Ласкаво просимо, трон наразі вільний
12
лютого 2019 О 20:30
451
«То конденсат, мала!» або як не загубитися у лайф-супермаркеті

Є миті, коли хочеться побути одній, нікому нічого не пояснювати, не чути ніякого жаління-підбадьорювання від сторонніх, зачинитися на всі замки водночас, написавши табличку «Не турбувати! У мене стан роси».

Ага! Тобі (вже) не п’ять (і не двадцять п’ять!: і тут підкреслено, підкреслено!!!), ти не дитя, що після падіння з велосипеда, з подряпаними колінками біжить у затишні мамині обійми. Ти не смішний малозубий малючок, яких хоче, щоби йому купили цукерку чи шоколадний кіндер і вперто захлинається від сліз розпачу. Ти ж не маленька пропажа у величезному супермаркеті, а навколо – жодного знайомого обличчя, тим паче світла маминих очей вкінці тунелю – тих довгих рядів з товарами, стелажів зі смачним-гарним-потрібним, або несмачним, не дуже гарним і зовсім не потрібним…  

Життя схоже на супермаркет. Бери, що хочеш. І плати. Кредиткою чи готівкою. Головне – щоби вистачило: тебе і тобі. Є чимало класних дорогих речей (як цей червоний светрик з оленятами, про який ти давно мріяла…). І багато дешевих. Простих в користуванні, одноразових. Як, наприклад, паперовий посуд, рукав для запікання м’яса, харчова плівка для продуктів, поетиленові пакети, сміттєві мішки, туалетний папір, паперові серветки чи жіночі прокладки. Стільки такого, кольорового і розмаїтого. На певний час. На певну потребу. Аби «пережити» момент, подію, день. Завтра це буде сміттям. Ніхто навіть не згадуватиме про вигляд, форму чи функції цих одноразових предметів.

Чимчикуєш у міжрядді. У когось – невеличка корзинка взяти найнеобхідніше. У когось – цілий возик, вщерть напханий коробками і коробоньками, замотаними пакуночками і розмотаними пакунищами, пляшками і пляшечками, торбинками і торбищами, у яких щось ціле й округле, а чогось – шмат чи шматочок, рівно чи нерівно відкраяний від решти того самого з полички. Йдеш і бачиш, як одні беруть все за списком, спокійно і зважено, почергово викреслюючи позиції з листочка планованих закупів.

Дехто керується девізом «все і вже», або «побільше різного». Хтось вибирає навмання: може, це не найкрасивіше яблуко з ящика,  чи не найсоковитіший апельсин, зате він привабив (не)вибагливий погляд/смак покупця. Дехто спонтанно бере те, що з жовтим цінником: «Ви що не бачите?! То ж дешевше, люди, на цілих п’ять з копійками гривень, ніж учора!». Це вже потім цей хтось прийде додому і зауважить, що сьоме миле горнятко зі свинкою не зовсім підходить до решти горнят на кухні, що милий светрик з оленями вдягти можна разів два, поки триває новорічно-різдвяний холлідей, і червоний колір не надто пасує до розчервонілого від морозяного вітру обличчя. Але я трохи не про те…

Хтось розчарований високими цінами: сир купилося дешевший, ніж минулого року, довелося відмовитися від улюбленої риби і якось «перебиватися» шматочками оселедця в олії. Хтось гордиться сам собою: от молодець, за зекономлені гроші можна потішити себе якоюсь дрібничкою – біжутерними сережками чи склянкою гарячого шоколаду з корицею в кафе навпроти. Дехто мало не лається: витратив майже усю зарплату на яблука-сир-оселедець в олії, а так хотілося лавандового аромату в домі (аромолампа четвертий рік у коробці на шафі) і того светрика – з оленями, без них, яка вже різниця?!

Дівчинка, якій давно не п’ять, розминає пальці до суглобного хрускоту, і тягне руку за баночкою згущеного молока. То смак її дитинства. Золотисті іриски в кишені. Мамин вафельний торт. Спогади. Дівчинка, якій цього року більше, ніж двадцять п’ять, поволі бреде до каси (клац! пік! готівка! решта! чек! приходьте ще!), а потім до виходу. Десь позаду лишаються широкі і вужчі полиці, блякнуть від суму вітринні цінники: білі, жовті, зелені…

 Вона притуляє холодну жерстяну банку до шиї, наївно сподіваючись вловити знайомий солодкий аромат. А відчуває запах снігу згори, нового року і того, що обов’язково має відбутися. Їй волого і свіжо.

«Які ж ви, жінки, сентиментальні! Ви можете заплакати просто так. Просто, бо хочеться. Просто, бо складно. Просто заплакати перед чимось прекрасним: дітьми чи котами. Або після прекрасного: романтичного фільму чи поцілунку. Заплакати, бо щось страшне відбудеться. Або відбулося. Або відбулося десять років тому. Або могло би відбутися, якби не… Ви завжди плачете. Навіть коли красиві і не дурні. Навіть коли щасливі, а не нещасні. Ви плачете в подушку. 

З подругами. На людях. На вулиці. Ви плачете. І це не прикольно. І ми вас боїмося через те. І ми не знаємо, що тоді робити – з вашими сльозами, з вами… і без вас теж… Плакси ви! Фу, ми не любимо, коли баба плаче!» - чомусь саме зараз, саме у цій історії, яку я пишу, згадалися слова одного мого приятеля, який колись не зрозумів, чому я дико розревілася через нерозв’язану задачу з геометрії. Бо замість того, щоби зібратися з думками, зі силами і … списати в нього ту кляту задачу, я просто плакала, сльози роз’їдали всі чорнильні букви й цифри, і з кута прямокутника ніякі вже промені не могли виходити, а витікала річка, фіолетова і трохи солона…

Одного разу на уроці фізики ми вивчали різні термопроцеси і мені врізалося у свідомість милозвучне слово «конденсація». Якщо глянути у науковий словник, то погляд наткнеться на довжелезне детальне описування, яке, здається, ніяк не пов’язане з жіночою психологією чи  поведінковими стереотипами.

Бо згідно з Вікіпедією (для тих, хто трохи призабув усі ті визначення зі школи), «конденса́ція (від лат. condensare – згущувати) – процес переходу газу або насиченої пари в рідину чи тверде тіло внаслідок охолодження або стиснення. Швидкість процесу залежить від зовнішніх умов (тиску, температури). Якщо температура й тиск вищі значень, що відповідають потрійній точці для даної речовини, утворюється рідина (конденсат). Інакше пара переходить у твердий стан (таке явище має особливу назву десублімація). При конденсації утворюються найдрібніші краплі води діаметром декілька мікрометрів. Конденсація починається тоді, коли повітря досягає стану насичення, а це частіше всього відбувається при зниженні температури до точки роси».

І що, виявляється, мої сльози – не що інше, як конденсат?! Всього лиш. І тільки. Просто температура і тиск певних обставин чи ситуацій змушує нас конденсувати. Просто це відбувається, коли ми переживаємо «стан насичення»: емоціями, чужими словами і вчинками, якимись зовнішніми чи внутрішніми подразниками. І тоді у мене (у вас теж!) народжується десь всередині, між підборіддям і грудьми (найчастіше, мабуть, саме там) «точка роси». Ця точка, невидимий клубок, заважає дихати і говорити, тверезо думати і приймати рішення. Ми стаємо росою. Я-роса, ти-роса, вона-роса…  

Є миті, коли хочеться побути одній, нікому нічого не пояснювати, не чути ніякого жаління-підбадьорювання від сторонніх, зачинитися на всі замки водночас, написавши табличку «Не турбувати! У мене стан роси».

Або, наприклад, хтось телефонує тобі, а йому каже оператор – «Абонент не може прийняти ваш дзвінок. Він поза зоною досяжності. У нього «стан насичення!». 

Думаю про це й усміхаюся. Тепер розумію, щоби не загубитися у супермаркеті, треба берегти рівновагу. Пильнувати за своїм внутрішнім станом випаровування. І очищати свій душевний простір від нагромадження зайвих речей, сумних спогадів, ран або ранок від одноразових ситуацій, випадкових неприємних подій чи людей. Варто навчитися мудростей природи: коли вам завдали болю, не переходьте у рідкий стан. Не розтікайтеся річкою. Зберіть усю свою духовну міць і виберіть свій твердий стан – стан горіхової шкаралупки чи персикової кісточки.

Тому, дівчатка, будьте пильні, міцні і щасливі! А коли відчуваєте, що ось-ось наступить «точка роси», скажіть собі сміливо подумки: «То лише конденсат, мала! Все чудово! Ти – чудова! А ще в тебе банка згущеного молока в холодильнику!».    

Роксолана Жаркова
Автор:
Роксолана Жаркова
comments powered by HyperComments