Ласкаво просимо, трон наразі вільний
28
липня 2017 О 11:45
307
Клара Боу. “Ця дівчина” назавжди

Ікона німого кіно, зірка і секс-символ “буремних двадцятих”, автентична It Girl, пристрасна і талановита, вона увірвалася у царство Голлівуду, наче порив вітру, і так само швидко й безслідно зникла з афіш та екранів, аби через роки опинитися серед легенд і зайняти почесне місце жіночого кіно-архетипу, класичної емансипованої флеппер-дівчинки із промовистим поглядом, губками бантиком і нестримним волелюбним норовом. Вітайте липневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — яскраву бунтівницю, ретро-акторку Клару Боу.

Клара Боу народилася у нью-йоркському Брукліні 29-го липня 1905-го року, і окрім по-акторськи звучного імені не отримала від батьків жодних привілеїв. Мати її — Сара — була дійсно вродливою, але напрочуд ексцентричною і нервовою панянкою із родини французьких емігрантів. Батько Річард — шотландець за походженням, був людиною неповороткою, без особливих талантів. З роботою у нього не складалося, але і вдома сидіти він не міг, часом зникаючи кудись на цілі тижні, він геть не турбувався на що житиме його молода дружина. Помешкання вони змінювали кожні декілька місяців, зазвичай сильно заборгувавши власнику.

“Таким людям краще було б узагалі не мати дітей, — із гіркотою зізнавалася Клара. — Може, тому Бог забрав моїх старших сестер іще немовлятами…” Пам’ятаючи гіркий досвід, Сара не покладала особливих надій на слабку крихітку Клару, і навіть не отримала для неї свідоцтва про народження (і досі зринають дискусії про рік народження Клари), але всупереч усьому дівчинка вижила.

Іграшки, сукенки і ласощі — все це було не про дитинство Клари. Вони з батьками жили у крихітній смердючій квартирі. Річард не мав постійної заробітку, з’вялявся вдома рідко, а коли з’влявся повсякчас принижував дружину і доньку. У відсутність чоловіка, Сара починала продавати єдине, що мала — власне тіло. Дівчинкою Клара нерідко ставала свідком маминих зустрічей з чоловіками, а згодом ще й нападів епілепсії, на яку страждала Сара.

Неохайна, у якомусь недоладному лахмітті і з копицею рудого волосся на голові — Клара сильно програвала сусідським дівчаткам, тож надавала перевагу спілкуванню з хлопцями і була ватажком у всіх дитячих витівках і шаленствах у Брукліні. Найтеплішим спогадом дитинства Клари був малюк Джоні — красивий і добрий сусідський хлопчик на кілька років молодший за неї. Вона вважала його за молодшого братика і всіляко опікувалася малим, аж ось у 1915-му році сталася трагедія. З вікна помешкання Джоні почулися відчайдушні крики малого: “Кларо! Кларо!”. Щойно дівчинка дісталася туди, вона знайшла Джоні ледь живого: його одяг зайнявся від вогню в каміні і малюк сильно обгорів. Він помер у Клари на руках, і її горе було таким глибоким і невтішним, що на кілька років дівчинка ніби випала з життя — зробилася замкненою і мовчазною. Єдине, що рятувало її від внутрішньої пустки і навколишніх злиднів було кіно. Клара обожнювала акторку Мері Пікфорд, а кінострічки “Народження нації”, “Кармен” та “Диявольский камінь” переглянула десятки разів, щоправда не стільки через магію самого кіно, скільки через підліткове захоплення героєм-коханцем, актором Воллесом Рейдом.

Коли їй виповнилося шістнадцять, мати, чи то випадково, чи то навмисно, впала з вікна їхньої оселі, сильно ушкодивши голову і погіршивши власний психічний стан. Клара піклувалася про хвору маму, але, фактично, лише чекала нагоди, аби втекти з дому. Щоправда вона не збиралася просто вийти заміж чи влаштуватися продавчинею в універмазі, а таки мала мрію, і раптово отримала шанс на її здійснення. Прочитавши у модному журналі Brewster про конкурс “Fame&Fortune” (Слава і удача), головною нагородою в якому була невеличка роль у повнометражному фільмі, Клара вмовила батька дати їй один долар, аби зробити кілька знімків у фотостудії. І хоча, за словами Клари, фотографії були жахливі, відбірковий тур вона пройшла.

У фіналі конкурсу, де учасниці мали виконати п’ять театральних мініатюр, серед суперниць Клари були манекенниці і навіть досвідчені молоді акторки. Більшість із них мали стильні вбрання і зачіски, тим часом Клара вийшла на сцену у єдиній своїй спідниці і скромному светрику. Але члени журі були вражені і красою, і здібностями юнки.

“Їй лише шістнадцять, — зазначав один із суддів. — Проте вона демонструє переконливу професійну гру і неабиякий акторський талант. А її яскрава приваблива зовнішність надовго закарбовується у пам’яті.”

Несподівано для Клари, проте цілком очевидно для організаторів конкурсу, вона здобула перемогу і незабаром була задіяна на зйомках фільму “За веселкою” (Beyond the Rainbow, 1922). На свій екранний дебют Клара чекала із нетерпінням, але щойно кіно з’явилося у прокаті, стало зрозуміло, що всі сцени з її участю були вирізані. Це стало важким ударом для дівчини, до того ж власна мати зненавиділа її за акторські амбіції, повторюючи, що зйомки у кіно гірші за проституцію. Останньою краплею став випадок лютневої ночі 1922-го року, коли Клара прокинулася вночі і побачила над собою Сару із кухарським ножем в руці. Батько зважився відправити дружину у спецклініку, де за рік вона померла від чергового епілептичного нападу.

Тим часом Клара отримала офісну роботу за допомогою редакції Brewster і пройшла проби на роль у фільмі “По морю кораблями” (Down to the Sea in Ships). Режисеру Елмеру Кліфтону потрібна була дівчинка-розбишака і сімнадцятирічна Клара бездоганно грала цю роль, хоч і здалася Елмеру спочатку надто дорослою і спокусливою. Їй запропонували небачені гроші за роботу на зйомках — 35 доларів на тиждень. Клара, не змигнувши оком, попросила 50. І отримала їх.

Кінострічка мала неабиякий успіх у глядачів і Клара, як то кажуть, прокинулася знаменитою. Зйомки, фотосесії і гастролі, інтерв’ю і запрошення на вечірки стали буденною справою для Клари Боу. І хоча у кіно їй перважно пропонували відтворювати образи юних бунтівниць, Клара знала, що вона здатна на більше. Після успіху на пробах до фільму “Пісок” (Grit, 1924) за сценарієм Френсіса Скотта Фіцджеральда Клару Боу запросили у Голлівуд. Продуктивність студій німого кіно була дуже висока, колесо невпинних зйомок упіймало молоду акторку у свою круговерть. За три роки Клара знялася у тридцяти чотирьох(!) кінострічках, найпопулярнішими серед яких стали драма “Пластичний вік” (The Plastic Age, 1925) та комедія “Пастка для чоловіка” (Mantrap, 1926). Вона заробляла “космічні”, як на злидарку з Брукліну, гроші — 750 доларів на тиждень, тож оселилася у зручних апартаментах із кухарем і покоївкою, оточила себе красивими речами, але й не забула про батька — влаштувала йому комфортне життя у Каліфорнії і призначила власним менеджером, хоча його пияцтво і недоречна поведінка на публіці часто-густо ставили молоду зірку у незручне становище.

Втім, і сама Клара повсякчас опинялася у вирі голлівудських скандалів. Схожа на власних героїнь — легковажна, розкута і позбавлена будь-яких упереджень, вона починала прийом алкогольних коктейлів з самого ранку, бавилася наркотиками і чи не щотижня заводила новий роман. Серед її коханців були, зокрема, актори Ґері Купер, Ґілберт Роланд, Бела Луґоши, режисер Віктор Флемінґ та асистент режисера Артур Джейкобсон. Ходили чутки і про стосунки Клари з жінками.

1926-го року кіностудія Paramount Pictures уклала постійний контракт з молодою акторкою, а 1927-го — світ побачила кінострічка “Це” (It), знята за однойменним романом Елінор Глін, де Клара Боу зіграла продавчиню Бетті Лу Спенс, пристрасно закохану у сина директора універмагу. Успіх фільму був грандіозний, а Клара отримала, а заразом і ввела у побут, новий титул It girl“Ця дівчина”, що окреслював модну, незалежну, впевнену у собі і сексуально привабливу панянку, до якої прикута загальна увага. Все частіше поруч із іменем Клари зринав і трендовий вислів “секс-символ” і все частіше її поведінка ставала приводом для пліток у пресі.

Зрештою керівництво Paramount Pictures навіть додало особливий пункт контракті Клари, який передбачав виплату премії у півмільйона доларів, якщо до закінчення робочого строку акторка утримається від публічних скандалів. Однак обіцянка премії ніяк не поліпшила становища, і скоро вельми популярну й затребувану в кіно Клару Боу припинили запрошувати на прийоми і вечірки, позаяк боялися її нових витівок.

Незабаром у кінотеатрах з’явилася військова мелодрама “Крила”, де Клара талановито зіграла роль медсестри Червоного хреста, закоханої у пілота, чиє серце належить іншій дівчині. Легендарною цю стрічку зробило й те, що вона стала першим, та єдиним німим, фільмом, що отримав премію “Оскар”.

1928-го року Клара знялася у кольоровому фільмі “Рудоволоса” (Red Hair), де у повній мірі могла похизуватися своєю яскравою від природи зачіскою. Вітер змін уже відчувався у Голлівуді: насувалася ера звукового кіно, жіночі образи ставали більш зваженими і делікатними, водночас наближалася економічна криза, що також вносило свої корективи у культурне життя і постаті кумирів. Як не намагалася Клара потрапити у мейнстрім, заговоривши у кадрі і стримуючи свою виразну пантоміму, утримати здобуту славу їй не вдалося. Світ більше не потребував флеппер-дівчат, в образі яких Клара Боу була найбільш органічна.

1929-го року Клара познайомилася з молодим актором вестернів Рексом Беллом. Кохання між ними спалахнуло миттєво, а стосунки виявилися несподівано міцними для обох. Якоюсь мірою їх ще більше зблизив скандал із Дейзі Дево — особистою секретаркою Клари, котру вона звинуватила у здирництві і шахрайстві. Зрештою, провина дівчини була доведена лише частково і дуже побіжно, але її все ж засудили аж до півторарічного ув’язнення. На суді Дейзі оприлюднила чимало пікантних подробиць з особистого життя Клари, і 1931-го року чаша терпіння Paramount Pictures переповнилася — кіностудія відхрестилася від акторки.

Коли всі покинули Клару, Рекс залишався поруч. Він забрав її на своє ранчо у Неваді, а 3-го грудня 1931-го року вони побралися у Лас-Вегасі. Кларі було лише двадцять п’ять, однак її голлівудська кар’єра підійшла до фіналу. Останніми фільмами акторки були “Називай її дикункою” (Call Her Savage, 1932) та “Веремія” (Hoop-La, 1933). Обидва зрештою стали класикою американського кіно, але це нічим не зарадило згасаючій зірці Клари Боу.

1934-го року у подружжя Беллів народився син Ентоні (згодом він змінив ім’я на Рекс Ентоні Белл), а 1938-го — другий син, Джордж. Рекс також згодом покинув знімальний майданчик і зосередився на політичній кар’єрі. У них із Кларою був досить удалий шлюб, її аніскільки не бентежила відсутність вечірок і розваг. Серед просторів луків та степів, у тихій сільській глушині вона виглядала витонченно й елегантно і, здається, знайшла справжнє щастя.

На жаль, у 40-х роках Клара почала помічати перші ознаки психічного розладу. 1949-го року у жінки діагностували шизофренію. Лікування, включно із електрошоковою терапією, не приносило бажаних результатів, тож незабаром Клара надовго потрапила у стаціонар психіатричної лікарні. Пам’ятаючи невтішну поведінку матері, після виходу з лікарні Клара вирішила відокремитися від сім’ї. Вона оселилася у невеличкому будинку в Лос-Анджелесі, не приймала гостей і не давала інтерв’ю.

1954-го року Рекс Белл був обраний віце-губернатором штату Невада, він так і не розпочав нових стосунків і помер у 1962-му. Клара пережила його на три роки.

На схилі життя вона знову відчула на собі увагу публіки. Німі фільми зайняли свою почесну нішу серед класики кінематографу. Коли Кларі виповнилося п’ятдесят п’ять вона отримала власну зірку на Алеї слави. Видавництва закидали її пропозиціями опублікувати автобіографію, але колишня зірка відмовилася — надто боялася, що відверті спогади скомпрометують її дітей та онуків.

Серце Клари Боу зупинилося пізнім недільним вечором 26-го вересня 1965-го року, коли вона разом із покоївкою дивилася по телевізору фільм Віктора Флемінґа “Вірджинець” (The Virginian, 1929) із Ґері Купером. Клару поховали поруч із Рексом на цвинтарі Форест-Лоун, у Лос-Анджелесі. Задовго до смерті вона розписала власну церемонію поховання до дрібниць, включно із гримом та драпіруванням труни: “сатин або шовк... найліпше кольору абрикоса чи яєчного жовтка…” Це був її останній публічний вихід і все мало виглядати бездоганно.

Історія Клари — це своєрідна історія Попелюшки, щоправда без особливої участі доброї феї, та й із не надто оптимістичним фіналом. Казка скінчилася, прийшов час Великої депресії, кіно заговорило, а карета перетворилася на гарбуз, і все ж вона була зіркою на святі, нехай навіть в образі вічної It Girl, але “цю дівчину” запам’ятали назавжди.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments