в
якості художника, але був достатньо освічений, аби вчителювати. Родина
Робінсонів радо запросила його давати уроки їхньому синові Едмунду, адже
хлопчик був уже надто дорослий для занять з гувернанткою.

Незабаром, обставини склалися таким
чином, що і брату, і сестрі довелося покинути своїх вихованців. Зазвичай цю
історію зводять до того, що романтичний Бренуелл нестямно закохався у місіс
Робінсон, зізнався їй у своєму почутті, домагався її кохання і після того, як
вона повідомила про все чоловікові, змушений був покинути місце вчителя. Існує,
втім, менш елегантна версія, що місіс Робінсон звабила молодика, вони певний
час були коханцями, аж поки про це не дізнався її чоловік і не вигнав Бренуелла
зі скандалом. Так чи інакше, Енн довелося також покинути Робінсонів і
повернутися додому у Гаворт.

Можна було б сказати, що невдача
спіткала Енн, але несподівана перерва в роботі й нагода поспілкуватися з
сестрами дала можливість вивільнитися її літературним задумам. Тітчин спадок
Шарлотта, Емілі та Енн вирішили витратити на видання збірки власних поезій. Аби
статева приналежність авторок не впливала на популярність збірки, сестри взяли
собі “чоловічі” псевдоніми, початкові літери яких були такими ж, як у їхніх
іменах. Книжка під назвою “Вірші Каррера, Елліса та Ектона Беллів” вийшла
друком у травні 1846 року. І хоча вона отримала схвальні відгуки від критиків, продажі
були занизькими, аби говорити про успіх. Це не зупинило сестер, а лише
спрямувало в інше творче русло — вони утрьох взялися за написання романів.

Це був час становлення “жінки-автора”,
як явища в англійській літературі, втім, навряд сестри Бронте до кінця розуміли,
що окрім літератури творять ще й історію. Якщо наприкінці 18-го століття Метью
Грегорі Льюїс — автор роману "Чернець" (1796), дізнавшись, що його
мати також воліла б опублікувати свою книгу, благав її не робити цього заради
“честі всієї родини”; якщо навіть наприкінці 30-х років 19-го століття поет
Роберт Сауті, відповідаючи на лист Шарлотти Бронте, переконував її в тому, що
заняття літературою — не жіноча справа, “оскільки обов’язок і призначення жінки
назавжди пов'язані з її хатніми і сімейними обов’язками", то вже в 40-і
роки настав час змін. Освіченим жінкам зі статками, і без них, несила було весь
час триматися за свої статуси дружин і матерів, за посади виховательок і
вчительок, в той час, як чоловіки писали книжки, займалися наукою й обирали фах
на свій розсуд. Та якщо до науки прокладати шлях було майже неможливо, то
літературна творчість видавалася цілком доступною.

Енн написала роман “Аґнес Ґрей” про
поневіряння молодої гувернантки, звичайно, взявши до уваги власний досвід
роботи у чужих родинах. В той самий час Шарлотта закінчила свою першу книгу “Вчитель”,
а Емілі працювала над “Буремним перевалом”. І якщо “Вчителя” видавці
відмовилися друкувати, то до романів Емілі та Енн поставилися досить прихильно.

Між іншим, в один період з "Аґнес
Ґрей" було видано стільки творів із подібною тематикою, що у побут навіть
увішов вираз "governess novel"
(роман про гувернантку). Цю ж тему підхопила і Шарлотта, не довго побиваючись
через відмову видавців, вона досить швидко написала роман “Джейн Ейр”. Рукопис
дуже сподобався видавцеві, і навіть так склалося, що “Джейн Ейр” побачила світ
раніше за романи Емілі та Енн. Книжка отримала загальне визнання, її успіх
повторив і “Буремний перевал”, а от “Аґнес Ґрей”, хоч і продавалася непогано, явно
поступалася оригінальністю. Одначе, всі три сестри вже отримували кошти із продажу
книжок і відчували, що можуть сміливо продовжувати далі.

У другому своєму романі “Незнайомка з
Вілдфел-Голу” Енн підняла, досить делікатну і навіть табуйовану для
вікторіанської Англії, тему алкоголізму. Пияцтво чоловіка руйнує сімейне життя головної
героїні роману, але вона не згодна покірно схилятися під ударами долі, не
готова жертвувати власним сином заради збереження репутації, тож кидає чоловіка
і намагається самостіно заробляти на життя. Книжка справила колосальне враження
на видавця, а згодом — і на публіку. Вона мала феноменальний успіх і перший
тираж був розпроданий усього за шість тижнів.

Цікаво, що у британських видавців
склалася думка, наче під псевдонімами “Каррер Белл”, “Ектон Белл” та “Елліс
Белл” ховається одна особа. І, пропонуючи американським видавцям три рукописи: “Джейн
Ейр”, “Буремний перевал” та “Незнайомку з Вілдфел-Голу”, саме останню вони
називали найкращою з трьох книг автора Белла.

У США роман користувався ще більшою
популярністю, ніж у Великобританії, американські критики поставилися до обох
творів письменниці набагато прихильніше, ніж британські, — в журналі Literature World про “Ектона Белла” писали як про літературного генія, чиї
романи не поступаються творам Чарльза Діккенса.

На жаль, і “Незнайомку з Вілдфел-Голу”
Енн написала з власного досвіду, спостерігаючи за повільною деградацією
власного брата. Історія з місіс Робінсон вивела чуттєву натуру Бренуелла з
рівноваги. Певний час він працював клерком на залізничній станції, але робота
не приносила ніякого задоволення. Чоловік почав пити, і ця схильність, переростаючи
у потребу, остаточно зруйнувала його слабке здоров’я. Сестри взяли опіку над
Бренуеллом, та було занадто пізно: він щодня слабшав, не міг спати через
примарливі страхіття, що межували з галюцинаціями. У вересні 1848 року Бренуелл
помер.

Це стало тяжким, але не останнім
ударом для родини Бронте. За кілька місяців стан здров’я Емілі різко погіршився.
Радше за все, вона хворіла на туберкульоз, але вперто відмовлялася мати справу
з лікарями, а коли нарешті погодилася, аби її оглянули, було занадто пізно. Її
не стало у грудні 1848-го.

Різдво в будинку Бронте того року було
безрадісним. Батько із сумом вдивлявся в обличчя двох дочок, що у нього
залилишилися. Чи міг він знати, що, зрештою, переживе всіх своїх дітей?

Шарлотта трималася стоїчно, Енн
скидалася на примару, наче з неї самої випили життя. Але вона хотіла жити, прагнула
побачити світ, мріяла. Тож, коли проявилися ознаки туберкульозу, заходилася
сумлінно лікуватися.

Влітку вона відчула полегшення, й вони
з Шарлоттою вирушили до Лондону на запрошення директора видавництва Smith,
Elder & Company, не
лише заради знайомства, а й для того, щоб розвіяти міф, що Каррер і тепер вже
тільки Ектон Белли — одна особа.

Це був перший і останній вихід у світ
для Енн, в якості леді — автора популярних книжок. Вони з Шарлоттою відвідали
оперу, побували в Королівській Академії та Національній галереї, здійснили
кілька офіційних візитів в будинки представників літературно-видавничої сфери. Столична
відпустка справила на Енн величезне враження, вона описала її в деталях в
своєму щоденнику, аби потім мати змогу використати цей досвід у наступних
книжках. Однак вже тоді Енн була важко хвора. Процес у легенях зайшов надто
далеко. Лікарі не давли жодних прогнозів і Енн написала у листі до своєї
подруги:

“Смерті я не боюся: коли б вона була
неминуча, я думаю, легко б з нею змирилася... Та я бажаю, щоб Господь помилував
мене не лише заради тата і Шарлотти, але й тому, що я мрію зробити щось хороше
у цьому світі, перш ніж покину його. Я маю так багато задумів, і хоч вони, звісно,
скромні і несуттєві, та все ж я не хочу, аби вони зійшли нанівець, а життя моє
виявилося майже безцільним…”

У лютому 1849 року Енн раптом відчула
покращення. Вона вмовила Шарлотту поїхати з нею до моря — в Скарборо. Дорога
далася їй важко, а в самому Скарборо вона вже не могла встати з ліжка. Два дні
пройшли у відчайдушній боротьбі з хворобою, але все було марно. 28 травня 1849 року
Енн Бронте померла.

Шарлотта прийняла рішення не везти тіло
сестри додому, і вона була похована в Скарборо, поруч із морем, яке так любила,
й далеко від дому, де на її долю випало стільки тяжких втрат.

Свідомо чи ні, вже після смерті сестри,
Шарлотта примудрилася залишити її ім’я в затінку власної слави. Якщо “Джейн
Ейр” та “Буремний перевал” отримали безліч перевидань, закріпивши за старшими
сестрами публічне визнання, найкращий твір Енн Бронте “Незнайомка з Вілдфел-Голу”
був заборонений до публікації самою Шарлоттою, мовляв, через те, що “роман не
відповідає ніжному характеру її сестри”. На довгі роки Енн була забута і
сприймалася лише як “третя Бронте”.

Нарешті, на початку 1930-х років
британськоий письменник Джордж Мур і критик Едмунд Ґоссе звернулися до своїх
співвітчизників із питанням, чому так довго Енн Бронте вимушена залишалася
літературною Попелюшкою, в той час як її старші сестри уже давно увійшли до
почесного товариства класиків? Творчість Енн знову зацікавила видавців і вдруге
відкрила світові очі на “Незнайомку з Вілдфел-Голу”. Сьогодні роман переведено
на десятки мов, за його мотивами знято два фльми, його називають сміливим, прогресивним
і феміністичним, ставлять на одну сходинку, а часом і вище, з творами Чарльза
Діккенса, Томаса Гарді, Джордж Еліот, Джейн Остін, Елізабет Ґаскел. Врешті-решт,
літературна Попелюшка-Енн отримала свій кришталевий черевичок.

 

(с) Олександра
Орлова

Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments