Ласкаво просимо, трон наразі вільний
25
жовтня 2018 О 7:18
179
Кікісоблу. Принцеса-праля

Як і безліч постатей, пригнічених колонізаторством народів, ця жінка мало відома в широких колах. Однак, історія США, а понад, історія Сіетла не ховає її ім’я. Точніше, її друге ім’я: принцеса Анжеліна. На думку спадають палаци, бальні сукні і казки, але доля була не надто прихильна до сіетлської принцеси — народженою дочкою вождя, померлою простою пралею у злиднях. Колись її називали Кікісоблу, і сьогодні ми вшановуємо її пам’ять у рубриці “Календар видатних жінок”.

Не існує точних відомостей про дату народження нашої героїні, але у деяких записах зазначено, що мова йде про жовтень 1811-го року і територію сучасного Сіетла. Так, того самого, що знаний романтичною стрічнокю по "Тих, що не сплять" із Томом Генксом і Меґ Райан. Утім, давайте розпочнемо трохи інакше…

У сиву, вкриту серпанком давнину, коли ще не було ніякого міста Сіетл, а по берегах сучасної затоки Пьюджет-Саунд височіли велетні-сосни, а не хмаросяги, у молодого вождя племені дувамішів Сі-Аталя та його красуні-дружини Ла-Даіли народилося дитя — чарівна дівчинка, якій дали ім’я Кікісоблу. Ледь подарувавши життя донечці, Ла-Даіла померла, залишивши невтішного чоловіка з немовлям на руках.

Кікісоблу зростала красивою і сильною дівчинкою, вправною як на господарстві у будинку-кваакалалі, так і на полюванні в лісі чи на риболовлі у каное. Коли батько-вождь, якому не годилося довго ходити у вдівцях, узяв нову дружину — Олахл, Кікісоблу не стала Попелюшкою, вона носила найкрасивіший у селищі одяг з бобрового хутра і собачої шерсті, а самих собак — символ багатства і престижу жінки у дувамішів — мала кілька десятків. Утім, дівчина без нарікань бралася за будь-яку роботу, ловила устриць і мідій та радо бавилася з молодшими братами й сестрами.

Щойно Кікісоблу досягла п’ятнадцятирічного віку, то побралася із набагато старшим за неї вождем сусіднього племені Скаджит на ймення Докуб Кад. Це був так званий шлюб за домовленістю, і, як і слід було чекати, незабаром Кікісоблу, маючи двох малолітніх доньок на руках, овдовіла. Вільна вирішувати, як бути далі, вона повернулася до рідного племені, а згодом сама обрала собі чоловіка на ім’я Таліша.

Та щастя було недовгим — уже за декілька років на землю її пращурів прийшли білі люди і почали встановлювати власні порядки.

Спочатку до безкрайнього і затишного Північно-Західного узбережжя докотилися чутки про війни інших племен з білими людьми, про їхнього всемогутнього Бога, страхітливу зброю та велетенські кораблі. Плем’я Сі-Аталя готувалося до вторгнення, а натомість отримало купку привітних мадрівників, які прийшли сушею та були озброєні, хіба що, книжками у чорних палітурках. У тих книжках і був їхній могутній Бог, і коли вождь нарешті порозумівся з прибульцями, котрі називали себе місіонерами з Франції, Бог йому сподобався.

Між собою місіонери називали Сі-Аталя “Le Gros” — Велетень, але коли хрестили, то дали йому біблійське ім’я Ной, адже дуваміши й самі споконвіку розповідали історії про Великий потоп.

Кікісоблу та її дітей також охрестили, та жінка зовсім не вірила, що світ, до якого вона звикла, так швидко і без вороття зміниться.

Минуло лише декілька років, і в затоці з’явилися величезні монстри з білосніжними вітрилами, що випускали сотні людей на берег. Налаштовані прибульці були не вороже, але рішуче. Ці люди шукали нові землі і сил, аби завоювати ці землі, у них було достатньо. Розв’язувати війну здавалося вождю марною справою, адже вони тепер всі християни — якось порозуміються.

Більшість із них виглядали статечними джентельменами, але поводилися, мов дикуни. Втім, деякі стали родині Сі-Аталя добрими друзями. Наприклад, доктор Мейнард — кремезний чоловік із дуже добрими очима і дотепною звичкою носити пристрій із круглими скельцями, як не на переніссі, то на лобі. Він єдиний міг хоч якось допомогти дувамішам, коли почалася епідемія віспи.

Опісля доктор часто відвідував дім Сі-Аталя зі своєю витонченою дружиною Катериною. Вперше побачивши Кікісоблу, Катерина сплеснула у долоні: “Яка красуня!”, та почувши її імя, знітилася: “Ні-ні, такій вродливій жінці, та ще й доньці вождя, потрібне геть інше ім’я — принцеса Анжеліна!”

Перша відома світлина з зображенням принцеси Анжеліни

Так і стали називати Кікісоблу з того часу. Та недовго вона почувалася принцесою, адже незабаром її плем’я мало піти у резервацію, а батько залишався вождем лише умовно, попри те, що тепер від його мудрих рішень залежала доля вже двох племен: Дуваміш, а також Суквоміш, з якого наполовину походив вождь.

Сі-Аталь розумів невідворотність подій і лишень намагався не допустити війни. Він призначив доктора Мейнарда своєрідним парламентером, і просив його докласти зусиль, аби розподіл територій був чесним і племена мали річку для риболовлі, ліс — для полювань й доступ до моря, бо не дарма ж назва племені Суквоміш перекладається, як “люди чистої солоної води”. Мейнард сумлінно старався і, загалом, білі дотрималися слова. Він же наполягав, аби найбільше місто на узбережжі назвали на честь вождя — Сі-Аталь. Зрештою, так і сталося, хіба що, англійською воно звучало як “Сіетл”.

Помер вождь 1866-го року уже в резервації, і там же був похований за християнским каноном, але й з усіма, традиційними для племені, почестями.

Після смерті батька, сама вже удруге вдова, Анжеліна була невтішна. Більше не почуваючи себе часткою дувамішів, вона оселилася в Сіетлі — чи не єдина індіанська представниця, принцеса без палацу і корони, ба навіть, без кваакалалі, а лише з маленькою хижкою на березі затоки і зграйкою кудлатих собак — останнім символом заможності, що для білих людей скидався на кумедну ексцентричну примху.

Ніякого спадку у “принцеси” не було, а заможні білі друзі не підтримували Анжеліну коштами, проте горда жінка і не погодилася б на таку милостиню. На вулицях міста вона продавала плетені кошики або власноруч спійманих молюсків і лосося. Як і більшість жінок-дуваміш, вона зналася на акушерстві, і безвідмовно допомогала під час пологів новоспеченим сіетліткам. Обидві її доньки побралися із білими чоловіками, та якщо шлюб молодшої — Мері — був удалим, хоч і бездітним, старшу дочку — Бетсі — чоловік довів до самогубства, тож згодом саме Анжеліні довелося виховувати онука Джо.

Врешті решт, основним заробітком Анжеліни стало прання білизни. Брала вона недорого, а роботу виконувала добре, якщо ж хтось був незадоволений, відмовлялася від оплати зовсім. Гордість не дозволяла інакше, навіть у злиднях.

Замолоду Анжеліна купалася в затоці чи у річці двічі на день, носила білу сукню і навіть користувалася парфумами, та з роками вона ставала все менш охайною: ходила невмита, босоніж, вбрана у десяток картатих спідниць, з хусткою на голові і благеньким шаликом на плечах. Спираючись на ціпок і зігнувшись під вагою чергового мішка з білизною, вона щодня шкутильгала містом і скидалася не на принцесу, а на стару відьму з казки. Сіетлські дітлахи дражнили її і кидалися в неї багнюкою, та нерідко отримували від старенької стусанів — саме для таких випадків Анжеліна носила в кишенях своїх численних спідниць кілька важких каменюк.

Ставлення містян до принцеси-пралі було своєрідним. З одного боку, її з уже дорослим онуком запрошували на різні свята, де щедро наливали молодику віскі, робили із нею світлини і навіть влаштували зустріч з президентом США Бенджаміном Гаррісоном у 1891-му році. З іншого — на щоденні приниження старенької майже не звертали уваги, погрожували спалити її благеньку хижку, а того ж таки онука повсякчас кидали до в’язниці за… пияцтво.

Через кілька років після смерті мера Генрі Єслера, котрий хоч якось опікувався долею Анжеліни, “добродії” таки спалили її хатинку, але старенькій було уже байдуже, вона помирала і єдине бажаня, яке вона озвучила: бути похованою поруч із друзями — тими самими доктором Мейнардом і Генрі Єслером на цвинтарі Лейк-В’ю, що на Капітолійському пагорбі. Її життя охоплювало цілу епоху — воно почалося на узліссі серед просторів безмежної затоки, а закінчилося у місті з населенням у шістдесят тисяч мешканців, з електрикою і телефоном.

Після смерті Анжеліни сіетліти неначе прокинулися від сну, й заходилися вшановувати її пам’ять, навіть труну у вигляді каное спорудили. Як напрочуд “вдало” було згадано у місцевій газеті “Chronicle of Holy Names Academy” від 1896-го року: “Доброта і щедрість мешканців Сіетла до дочки вождя... проявилася у пишній похоронній церемонії…” Усі раптом геть забули, що останні тридцять років Анжеліна була пралею, і навіть її справжнє ім’я “Кікісоблу” зазвучало якось інакше і вишуканіше.

Нині Сіетл сумлінно береже пам’ять про свою принцесу, її ім’я носять вулиці і парки, а могилу неважко знайти саме там, де мріяла Анжеліна/Кікісоблу. І все ж, часом прикро, що казка про сіетлську принцесу виявилася такою сумною.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments