Ласкаво просимо, трон наразі вільний
20
вересня 2016 О 21:43
1140
Календар видатних жінок. Ґрета Ґарбо. Прекрасний сфінкс

Одна з найзагадкових і найкрасивіших
жінок Голлівуду, вона прожила довге і самотнє життя, з якого всього 17 років
віддала кіноіндустрії, та цього вистачило, аби її ім’я, її образ і голос стали
легендарними. Зірка Швеції і США, лауреатка премії Оскар, муза Моріца Стіллера,
Еріха Марії Ремарка і Сесіла Бітона, ікона стилю і грації, вереснева іменинниця
рубрики “Календар видатних жінок” — Ґрета Ґарбо.


Ґрета Ловіса Ґустафсон народилася 18 вересня
1905 року в Стокгольмі (Швеція) і була третью дитиною в родині Карла і Анни
Ґустафсон. Карл був єдиним годувальником, працював чорноробом, тож сім’я жила у
скруті, але Ґрета обожнювала батька, який завжди мав для неї чарівну історію, навчив
її плавати і мріяти. Коли Ґреті було десять років здоров’я Карла різко
погіршилося, а в тринадцять дівчинці довелося покинути школу, аби доглядати
хворого на туберкульоз батька і підробляти помічницею в перукарні. Через два
роки він помер від ниркової недостатності.

Всі в родині розуміли, що це було неминуче,
але для Ґрети смерть батька стала великою трагедією. В її юному погляді
з’явилося щось невимовно фатальне, що вабило і лякало водночас.

До школи дівчина не повернулася. Висока,
ставна і миловидна Ґрета влаштувалася продавчинею в універмазі “Паб”, а також
підробляла у рекламних зйомках для стокгольмських газет. Вперше вона з'явилася
перед камерою, знімаючись для рекламного ролику універмагу під назвою “Як не
треба одягатися”. Після вдалого дебюту її запросили демонструвати купальники, і
запропонували ще декілька ролей у рекламі та короткометражних комедіях.

За одну з ролей Ґрета навіть отримала
стипендію на навчання в студії “Драматен” на базі Королівського стокгольмського
театру драми.


Згодом на Ґрету звернув увагу
комедійний режисер Ерік Петчер і запропонував дівчині маленьку роль у своїй
новій стрічці “Петер-волоцюга” (1922). Там майбутня голлівудська зірка
зобразила спортсменку-плавчиню, що не вимагало від неї набуття особливих
навичок, адже Ґрета добре плавала з дитинства. У титрах фільму акторка востаннє
була згадана під своїм справжнім ім’ям.

Варто
відмітити, що в цей же період відбулася досить значуща подія в житті Ґрети. Ще
до режисерів і рекламодавців її помітив Макс Гампель — аристократ із
досить заможної родини. Макс закохався в дівчину з першого погляду й
наполегливо і красиво упадав за неприступною красунею. Зрештою Ґрета дала згоду
на шлюб і Макс став першим і єдиним чоловіком Ґрети. Проте їхнє сімейне щастя
тривало зовсім недовго. Одного дня Ґрета подала на розлучення, пояснивши свій несподіваний
вчинок тим, що спільне проживання з Максом їй зовсім не подобається. Можливо
тоді вперше і прозвучало її легендране “Я хочу
побути на самоті” (
I want to be left alone). Претензій одне до одного подружжя не
мало, тож їхній союз розпався тихо і без конфліктів.

У школі драматичного мистецтва Ґрета
познайомилася з режисером Моріцем Стіллером, який і вигадав псевдонім “Ґарбо”, взявши
за основу ім'я популярної на той час норвезької акторки Еріки Дарбі.
Моріц обожнював Ґрету, вона стала його музою і натхненням.

У 1924 році Ґрета виконала головну
роль у фільмі Стіллера за романом Сельми Лагерлеф “Саґа про Йоста Берлінге”. А
вже наступного року зіграла у фільмі класика німецького німого кіно Георга
Пабста “Безрадісний провулок”. Ця стрічка миттєво зробила Ґрету зіркою Європи. За
холодну, стриману красу, але водночас за чуттєвий, сумний і таємничий погляд
величезних синіх очей її називали “скандинавським сфінксом”. Але найбільше вона
тішилися з того, що її родина більше не повинна жити у злиднях.

Коли у 1925 році до Моріца Стіллера
надійшло запрошення до Голлівуду від самого Луіса Барта Майєра з Metro-Goldwyn-Mayer,
режисер домігся пропозиції і для своєї протеже — Ґрети Ґарбо. Майєр не
заперечував. На його думку, “щось було у цій сніговій королеві, що проймало
до кісток і водночас зачаровувало.”

19-тирічна
Ґрета знялася у двох фільмах: “Потік” (1926) і “Спокусниця” (1926), за романами
популярного на той
час автора
Бласко Ібаньєса. Американцям сподобалася незвична красуня, тож кіностудія уклала з Ґретою п'ятирічний
контракт, після чого фільми з її участю почали виходити один за одним. “Плоть і
диявол” (1927), “Любов” (1927) — вільна екранізація “Анни Кареніної”, “Божественна
жінка” (1928), де Ґрета втілила образ великої Сари Бернар, — в кожній стрічці
вона загалом виконувала одну й ту саму роль — жінки, яка любить і страждає, яка
бореться за свої почуття, не зважаючи життєві перепони і суспільні умовності. На
відміну від інших “фатальних” жінок американського кіно, гра Ґрети Ґарбо
відрізнялася багатством драматичних відтінків, глибоким психологізмом і
хвилюючою щирістю. Сюжети її фільмів здебільшого були банальні, але у
створюваних нею образах акторка досягала майже трагедійної висоти. Крім того
всі стрічки за участю Ґрети викликали фурор, надихали публіку і збирали велику
касу в прокаті — прибуток тільки від цих трьох картин склав 13 відсотків
загального доходу кінокомпанії. А її небажання давати інтерв'ю, підписувати
автографи чи бути присутньою на публічних заходах, у тому числі, на прем'єрах
фільмів, створювали ореол таємниці навколо її неординарної особистості і тільки
підігрівали цікавість глядачів. Звання “скандинавського сфінкса” залишилося за
Ґретою, в Голлівуді ходили чутки, що вона надлюдина.

Тим часом, партнерство Стіллер-Ґарбо
розпалося. Режисер не знайшов спільної мови з керівництвом студії MGM і в 1928 році
повернувся на батьківщину — хворий і розчарований. Рік по тому Стіллер помер, через
що Ґрета дуже побивалася і відчувала свою провину.

У відомій стрічці “Плоть і диявол”
партнером Ґрети став Джон Ґілберт. Після передчасної смерті Рудольфа Валентино
саме він зайняв перше місце в серцях глядачів всього світу. Гонорари Ґілберта
на той час були найвищими в Голлівуді, а в його обіймах щотижня опинялася нова
красуня. Однак все змінилося після зустрічі з Ґретою. Це було справжнє кохання
і воно захопило обох.


Після прем'єри
фільму Джон і Ґрета почали жити разом, щоправда Ґрета продовжувала потребувати
вільного простору, тож часто перебиралася в окрему квартиру, щоб побути на
самоті. Щоразу журналісти писали про “гучне розставання”, але актори
продовжували стосунки. Зрештою Джон подарував коханій невеличкий котедж
неподалік від їхнього спільного будинку, всередину якого він жодного разу не
увійшов без її згоди.

Кілька
разів Джон пропонував їй одружитися, але Ґрета постійно відмовляла йому. “Я
не створена для цього.”
— повторювала вона. Одного разу на вечірці на честь
заручин близьких друзів Ґрета здивувала всіх несподіваною згодою вийти заміж за
Ґілберта. Він був у нестямі від щастя. Два тижні між заручинами і весіллям, він
робив усе, аби догодити майбутній дружині. Здається, Ґрета також повірила в
їхнє спільне “happily ever after”. Однак напередодні вінчання наречена
несподівано зникла. Через кілька місяців, коли плітки навколо її зникнення
вляглися, Ґрета повернулася в

Голлівуд. Чому вона втекла з власного
весілля, вона так і не пояснила. Джон Ґілберт скоро одружився з акторкою Іде
Клер, але цей шлюб проіснував тільки рік.

“Бачиш, — писала згодом Ґрета Джонові, — У нас би теж нічого не
вийшло…”

“Ні,
— відповідав Ґілберт. — У нас все було б інакше…”

В житті Ґрети траплялися і стосунки з
жінками. В богемних шведських колах це було нормою, а в Голлівуді тим більше, хоча
в американських кулуарах про це шепотілися набагато частіше. Ходили чутки про
її романи з акторкою Луїзою Брукс та письменницею Мерседес де Акоста.

Ґрета Ґарбо також була відома своїм
складним характером, особливо на неї жалілися продюсери MGM, називаючи “ще
тим стервом”
. Та справедливо буде відмітити, що саме таким упертим і
примхливим зіркам, сучасні актори завдячують вигідними контрактами і гонорарами.
Пам’ятаючи злидні минулого, Ґрета з усіх сил намагалася забезпечити собі гідне
майбутнє, тож домоглася рекордного гонорару від MGM в 270 тисяч доларів за один
фільм. Згодом подібний досвід буде у ще однієї “упертої і примхливої зірки” —
Мерелін Монро, тільки з кінокомпанією
20th Century Fox.

Часи
змінювалися, кіно “заговорило”. Переважна більшість акторів німого кіно втрачала
свою славу у цьому новому світі голосів, де міміка ставала набагато
делікатнішою, жести менш значущими, а інтонації виходили на перший план. Останньою
німою стрічкою в кар’єрі Ґрети Ґарбо став фільм Фейдера Жака “Поцілунок” (1929). А вже
за рік Ґрета дебютувала у звуковому кіно “Анна Крісті” (1930), за п'єсою
американського драматурга Юджина О'Ніла. Керівництво MGM було стурбоване
тим, як сприйме глядач низький трохи надтріснути із невеликим акцентом голос
свого улюбленого “сфінкса”. Але звук тільки підсилив захоплення публіки
приголомшливим талантом акторки. Картина пройшла з величезним успіхом, а сама
Ґрета була номінована на премію Оскар.

Наступним став фільм “Сьюзан Ленокс: падіння
і зліт” (1931), де на майданчику зустрілися дві легенди — Ґрета Ґарбо і Кларк
Ґейбл. На екрані актори зображали пристрасть, але житті не терпіти не могли
одне одного. Ґрета вважала гру Кларка незграбною, а той у відповідь називав її
снобкою.

Далі були зняті легендарна “Мата Харі”
(1931) — з Рамоном Новарро, “Якою ти мене хочеш” (1932) — з Мелвіном Дугласом, і
стрічка “Гранд-готель”, де Ґрета Ґарбо знімалася разом з Джоном і Лайонелом
Берріморами, Джоан Кроуфорд і Воллесом Бірі, і яка у 1932 році була удостоєна
премії Оскар як найкращий фільм.


Крім цього Ґрета втілила на екрані
найдраматичніші жіночі образи: королеву Швеції у фільмі “Королева Крістіна” (1933),
Анну Кареніну (вже вдруге) в однойменному фільмі 1935 року, за роль якої
отримала приз New York Film
Critics Circle Award, а також Каміллу у “Дамі з камеліями”
(1936), за яку акторку вдруге висунули на Оскар.

Тим часом серце її полонив талановитий
диригент Леопольд Стоковський. Відносини розвивалися швидко, подейкували про
весілля, яке мало відбутися, щойно всі контракти акторки будуть відпрацьовані. “Ось
воно. Справжнє.” — щасливо усміхалася Ґрета, та Лео не став чекати. Він
захопився іншою і швидко одружився, адже на кону були чималі статки. Обранницею
Лео стала мільйнерка Глорія Вандебільт, а серце Ґрети розлетілося на друзки.

Перебуваючи в депресії, акторка
зіграла у комедійній стрічці “Ніночка” (1938), за яку її навіть номінували на
Оскар, хоча глядачі не сприйняли Ґрету у новому амплуа. Провальним виявився і
останній за контактом фільм “Дволика жінка” (1941).

З приводу невдач Ґрети Ґарбо найбільше
раділа її вічна суперниця — Марлен Дітріх. От, хто дійсно відповідав статусу
“ще того стерва”, періодично на публіці називаючи Ґрету “потворою“ чи вигадуючи
про неї брудні плітки.

Свідомо чи ні, але Ґрета помстилася
Марлен почавши стосунки з Еріхом Марія Ремарком, з яким у Дітріх був тривалий і
складний роман.

“Як ти смієш? Із нею? — кричала у слухавку розгнівана Марлен. — Всі знають, що
у неї сифіліс і рак грудей!”

Ґрета
лишень поблажливо посміхалася, мовляв “Що з неї візьмеш?”, а Еріх
милувався грацією прекрасного “сфінкса” і відпочивав у ніжних обіймах Ґрети від
навіженої Марлен. Нарешті, після 
кількох місяців творчої кризи, він
повернувся до роботи і розпочав відомий роман “Триумфальна арка”. Ґреті здалося,
що її місія виконана. Вони розсталися, але ще довго листувалися і залишалися
друзями.


Йшла війна, світ здавався жахливою
пародією на себе. Ґрета Ґарбо вирішила піти з кіно.

Почувши цю звістку Марлен Дітріх лише
обіграла відому фразу самої Ґарбо: “Нарешті вона залишила мене на самоті!” (
Finally, she left me alone!).

Ґрета переїхала у Нью-Йорк, де уникала
журналістів і будь-якої пафосної публіки, зрідка відвідуючи богемні вечірки, де
ніхто ні на кого не звертав увагу. На одній із таких в вечірок 1946 року вона
зустріла британського фотографа Сесіла Бітона. Це не було схоже на пристрасть. Їм
було затишно разом. Обидва іноземці, творчі люди, інтроверти, бісексуали. Вони
зустрічалися у непретензійних місцинках, гуляли вулицями Нью-Йорку, годували
птахів у парку і говорили. Нескінченно довго говорили про все на світі. Здавалося,
Ґрета мала виговоритися за всі ці довгі роки мовчання, за весь той час, що вона
боялася розповідати про себе. Відколи? Відтоді, як жила з Джоном Ґілбертом? Відтоді,
як знімалася у Моріца Стіллера? Відтоді, як помер батько?

Після
того, як Ґрета зважилася поскаржитися Сесілу на самотність, він запропонував їй
руку і серце. І вона погодилася. Ґрета поїхала владнати деякі справи у Швеції, а
Сесіл гарячково проявляв знімки коханої, які робив під час їхніх
зустрічей. Ґрета була прекрасна. Хіба він, фотограф від Бога, міг дозволити цим
світлинам залишитися без глядачів? Сесіл зібрав найкращі фото і надіслав їх до
редакції Vogue. Дізнавшись про це, розгнівана Ґрета зателефонувала йому і
пригрозила, якщо світлини будуть надруковані, Сесіл ризикує залишится без
нареченої. Сесіл ризикнув — знімки потрапили в наступний номер журналу, а Ґрета
сприйняла це як зраду і принипинила всі стосунки з фотографом.


В 1951 році Ґрета отримала
американське громадянство. У 1953 купила квартиру на Мангеттені, де жила під ім'ям міс
Ґарріет Браун, аби уникати зайвої уваги до власної персони. Їй зваблювали
тріумфальним поверненням в кіно, їй пропонували величезні гроші за інтерв’ю або
участь в телешоу. В 1954 році Ґрета Ґарбо була удостоєна спеціальної премії
Оскар за видатний внесок у розвиток кіномистецтва. Але повертатися в кіно вона
не бажала.

Згодом Ґрета навіть пробачила Сесіла, але
більше не погоджувалася вийти за нього. Фінальним акордом їхніх стосунків став
лист 1956 року, де вона написала: “Я люблю тебе, але ти справжній невдаха. В
твоїх силах було приборкати мене, зробити з мене покірну дружину. Ти міг
повернути все, що у нас було, але натомість ти опустив руки. Ти просто не
захотів цього. Тож прощавай.”

Через
три роки Бітон одружився з Джун Осборн. А ще через тринадцять відкрив світові
правду про своє життя в щоденниках, де особливе місце займала єдина жінка, яку
він кохав, — Ґрета Ґарбо. Він шкодував про те, що втратив її, намагався
відновити їхні відносини, але Ґрета була невблаганна. Тільки у 1980 році, коли
вона дізналася, що Бітон знаходиться в лікарні після інсульту, Ґрета прийшла до
нього і залишалася поруч ще чотири дні до самої його смерті.

До кінця життя Ґрета Ґарбо прожила
відлюдницею у Нью-Йорку в тій самій квартирі, яку купила в 1953 році. На вулиці
вона з'являлася тільки у великих темних окулярах, старанно
уникаючи репортерів та журналістів. У 70-ті роки стало відомо, що велика
частина торгівельного центру на Родео-Драйв в Беверлі-Гіллз належить саме Ґарбо.
Крім того, вона володіла будинками в Нью-Йорку і в Швеції, зібрала унікальну
колекцію живопису. Всі свої великі статки вона заповіла племінниці Ґрей
Райнсфілд. В останній період життя її супроводжував Едґар Берґен, актор і
радіоведучий з сім'ї шведських іммігрантів.


Померла Ґрета 15 квітня 1990 року в
лікарні Нью-Йорку на самоті, й навіть її останнє бажання — бути похованою у
рідному Стокгольмі — не було виконане як слід. Через бюрократичні складнощі
урна з прахом акторки дев'ять років зберігалася у похоронній
конторі. І тільки влітку 2000 року її перевезли до Стокгольма, і поховали на
цвинтарі Скуґсчюркоґорден в колі небагатьох близьких друзів.

Декілька років тому була оприлюднена
інформація з розсекречених архівів спецслужб США про те, що Ґрета Ґарбо була
їхнім таємним агентом і в роки Другої Світової брала участь в антифашистському
опорі, зокрема, у порятунку євреїв, які проживали в Данії.

Якось Ґрета зізналася: “Я ніколи не
говорила: “Я хочу бути одна”. Я тільки казала: “Я хочу, побути на самоті”, — а
це не одне й те саме…”
Схоже, таємницю “прекрасного сфінкса” Ґрети Ґарбо
так ніхто і розгадав, та й нам залишається тільки одне — милуватися нею…

(с) Олександра Орлова


Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments