Ласкаво просимо, трон наразі вільний
19
квітня 2017 О 18:32
52
Календар видатних жінок. Ґрейс Кодінґтон. Руда бестія Vogue

Вона присвятила модній індустрії майже
шістдесят років, які, так чи інак, були пов’язані із всесвітньо відомим фешн-виданням
Vogue. Пройшовши шлях від безіменної манекенниці до креативної директорки журналу, вона справедливо вважається однією з найвпливовіших жінок у світі моди, обличчям і ім’ям, музою і творчинею цілої епохи.

Вітайте квітневу іменинницю рубрики “Календар видатних жінок” — неперевершену і яскраву Ґрейс Кодінґтон.


20 квітня 1941 року у невеличкому маєтку, загубленому серед похмурих скель і піщаних дюн малолюдного острівця Анґлсі, що поблизу північного узбережжя Уельсу, народилася дівчинка — Памела Розалінда Ґрейс Кодінґтон. Ім’я
їй дали за всіма традиціями батькового аристократичного сімейства, серед
предків котрого траплялися члени парламенту і відома оперна співачка. У свою
чергу, матір дівчинки походила із давнього валійського роду, корені якого
сягали аж до Едуарда Уельського. Та від колишньої розкоші у Кодінґтонів тільки
й лишився маєток, який вони облаштували під готель. Саме тут на холодному
узбережжі, серед туманів і мрій, куди навіть журнали з модним одягом
діставалися по півроку, майбутня зірка подіуму і глянцю безвиїздно прожила до
вісімнадцяти років.

Навчалася Ґрейс у жіночій католицькій
школі Le Bon Saveur, де окрім традиційних уроків, на неї та її старшу сестру
чекала французька, балет, рукоділля і досить сувора дисципліна. Серед розваг
юних сестер Кодінґтон були прогулянки узбережжям разом з домашніми тер'єрами
Чаффі та Маккі, плавання на невеличкому вітрильнику “Арґо” та рідкісні
відвідини кінотеатру у сусідньому містечку Голігед. Звісно, ні про які модні і
стильні речі в Анґлсі не йшлося, навіть популярний на той час купальник-бікіні
Ґрейс довелося плести на спицях, втім, пристойний вигляд він мав тільки до
першого купання. Всі свої знання про світ краси, та що там казати, взагалі, про
світ, Ґрейс отримувала з улюбленого глянцевого видання Vogue, нехай навіть воно
потрапляло до неї із перебоями та запізненням на сезон, та цього було достатньо,
аби незграбна, худорлява і сором’язлива дівчинка почала мріяти про подіум.

Милуючись красою моделей і речей на
глянцевих світлинах, Ґрейс пообіцяла: щойно їй виповниться вісімнадцять, вона
покине Анґлсі. Перспектива стелити ліжка і подавати сніданок пожильцям в готелі
батьків її не влаштовувала. І хоча чіткого плану у дівчини не було, та високий
зріст і мрії про школу моделей здавалися їй запорукою успіху.


Як і обіцяла, юна Ґрейс вирушила до
Лондону. Вона влашутвалася офіціанткою у маленьку кав’ярню, а весь вільний час
проводила у відомій крамниці Fortnum & Mason на площі Пікаділлі. Окрім того,
що крамниця хизувалася статусом офіційного постачальника королеви, у її
головній залі проходили справжні покази мод. Минуло декілька місяців і Ґрейс
потрапила до модельної школи Черрі Маршалл. Професія моделі тільки набувала
престижного статусу, але ні про яку зірковість не йшлося: окрім того, що
дівчата вчилися ходити подіумом на підборах, їм слід було опанувати мистецтво
макіяжу і зачіски, адже стилісти і візажисти ще не обслуговували зйомки і
покази. Скарбом і обов’язковим атрибутом моделі було не лише портфоліо, а й так
звана “робоча валізка”, де зберігався весь набір її кометики, щіточки і
гребінці, накладні вії та шиньони.


Щойно Ґрейс була включена у каталоги
модельних агентств, з’явилися і перші пропозиції роботи. Її нордична валійська
краса привертала увагу, але справжній шанс дівчина отримала 1959-го року, коли
британський журнал Vogue оголосив конкурс моделей. Ґрейс
надіслала у редакцію дотепну і милу світлину, зроблену під час навчання у Черрі
Маршалл, і несподівано стала преможницею в молодіжній категорії “Свіжа ідея”. Уже
за кілька місяців редакція почала співпрацювати з юною красунею, втім сама
Ґрейс зазначала, що була радше “характером”, ніж “гарненьким личком”, її типаж
цікавив замовників, що шукали оригінальність, на щастя, таких було чимало. Наприклад,
вона швидко стала музою всесвітньо відомого фотографа Френка Говарта, котрий
полюбляв працювати з обличчями без макіяжу. Але найбільшою вдачею для Ґрейс
була її співпраця зі стилістом Відалом Сасуном (який, між іншим, мав українські
корені). Сасун, відомий своїм конструктивним підходом до зачісок, творив з
густим волоссям Ґрейс геометричні дива, апофеозом яких стала трендова “п'ятикутна
стрижка”.

Обличчя Ґрейс з’являлося на
обкладинках журналів, вона працювала з чільними дизайнерами лондонських і
паризьких будинків моди, крім того вона зустріла чарівного молодика —
страхового агента, авіатора і автомобіліста з респектабельної родини — Джеймса
Ґілберта. Здавалося, дівчина перетврилася з Попелюшки на принцесу, але там де мало
бути “happy ever after”,
сталася трагедія.

Про ту автомобільну аварію Ґрейс
згадує у своїх мемуарах із притаманною їй дотепністю: “Сутеніло, ішов дощ. Джеймс
проскочив на червоне світло на Ітон-Сквер в Белґравії — одному з ексклюзивних
житлових районів Лондона, і врізався у фургон. Я вдарилася обличчям в дзеркало
заднього виду, і мені буквально зрізало ліву повіку. Пощастило, що знайшлися
мої вії…”


Насправді ж, ситуація була непроста: Ґрейс
сильно пошкодила ногу, око і обличчя. Спочатку лікарі рятували її від втрати
крові, потім шили обличчя, коли хірург дізнався, що дівчина працює моделлю, то
зняв усі шви і почав зшивати знову, дрібнішими стібками. Усі заощадження Ґрейс
пішли на цілу низку повторних операцій, які проводилися ще протягом двох років.
Їй допомагали друзі і родина, деякі фотографи організовували для Ґрейс зйомки
таким чином, щоб освітлювалася тільки неошкоджена половина обличчя. Коли
косметичний недолік був помітний тільки на повіці, Ґрейс вигадала собі убивчий
макіяж із густо накладеними чорними тінями і намальованими ляльковими віями, згодом,
цей новаторський образ приписували супермоделі Твіґґі, але вперше його втілила
саме Ґрейс Кодінґтон.

У середині 60-х Ґрейс повернулася до
повноцінної роботи, але нещодавній сумний досвід підказував, що їй слід
подумати і про інші варіанти реалізації. Та міркувати про них, коли ти
впевненно тримаєшся у десятці найкращих моделей світу і знімаєшся для паризьких
Elle та Vogue, якось не до снаги. Париж став другою оселею для
Ґрейс, хоча вона не поривала зв’язків із Лондоном. У парижанок вона вчилася
елегантності, набувала більш рафінованого почуття стилю. Ґрейс співпрацювала з
відомими на всю Європу фотографами: Гельмутом Ньютоном і Ґі Бурденом, а ще
почала зустрічатися з керівником паризького фото-агентства Альбертом Коскі. Альберт
був знайомий з усіма провідними фотохудожниками Парижу зокрема, та й з усім паризьким
бомондом, загалом. Корисні, захопливі, веселі зустрічі супроводжували Ґрейс
усюди, де вона з’являлася із Альбертом. Стосунки їхні були серйозними, вони
фактично вважалися нареченими, але Ґрейс усе ще не наважувлася на остаточний
переїзд у Францію, й навідувалася у Лондон навіть на останніх місяцях
незапланованої, але бажаної вагітності.

Нещастя сталася несподівано і знову
була пов’язана з автомобілем: через безглузду випадковість маленьке авто Ґрейс,
коли вона була всередині, атакував натовп уболівальників футбольного клубу
Челсі. Її Mini Cooper
буквально відірвали від землі і перекинули на бік. Сама Ґрейс не постраждала, але
ненароджену дитину врятувати не вдалося. “Як з’ясувалося, це було перше і останнє зачаття у моєму житті. Та подія
стала для мене найбільшою трагедією.”

згодом напише Ґрейс у своїй книжці спогадів.


Стосунки з Альбертом поступово також
зійшли нанівець. Втім, причиною стала не стільки втрата дитини, скільки
постійні зради нареченого. Останньою краплею стала звістка про його бурхливий
роман із сестрою Катрін Денев — Франсуазою Дорлеак, саме їхня пристрасть і
таємні зустрічі, на які завжди так безоглядно поспішала Дорлеак, призвели до її
загибелі в автокатастрофі у 1967-му році. Тоді Альберт втратив не лише
Франсуазу, але й Ґрейс.

Їй було двадцять вісім. Вона залишала
Париж і кар’єру моделі. На цей момент вона вже мала запрошення на посаду
редактора у фешн-видання Queen, і це була пропозиція від самої Клер Рендлшем, яка
нещодавно перейшла у Queen з британського Vogue, де обіймала посаду головної
редакторки модного відділу. Клер мала чуття на таланти, і Ґрейс дійсно була
талановита не лише у якості моделі. Вона легко заводила знаймоства, мала
бездоганний смак, помічала деталі, фонтанувала ідеї — тобто мала усі необхідні
якості, аби працювати за лаштунками модних подій і явищ. Пропозицію Ґрейс
делікатно відхилила, не стільки маючи сумніви у власній компетентності, скільки
мріючи про подібну посаду в улюбленому Vogue.

Незабаром доля знову усміхнулася Ґрейс:
по-перше, вона зустріла свого майбутнього чоловіка — ресторатора Майкла Чоу, по-друге,
співбесіда у Vogue пройшла успішно, і Ґрейс почала працювати молодшим
редактором у відділі моди. Тоді вона робила лише перші кроки у постановці
зйомок, а згодом очолила їх повністю, ставши чільним фоторедактором, й нерідко
формуючи всю концепцію чергового номеру журналу. З Майклом Чоу Ґрейс прожила у
шлюбі тільки рік, з наступним чоловіком — фотографом Віллі Крісті — трохи довше,
а от стосунки з британським Vogue були значно
триваліші. Майже двадцять років Ґрейс обіймала посаду редактора, і на її очах, а
часом і під її чуйним керівництвом відбувалися маленькі і великі модні
революції. Ґрейс зарекомендувала себе, як нестримна творча особистість, “руда
бестія” — чарівна, ерудована, смілива, вигадлива і вимоглива, але водночас
напрочуд доброзичлива і турботлива, що робило її незамінним фахівцем. Тож
нічого дивного у тому, що нью-йоркський модний дім Calvin Klein запросив Ґрейс
на посаду головного консультанта з промоції, не було.

Нью-Йорк зустрів Ґрейс теплими
обіймами, але досвід роботи з Кельвіном Кляйном був не надто успішним — Ґрейс
не була ні продавчинею, ні рекламщицею, їй необхідна була її творча стихія, а
тактику і стратегію варто було доручити комусь іншому. І тут в американській
редакції Vogue сталися доленосні кадрові зміни: на посаду головного
редактора прийшла “снігова королева” — розважлива і сувора Анна Вінтур (слід
лише пригадати, що саме вона була прототипом героїні Меріл Стріп у фільмі
“Диявол носить Prada”). Вінтур безпомилково знала, кого хоче бачити під своїм
керівництвом і Ґрейс Кодінґтон була у її шорт-листі.


З 1988-го по 2016 рік Ґрейс залишалася
незмінним креативним директором американського Vogue. Фактично
у двох із Анною Вінтур вони зробили з нього флагманську редакцію, чого досі не
траплялося ніколи, бо за тенденціями попереду завжди були французьке, британське,
а часом і італійське видання.

За ці двадцять вісім років роботи в
журналі Ґрейс створила сотні тематик і стилів для випусків Vogue, у її
обов’язки входило все — від вибору настрою і місця зйомок, фотографа, моделей, до
елементів вбрання, зачісок і макіяжу.

Ґрейс — справжня зірка, неможливо не
впізнати її копицю рудого волосся, як і її виняткову художню стилістику, тонку
гру на трендах і архетипах. Вона відома своїми своєрідними стосунками з Анною
Вінтур. Окрім Андре Леона Теллі, Ґрейс, певно, — єдина особа, яка дозволяла
собі сперечатися з Вінтур, і, мабуть, найкращим чином їхня співпраця знайшла
відображення у документальній стрічці “Вересневий номер” (The September
Issue, 2009). Як влучно окреслив їхні ролі журнал Time: “Якщо
Анна Вінтур — папа римський, то Ґрейс Кодінґтон — Мікеланджело, що намагається
створити свіжу версію Сікстинської капели 12 разів на рік”.

Сьогодні, незмінно чарівна і невтомна,
76-тирічна Ґрейс Коддінґтон продовжує консультувати модний відділ
американського Vogue, співпрацює з Tiffany’s, пише
книжки і малює своїх котів. Власне, хвостаті улюбленці — єдина пристрасть в
житті Ґрейс, яка б могла позмагатись з Vogue.


“Коти — не лише мої найкращі
компаньйони і лікарі.
— зізнається Ґрейс.
Вони являють собою постійне джерело натхнення: обрамлені “котячі” ескізи
висять на всіх стінах моєї оселі в Гемптоні — і це лише мала частка з тих
сотень малюнків, що скупчилися у мене за останні двадцять п
'ять
років.”

Її пристрасть до котів цілком розділяє
коханий партнер — стиліст Дід’є Маліж. Зустрівши одне одного, вже у досить
зрілому віці, вони вирішили не одружуватися, але їхній зв’язок виявився
найдовшим і найміцнішим для обох, і триває уже понад чверть століття. Саме
Дід’є доглядає неслухняне волосся Ґрейс, не позбавляючи її звичного статусу
“рудої бестії”.

“Можливо, в моєму віці слід віддати
перевагу більш консервативній сивій зачісці.

каже Ґрейс, — Та, боюся, що тоді навіть я не впізнаватиму себе у дзеркалі. Наразі
така розкіш для мене просто неприпустима.”

(с) Олександра Орлова




Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments