Ласкаво просимо, трон наразі вільний
31
серпня 2016 О 10:51
872
Календар видатних жінок. Марія Монтессорі. Королева рожевої вежі

Її прізвище одне з найвідоміших у
світі. Вона стала першою жінкою з дипломом лікаря в Італії. Вона виховала
тисячі чужих дітей, але не мала змоги піклуватися про власного сина. Її з
почестями приймали у своїх резиденціях монархи, президенти і міністри. Вона
тричі висувалася на Нобелівську премію, а Нью-Йорк Триб’юн назвала її “людиною,
що здійснила революцію у світовій системі освіти” і “найцікавішою жінкою
Європи”.

В рубриці “Календар видатних жінок”
серпнева іменинниця — педагог-гуманіст, лікар і філософ Марія Монтессорі.

 

31 серпня 1870 року у невеличкому
італійському містечку К’яровалле в родині Алессандро і Ренільде Монтессорі
народилася дівчинка. Назвали її у кращих католицьких традиціях — Марією. Батьки
її належали до справжньої еліти. Алессандро мав аристократичні корені, йому
навіть було присвоєне звання Кавалера Ордена Корони Італії. Мати дівчинки
походила з родини заможних поміщиків Стоппані. В роду Стоппані всіляко віталася
свобода вибору і вивчення наук, Ренільде і сама була вихована в дусі
лібералізму і фемінізму, і так само вирішила виховувати й дочку Марію, свою
єдину дитину.

Родинні зв'язки
і становище в суспільстві сім'ї Монтессорі-Стоппані були дуже
впливовими. Особливо шанованою людиною в Італії був дядько матері — Антоніо
Стоппані. Видатний вчений, філософ і богослов, він був справжнім авторитетом
для Марії. Згодом саме його підхід наукового позитивізму як методики викладання
Марія використала в якості первісної ідеї власної педагогічної системи. Але
спочатку були перші кроки.

Науки давалися Марії легко. Особливо
її захоплювала математика. Навіть в театр вона брала з собою підручник і, в
напівтемряві ошатних залів, розв’язувала задачі, найбільше радіючи неординарним
рішенням. Домашня освіта почалася для неї рано і була на дуже високому рівні, але
Марія міряла про навчання у справжньому освітньому закладі. У шість років її
віддали в початкову школу в Толентино, і до третього класу вона навчалася у
закладі для дівчаток.

В десять років дівчинка сповістила
батьків про своє рішення вступили в технічну школу. Вдома здійнявся скандал. Дівчата
в той час могли навчатися лише у спеціалізованих жіночих гімназіях, а вищу
освіту отримували виключно у якості педагогів. Та Марія воліла вивчати
математику і батькові довелося звернутися до адміністрації технічної школи
Буанаротті, звісно, виключно чоловічого закладу. Директор заспокоїв Алессандро,
переконавши, що Марія, якою б розумницею вона не була, ніколи не складе
вступних іспитів, тож хвилюватися немає причин. Та що той директор знав про
Марію? Результати іспитів були настільки блискучими, що заввадити навчанню
дівчинки у школі було абсолютно неможливо.

В 12 років Марія опинилася в школі
Буанаротті — єдина особа жіночої статі на всю територію. І хоча хлопчачим
кпинам та вчительському деспотизму не було кінця, її любов до науки і
винахідливість перемогли — за декілька років дівчина закінчила технічну школу з
відзнакою. Вже тоді вона вирішила, що зробить все від неї залежне, аби
перешкодити придушенню особистості дитини в освітніх закладах.


Далі більше — у шістнадцять років
Марія стала єдиною дівчиною, зарахованою до Політехнічного інституту Леонардо
да Вінчі, де спеціалізувалася на математиці і точних науках. Батько ставився до
математичних талантів дочки з повагою і гордістю. Він потрохи розмірковував, хто
б міг скласти гарну партію красуні і розумниці Марії, аж раптом та повідомила, що
заміж вона не збирається і планує стати дитячим лікарем. “Сестрою милосердя?” —
перепитав Алессандро, знаючи, що жінки не отримують вищу медичну освіту. “Лікарем!”
— була відповідь.

І знову повторилася історія: коли
дівчина прийшла до директора Медичної школи при Римському університеті Гвідо
Бачеллі, той поінформував її, що бажання стати лікарем “не лише безпрецедентне,
але й просто абсурдне для жінки”. Та від Марії не можна було відмахнутися. “Я
знаю, що все одно стану доктором медицини!” — заявила вона. Коли всі двері
чиновників перед нею зачилися, дівчина звернулася до Папи Лева XIII. Той
втрутився і першій жінці дозволили бути вільною слухачкою Римського
університету. Згодом, з огляду на особливі успіхи, її зарахували до студентів
стаціонару.

Вона сподівалася, що батько
пишатиметься нею, але підтримку отримала тільки від матері. Їй навіть довелося
самостійно сплачувати за навчання. А воно було нелегким. Не лише через
навантаження: над дівчиною повсякчас знущалися однокурсники-юнаки, викладачі
рідко давали їй висловитися, та ще й заборонили практикувати в морзі разом з
іншими студентами, мовляв, перебування людей протилежної статті в одному
приміщенні з оголеним тілом порушує норми моралі. Марія працювала над розтинами
вночі, озброївшись підручниками і міцною сигарою, яка допомагала їй подолати
напади нудоти.

Саме з цим епізодом пов’язують дві
легенди зустрічі Марії з коханням всього її життя — Джузеппе Монтессано. Джузеппе
був старший за Марію на кілька років, дипломований спеціаліст з психіатрії, він
проводив час за книгами і дослідженнями на території університету у вільні від
медичної практики години. За однією з легенд, Марія просто спіймала його в
коридорі моргу пізньої ночі і доручила курити сигару, поки вона робить розтин. За
іншою, Джузеппе порятував дівчину від хуліганів, коли вона йшла парком після
роботи в морзі.

Так чи інакше, Марія захопилася
красенем-лікарем з прогресивними поглядами і витонченими манерами, а Джузеппе
не встояв перед чарами розумниці і кралі Марії.

У їхніх стосунках була і пристарсть, і
поміркованість. Вони були захоплені спорідненими ідеями і мріяли змінити світ
на краще.

За порадою Джузеппе, Марія
влаштувалася на роботу в психіатричну клінку, де вперше побачила дітей з
різними порушеннями розвитку, яких таврували загальним терміном “олігофрен”, чи
просто недоумок. Педагогічно занедбані, затюрмлені в чотирьох стінах немовлята,
дітлахи і підлітки, вони вважалися безнадійними, нерідко втрапивши у божевільню
просто вслід за кимось із батьків, бо їх не було кому доручити. Цього разу нон-конформізм
Марії став поштовхом для того, аби довести, що діти, якими б безнадійними вони
не вважалися, у спеціально створеному для них розвивальному середовищі, здатні
опанувати всі необхідні знання і комфортно увійти у здоровий соціум. При цьому,
розвивальне середовище являло собою атмосферу, де будуть сконцентровані знання
про світ, представлені через еталони основних досягнень людської думки, і таким
чином, дитина може символічно пройти шлях людини у цивілізацію.

В своїх наукових пошуках Марія вийшла
на роботи двох французів — Жана-Марка Ґаспара Ітара та Едуарда Сегена. Вона
самостійно переклала їхні роботи, вручну переписуючи сотні сторінок в товсті
зошити “я читала повільно і уважно, намагаючись проникнути в самий дух автора”
— потім згадувала Марія про цю роботу. Особливо вона була натхненна думками і
практикою Сегена і створила декілька навчальних матеріалів за його методикою.

Весь досвід маленькі підопічні Марії
отримували через мануальні вправляння зі зробленими нею власноруч дидактичними
матеріалами. Більшість була виготовлена з дерева: дошки, циліндри, куби і
паралелепіпеди, штанги і сходинки, букви і вкладки. Мотушки з нитками і
клаптики тканин з місцевого ательє згодилися для засвоєння кольорів і фактур. Загалом,
чуттям Марія приділила чи не найільшу увагу, чітко вбачаючи зв’язок між
чуттєвим досвідом і розумовим розвитком дитини.

Зрештою, коли “пацієнтів” Марії
Монтессорі, яких доречніше було називати вихованцями, запросили до іспитів, сталося
нечуване: діти показали результати кращі за звичайних школярів. Маріїні
чотирирічки читали спритніше за намуштрованих у школі чотирикласників, легко
розв’язували приклади і задачі, знаходили цікаві рішення логічних завдань. Це
був успіх! До Марії прийшла перша слава.

На захисті дипломного пректу вона
читала лекцію, що зібрала сотні слухачів, серед яких випадково опинився і
батько Марії, який свідомо не слідкував за діяльністю дочки. Наприкінці зал
вибухнув оваціями і Алессанро Монтессорі аплодував стоячи разом з усіма. Гордість
переповнювала батьківське серце за дочку, що стала першою жінкою-лікарем в
Італії, до того ж таким унікальним і талановитим.

Марія отримала місце асистента в
клініці Сан-Джованні і зайнялася приватною лікарською практикою, продовжуючи
стосунки і спільну діяльінсть з Джузеппе Монтессано. Про неї писали газети, а
пізніше і сама Марія почала видавати журнал під назвою “Життя італійських феміністок”.
Та, незважаючи на прогресивні погляди, Марія мріяла про шлюб з Джузеппе, про те,
як вони житимуть і працюватимуть разом, змінюватимуть світ. Своїми прагненнями
вона поділилася з батьками і ті схвалили доньчин вибір.

Насправді, зацікавленість в офіційному
шлюбі була ще й практична. Марія носила під серцем дитину Джузеппе, от тільки
його мати — героцогіня Монтессано, аристократка до мозку кісток, чиї родичі
належали до королівського дому Арагон, була невбалагана. І Джузеппе, як
слухняний син, відмовився від Марії і їхньої ще ненародженої дитини. Незбуті
наречені створили так званий союз “самотніх сердець”, дали своєрідну обітницю
безшлюбності, пообіцявши одне одному присвятити усі сили науці. Зрештою, Марія
залишилася вірною своєму слову, а от Джузеппе незабаром одружився. Їхні шляхи
розійшлися назавжди.

Після народження сина Маріо у 1898 році
перед Марією постало непросте рішення. Її малюк був незаконородженим — злочин
для католицької Італії, катастрофа для Марії, її кар’єри і самої дитини. Втекти
від світу у глибоке село чи віддати дитину на всиновленя у хорошу родину в
передмісті Риму? Аби продовжити роботу і захистити сина Марія схилилися до
другого. Хлопчик залишився під опікою простої, але турботливої родини фермерів,
а Марія занурилася в роботу. Вона захопилася антропологію і з гумором відмітила,
що колись давно відкинула ідею бути педагогом, а тепер повернулася до неї
свідомо.

Після того, як учні Монтессорі (так їх
тепер і називали) були представлені до іспитів разом з дітьми початкової школи муніципальної
ради в Римі, і здали їх краще за “нормальних” дітей, уряд створив Ортофренічний
інститут з підготовки вчителів для розумово-відсталих дітей. В 1898 році
Монтессорі очолила його і керувала ним до 1900 року, повсякчас практикуючи з
дітьми і поліпшуючи власну методику. Саме в цей час в голові Марії зринає думка:
“Якщо діти-олігофрени досягли таких результатів, на що здатні звичайні малюки, занурені
в розвивальне середовище у найліпший для виховання і навчання дошкільний період?”

Ідея впровадження методу розвивального
середовища у загальну освіту захопила Марію повністю. У 1901 році вона вступила
на філософський факультет Римського університету, де вивчала експериментальну
психологію та педагогічну антропологію. Згодом Марія стає завідуючою кафедрою
антропології та пише книгу “Психологічна антропологія”, читає курс лекцій з
загальним лозунгом: “Істинне навчання — допомогти, а не засуджувати. Істинне
навчання дає дитині енергію, а не знеструмлює її”.

У короткі перерви між роботою Марія
відвідувала маленького Маріо в селі. Малюк вважав її доброю тітонькою, що
привозить подарунки з міста, показує цікаві вправи і розповідає захопливі
історії. Потім вона поверталася до чужих дітей і з потрійним завзяттям творила
для них нову реальність.

6 січня 1907 року, за підримки
італійського мільйонера Едуардо Таламо, в кварталі Сан-Лоренцо було засновано
першу школу Монтессорі. Вона отримала символічну назву “Дім дитини”, бо саме
діти були там господарями, а вчителі лише спостерігали і делікатно скеровували
їх. “Дорослий має слідувати за дитиною, а не навпаки, — повторювала Марія
вчителям своєї школи, — Слідуйте за дитиною. Дитина безпомилково вирішить, що
їй потрібно. Ви лише маєте вчасно бути поруч, щоб допомогти їй.” На цих
принципах будується так званий метод спостереження — невтручання у самостіну
діяльність дитини, але досконалого розуміння її потреб, її ритму, її здібностей
і страхів. Тут і почалася система Монтессорі, відома сьогодні по всьому світу, якій
Марія присвятила наступні 45 років життя.

Діти, що приходили в “Будинок дитини”
були різного віку і їх не розподіляли за віковим принципом. Згодом лише ті
малюки, що не досягли 3 років (тоддлери) отримали власний клас. Дошкільнята з
трьох до шести років вільно і мирно співіснували разом. Марія розробила перший
комплект сенсорного, математичного і мовного матеріалу. І знову в хід пішло все:
пісок — для вправляння пальчикового письма, дерев’яні веретенця для рахунку, скляні
намистинки для оперування з великими числами. Одним із символів всієї системи
Монтессорі став набір із десяти різновеликих рожевих кубів, який отримав
поетичну назву “Рожева вежа” і утотожнювався з нескінченним дитячим прагненням
до мети, до мрії.

Марія спостерігала, як діти із
задоволенням обирають для себе діяльність і з великою концентрацією працюють з
матеріалом. “Вибір підказується інстинктом, який природа дає кожному в поводирі
його психічного розвитку; керована інстинктом діяльність розвивається з більшою
енергією і з максимальним ентузіазмом, завдяки чому діти невтомно виконують
такі роботи, які жодній вчительці й не снилося від них вимагати”.

Розуміння законів природного розвитку
дитини, унікальне автодидактичне середовище, любов і повагу до дітей, подача
матеріалів (презентації), і зрештою, різновіковість — все це принесло очевидні
результати. У “Будинок дитини” почали навідуватися гості з усього світу, а у
Марії Монтессорі з'явилися віддані послідовники.


Педагоги, журналісти і релігійні
лідери Південної Європи були вражені результатами експерименту в Сан-Лоренцо, і
протягом наступних двох років всі дитячі садки і притулки південної Швейцарії
перейшли на метод Монтессорі. Вже за п'ять років виникла Освітня Асоціація
Монтессорі в Сполучених Штатах, очолювана ніким іншим, як авторитетом в області
спеціального навчання Олександром Грехемом Беллом та опікувана дочкою
президента США Вільсона.

До сорока років Марія Монтессорі
випустила у світ нове покоління дітей і нове покоління учителів, написала
декілька захопливих монументальних праць і прославилася на весь світ. Сам
Зіґмунд Фрейд сказав: “Там де є Монтессорі, я не потрібен”, а його дочка Анна, як
і видатний психолог Жан Піаже стали її учнями. Королева Вікторія запросила
Марію в Лондон і спонсорувала введення в Англії методу Монтессорі. Королева
Італії Маргарита стала патронесою експерименту і остаточно визнала заслуги
Марії: “Її внесок у розвиток суспільства навіть важливіший, ніж робота Марконі”.
Ім'я Монтессорі стало синонімом прогресивної освіти і
виховання. Вона отримала остаточне визнання з боку бюрократичних інститутів.

Але не тільки це втішало Марію. Вже
декілька років поруч із нею був Маріо — улюблений син, який, підлітком
дізнавшись про те, ким насправді є для нього Марія, висловив бажання жити із
нею. Офіційно він був представлений світу як її племінник. Маріо обожнював
матір, став її асистентом і найзавзятішим послідовником системи Монтессорі. Разом
із ним 1929 року вони заснували Міжнародну Монтессорі Асоціацію (AMI), яка діє
і понині.

Загалом, не зважаючи на те, що Італію
цілком захопив фашистський режим, Муссоліні симпатизував методу Монтессорі і
всіляко підтримував відкриття її шкіл. Та звісно, вільна від стереотипів
система Марії та її філософія ніяк не могли вмістится в рамки фашистської
ідеології. Хмари над голової Марії темнішали, вона помітила, що за нею ведеться
цілодобове спостерження.

У 1932 році серед вервиці видатних
зустрічей відбулося досить знакове для Марії знайомство з Махатмою Ганді. Коли
у 1934 році стосунки Монтессорі з фашистським урядом остаточно зіпсувалися, вона
виіршила покинути Італію. За однією з легенд, якими обплетена біографія
Монтессорі, про те що їй загрожує арешт, сповістив один з агентів Муссоліні, який,
за сумісництвом, виявився одним із перших учнів Марії.

Після кількарічних поневірянь Європою
та Америкою маленька родина Монтессорі опинилася в Індії, де в абсолютно новій
атмосфері, на базі нової школи Марія розширила дошкільну систему і створила
самостійний курс для дітей старшого (6-12 років) віку.

У повоєнні роки вона із сином
повернулася до Європи і оселилася в Нідерландах. У 1950 році Марії було
присвоєно звання професора Амстердамського університету. В останній період
життя Марія з особливою ретельністю формує свою філософію, проголошуючи ідеї
вільного розвитку дитини, виховання людини поза бар’єрами стереотипів чи
кордонів, громадянина світу і миру. Три роки поспіль — з 1949-го по 1951-й
Марію Монтессорі висували на Нобелівську премію миру і, скоріше за все, після
виходу її праці “Всотуючий розум” (1952 р.) вона б її отримала, але, як відомо,
посмертно цю нагороду не присуджуть.

Марія Монтессорі померла 6 травня в 1952
році в містечку Ноордвік-ан-Зеє, в Нідерландах. В останні хвилини поруч був її
син Маріо, обіцяючи продовжувати справу Монтессорі довіку. Обіцянку він
дотримав — очолював АМІ до своєї смерті в 1982 році. Після Маріо місце
керівника організації посіла онучка Марії — Ренільде Монтессорі. Наразі
організацію очолює Філіп О’Брайєн. Сьогодні Асоціації Монтессорі є в США, Німеччині,
Італії, Франції, Росії, Китаї, Японії і в Україні, а випускники шкіл Монтессорі,
ті, що малюками складали кубики рожевої вежі, очолюють уряди країн, такі
глобальні компанії як Google, Amazon та Wikipedia, і будують новий — кращий світ.

(c) Олександра Орлова


Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments