Ласкаво просимо, трон наразі вільний
30
листопада 2018 О 8:11
145
Л. М. Монтґомері. Мод із Кавендіша

Вона розпочинала свій творчий шлях, як авторка журнальних оповідань і сама називала їх “ефемерними”, а її перший роман писався для дівчат-підлітків, однак полонив серце значно ширшої авдиторії, ставши світовою літературною класикою. Пером та уявою цієї жінки було створено найромантичніших книжкових героїнь, які вчили і вчать нас мріяти, любити і йти до мети. Легендарна письменниця Канади, зірка острова Принца Едварда, офіцер ордена Британської Імперії, дружина, мати, чарівна оповідачка, можливо, надто вразлива і чуйна для цього світу, але абсолютно необхідна йому. Шануємо листопадову героїню рубрики “Календар видатних жінок” Люсі Мод Монтґомері.

30-го листопада 1874-го року в канадському містечку Кліфтон, що нині зветься Нью-Лондоном, народилася дівчинка Люсі Мод. Батьки її — Г’ю Джон Монтґомері та Клара Вулнер Макнейл — походили із двох старовинних шотландських родин, що емігрували в Канаду у другій половині 18-го століття і мали неабиякий вплив на розбудову острова Принца Едварда.

Дівчинці не було і двох років, коли її мати померла від туберкульозу, й один із перших осмислених спогадів про неї, пов’язаний із похороном. Батько важко переживав втрату молодої дружини, тож вирішив передати опіку над Люсі Мод Клариним батькам. За кілька років він залишив острів Принца Едварда і перебрався в материкову частину Канади — провінцію Саскачеван. Маленька Мод (саме цьому імені дівчинка надавала перевагу) зростала в домі дідуся й бабусі, і хоча заможна родина могла забезпечити її всім необхідним, нерідко почувалася сиротою. На відміну від Енн Ширлі, яка відвідувала школу у дуже скромному вбранні й лише мріяла про сукні з пишними рукавами, Мод мала і сукні, і капелюшки за останньою модою, та менш заможні учні школи Кавендіша сприймали це все за дивацтва, й не були надто приязними із дівчинкою. Одним із найзаповітніих бажань семирічної Мод було прийти у школу босоніж, як то робили інші діти, та звісно, ніхто вдома їй такого не дозволяв. Її романтична натура не знаходила необхідної ласки і втіхи поруч із суворим дідусем чи пуританкою-бабусею. Втім, вона отримаувала порції ніжності і дружби, відвідуючи будинок своїєї улюбленої тітки Енн та її чоловіка Джона Кемпбелла. Їхня ферма Срібний Кущ (Silver Bush) почасти стала прототипом Зелених Дахів і потім зринала під власною назвою у двох романах авторки.

Мод у дитинстві

Найбільшу, нескінченну радість дівчинці дарувала природа. Повсюдна і цілорічна краса острова Принца Едварда ставала не лише рятівною у моменти самотності й відчаю юної Мод, але й надихала її на створення історій. Світ довкола вигравав барвами і чудесами, дерева перетворювалися на казкових персонажів, гаї, ставки та узбережжя — на чарівні місцинки, оповиті містичними шотландськими оповідками і романтичними книжковими сюжетами. Магія світу природи міцно перепліталася з історіями островитян — часом простими й кумедними, часом трагічними. Дівчинці все більше подобалося прислухатися до пліток, що приносили із собою мешканці Кавендіша в будинок дідуся, що за сумісництвом слугував тамтешнім поштовим відділенням. Дотепні оповідки завше потрапляли у щоденник Мод, який згодом став надійним і невичерпним джерелом її натхнення та ідей. Минуть роки, і Кавендіш перетвориться на Ейвонлі у книжках Мод. А до цього вона писатиме красиві листи батькові та його новій дружині, вигадуватиме з подругами романи і поеми про лицарів, красунь, фей і привидів, складатиме юнацькі вірші та зрошуватиме їх сльозами через критику родичів. Мод завжди знала, що хоче стати письменницею і, попри те, що родина ставилася досить скептично до її літературних спроб, вирішила не відступатися від мрії.

1890-го року Мод переїхала у будинок батька в Саскачевані. Вона сподівалася, що нарешті матиме справжню родину, називатиме мачуху Мері Енн мамою, ніжно любитиме маленьку сестричку, знайде найкращого друга і наставника в образі батька. Проте, не набагато старша за Мод, Мері Енн вбачала у падчериці безкоштовну няньку і служницю, тож досить швидко наполягла на тому, аби Мод залишила навчання у школі, та перетворила безтурботну романтичну дівчину на, змучену безсонням, хатнім господарством та доглядом за малям, бідолаху. Не знаходячи підримки збоку батька, Мод зважилася повернутися у Кавендіш. Щоправда, саме в той безрадісний рік її літературні спроби були увінчані першим успіхом — часопис Шарлоттауна опублікував її вірш “На мисі Лефоркс”, давши надію на те майбутнє, про яке мріяла юна авторка.

По поверненні на острів Принца Едварда Мод продовжила своє навчання, закінчила коледж Принца Вельського в Шарлоттауні, де отримала диплом вчительки, і вже влітку 1894-го року почала працювати у школі в Бідефорді. Її педагогічна кар’єра тривала недовго, але пані Монтґомері встигла повикладати у кількох школах і повсюдно знаходила прихильність маленьких учнів. Утім, умови в яких працювали провінційні школи і жили вчителі важко було назвати комфортними. Через хронічну втому і переохолодження Мод не припиняла хворіти, але, тим не менш, щодня прокидалася до світанку, аби написати вірш чи кілька сторінок прози. Її твори все частіше з’являлися у різних часописах. Зрідка за них платили гроші. Молода письменниця підписувала свої публікації “Мод Кавендіш” або “Джойс Кавендіш”, а згодом зупинилася на власному прізвищі з ініцалами, що не давало зрозуміти стать автора. Проблематичність буття жінкою не лише на літературній ниві, але й загалом, вельми помітно зачіпала Мод. Довічне вчителювання не створювало особливих перспектив, а академічна освіта була радше винятком і потребувала чималих коштів. Фінансова незалежність, звісно, могла дати їй певні переваги, але власних грошей у Мод не було. За допомогою бабусі дівчина отримала можливість продовжити освіту в коледжі Ґаліфаксу, однак лише на один рік, надалі фінансова допомога родини припинилася. Відсутність підтримки рідними її амбіцій сильно засмучувала, тим більше, що тоді як вона мусила зрікатися власних бажань, її кузен Мюррей спокійно продовжував навчання у тому ж коледжі, й отримував всіляке заохочення від родини. Вдале заміжжя було б вирішенням усіх питань, і у привабливої та ерудованої Мод було достатньо прихильників, однак ті, до яких схилялося її серце, не мали достатніх перспектив на думку її родини, а більш заможні кандидати не викликали у  дівчини відповідних почуттів. Вчителюючи у містечку Бельмонт, Мод прийняла пропозицію свого далекого родича, майбутнього адвоката Едвіна Сімпсона, та попри переваги такого союзу, дівчина зрештою розірвала заручини, оскільки не кохала Едвіна. А покохала вона зовсім іншого — менш статечного, проте дуже приємного молодого синьоокого фермера Германа Леарда. Хтозна як би склалася доля Германа й Мод, якби вони отримали благословння її родини, але родичі дівчини були невблаганні. Мод віддалилася від Германа й занурилася у письменництво. Їй усе частіше спадало на думку, що маючи змогу писати повний день (не лише літературні твори, але й статті) вона зможе себе прогодувати. Сумні звістки про смерть її друга по листуванню Вілла Прічарда, а затим і Германа — від грипу, заскочили її зненацька. Вона дала собі обіцянку ніколи не виходити заміж, а навесні 1898-го року вирішила повернутися у Кавендіш. Дідусь помер і її бабуся як ніколи потребувла підтримки. Мод вирішила взяти на себе хатнє господарство й управління поштовим відділенням, добре знаючи, яким чарівним чином впливає на неї краса довкола.

Наступні тринадцять років були дуже плідними для авторки, вона не лише написала та опублікувала сотні оповідань та віршів, але й створила свій найвідоміший роман “Енн із Зелених Дахів” (Anne of Green Gables, 1908). На початку 1900-х років Мод працювала журналісткою та редакторкою в газетах Галіфаксу “The Daily Echo” та “Morning Chronicle”, і хоча газетярський заробіток дозволяв почуватися Мод незалежною, вона відзначала, що на її власну літературну творчість така робота має негативний вплив. Утім, скоро Кавендіш знову покликав її до себе. Один з дядьків Мод намагався відібрати собі будинок, залишивши бабусю ні з чим, тож Мод мала відстояти права старенької і залишалася поруч із нею до самої смерті.

У процесі написання “Енн із Зелених Дахів” Мод отримувала несамовите задоволення. Вигадка спліталася із фактами з її власного життя. Ні, Енн не була Мод, але вони удвох мали багато спільного. Приблизно у цей самий період в житті вже досить зрілої Мод з’явився чоловік. Пресвітеріанський священник Ювен Макдоналд був зачарований елеґантністю та оповідацьким талантом Мод, і в жовтні 1906-го року освідчився їй. Вона прийняла пропозицію, за умови, що Ювен не квапитиме події, оскільки вона залишається єдиною опікункою своєї немічної бабусі. Того ж року Ювен поїхав на навчання у Ґлазґо, втім, почуваючись не надто комфортно у Шотландії, досить швидко повернувся на острів. І хоча його парафія знаходилася не так уже й далеко, бачитися нареченим випадало рідко, тож навіть за роки знайомства вони знали одне одного не надто добре.

Чимало біографічних довідок повідомляють, що роман “Енн із Зелених Дахів” мав блискавичний та приголомшливий успіх, та сама авторка у своїх біографічній книжці “Альпійський шлях” (The Alpine Path, 1917) зізнається, що видавці відхиляли його п’ять разів, аж поки американське видавництво L.C. Page & Co. не зважилося на публікацію. Й от тоді “Енн” миттю зробила авторку знаменитістю. Точніше, дала змогу відчути, що вона дійсно успішна й талановита письменниця, оскільки публіка не була обізнана про те, що за ім’ям L. M. Montgomery ховається жінка, а ті листи, що Мод отримувала від прихильників нерідко були адресовані “Енн Ширлі з остріву Принца Едварда”. Дебютний роман авторки швидко здобув популярність за межами Північної Америки, видавець, як і читачі, наполягав на продовженні історії Енн, тож 1909-го року світ побачила книжка “Енн із Ейвонлі” (Anne of Avonlea). Проект, що починався для Мод, як книжка для підлітків, перетворився на улюблену історію читачів різного віку та різних географій, а рудокоса мрійниця Енн — на одну з найвідоміших романтичних героїнь, ставши поруч із Елізабет Беннет і Джейн Ейр.

1911-го року померла бабуся Мод і незабаром вони з Ювеном побралися. Попри те, що Мод ніжно любила острів Принца Едварда, жити подружжя планувало на материку — у містечку Лейксдейл, на півночі від Торонто. Роялті Мод, що складали чимало, подружжя витратило на тривалий медовий місяць — у мандрах “старим світом”, як називала це Мод. Вони відвідали всі знакові локації Шотландії та Англії, що зринали в улюблених поезіях авторки. Важко сказати, чи цікавим було таке дозвілля Ювену, оскільки від літератури він був досить далекий, однак Мод була цілком щаслива.

Того ж 1911-го року вийшов її роман “Оповідачка” (The Story Girl), значно наближеніший до історії її родини, ніж всі попередні твори. Від оповідок про Енн Ширлі Мод прагнула трохи відсторонитися, тому наступна книжка циклу “Ейвонлійські хроніки” (Chronicles of Avonlea, 1912) була радше про місце подій, ніж про саму Енн. Того ж року в родині Мод і Ювена народився первісток — Честер Кемерон. Мод любила свій новий дім, зразково виконувала обов’яки дружини священника і новоспеченої матері, та щоранку сідала біля вікна, аби написати кілька сторінок. Її оповідання кристувалися чималим попитом і варто було лише натякнути на новий роман, щоб видавець плескав у долоні від щастя.

Події Першої світової війни боляче вразили Мод. Її маленький затишний світ похитнувся. Із ніжною вдячністю їй писали солдати про те, що беруть із собою на війну книжку про Енн, аби мати втіху навіть у найбуремніші часи, а вона не могла позбутися враження, що всі вони ідуть на смерть. У серпні 1914-го року її родини торкнулася власна трагедія — другий син Мод і Ювена народився мертвим.

Вона тікала від своїх негод у творчість, однак і пишучи про них також. Біль утрати дитини, тривоги війни — все знаходило відображення в її наступних книжках про Енн Ширлі. 1915-го року на світ з’явився маленький Ювен Стюарт — ще один синочок Мод, і свої хвилювання вона перетворила на безумовну любов і турботу. Втім, ще одна річ потребувала її уваги. Мод виявила, що її видавець Луї К’юз Пейдж не виплачував навіть половини з належних їй грошей з продажу книжок. По закінченні контракту Мод змінила видавництво, але не зупинилася на цьому і розпочала судовий процес, який триватиме десять років. І хоча Мод і Луї Пейдж зрештою дійшли певної згоди, й авторка отримала компенсацію, повністю її справедливі вимоги так ніколи і не були задоволені.

Тоді коли Мод найбільше потребувала підтримки чоловіка, Ювен перебував у полоні власних меланхолійних настроїв. Його переслідували нав’язливі думки про власне прокляття, він кидався звинувачувати долю, Бога, цілий світ або дружину. Він впадав у істерику, кілька разів намагався накласти на себе руки, а у найкращі дні просто перебував в апатії і не звертав уваги на Мод і дітей.

Коли 1919-го року епідемія грипу забрала життя близької подруги Мод, її кузини Фредеріки, а їй самій почало здаватися, що вона не переживе цей рік, абсолюна зневага чоловіка до її хвилювань сильно віддалила Мод від Ювена. Якби не складність процесу і загальне несхвалення церквою та канадським суспільством, можливо Мод зважилася б на розлучення.

1919-го року з’явилася перша екранізація “Енн із Зелених Дахів”. Крім того, що “завдяки” тому ж Луї Пейджу, авторка не отримала прибутків, стрічка ще й сильно її розчарувала своєю американізацією. Незабаром Мод прийшла до висновку, що після шести книжок історія про Енн себе вичерпала, й вона не бажає до неї повертатися. Наступними героїнями Мод стали так само дівчата: обдарована письменницьким талантом Емілі Старр та віддана рідній оселі Патірісія Ґардінер, і хоча їхні історії прекрасні й самобутні, жодній не судилося затьмарити славу рудокосої Енн Ширлі.

1923-го року Мод отримала офіцерський лицарський орден Британської імперії, а за три роки родина Макдоналдсів переїхала у містечко Норвал на заході Онтаріо. Тамтешня їхня оселя у мальовничій долині Кредіт-Рівер надзвичайно подобалася Мод. Сини підростали, і здавалося, що в між нею та Ювеном все також налагоджується. Завдяки близькості Торонто, до суспільного життя, яке раніше складали для Мод лише церковні події, додалися літературні зустрічі й виступи. Наприкінці 1928-го року Мод отримала компенсацію від Луї Пейджа. Чималу частку від неї довелося віддати адвокатам за послуги, а затим після краху на фондовому ринку 1929-го року від статку залишилося не так уже й багато. Однак Мод не скаржилася, вона мала достатньо, аби забезпечити синам гарну освіту, і вважала це найважливішим.

На жаль, депресивний стан Ювена погіршувався. Він приймав усе більше ліків, а 1934-го року мусив проходити стаціонарне лікування у спеціалізованному санаторії. З дорослими синами у Мод також траплялися негаразди. Старший син, Честер, погано вчився, а 1933-го року таємно одружився і вже за півроку став батьком. Молодший, Стюарт, був напрочуд обарованим учнем, але на думку Мод залицявся до геть невідповідної дівчини. Дивовижно, яким чином Мод, котра сама потерпала від впливу родичів на її особисте життя і засуджувала подібний стан речей у своїх творах, перетворилася на людину, яка всіляко намагалася втручатися у стосунки своїх дітей.

1935-го року Ювен вже не міг виконувати обов’язки священника, й вони разом з Мод переїхали в містечко Свонсі ближче синів, де придбали будинок на престижній вулиці Ріверсайд-Драйв. Це було перше й останнє власне житло Мод, і вона дала йому симовлічну назву “Кінець подорожі” (Journey’s End).

Стан Ювена залишав бажати кращого: виявивши, що ліки, виписані йому в санаторії, містили високий рівень інсектициду, й фактично труїли його, Ювен піддався параної, у приступах якої ставав небезпечним навіть для дружини. Честер надто часто потрапляв у різні халепи, аби вважатися ґарантом спокійної старості, а Стюарт пропустив другий курс в університеті, захопившись азартними іграми (втім, опісля юнак отямився, успішно навчався й отримав диплом лікаря). Та попри все, Мод, у своєму невтомному сподіванні на краще, не опускала рук і писала нові чудесні історії. 1936-го року вона здивувала та втішила найвідданіших прихильників Енн Ширлі новим романом “Енн із Шелестких Тополь” (Anne of Windy Poplars), а за три роки ще одним — “Енн із Інґлсайду” (Anne of Ingleside).

Звісно, авторка не могла не помітити, що на тлі нових жанрів і сюжетів її популярність знижується, як і авторитет у літературних колах. Це було важким випробуванням, особливо поруч із підступаючою фінансовою нестабільностю кінця 30-х років, а згодом ще й Другою світовою війною.

Наприкінці 30-х років від клінічної депресії лікували не лише Ювена, але й Мод. Барбітурати і броміди сильно похитнули фізичне самопочуття жінки. Бідолашка потрапила у замкнене коло: їй важко було зосередитися і це віднімало радість її найдорожчої пристрасті — письменництва, заганяючи ще глибше у депресивні стани.

24-го квітня 1942-го року Мод знайшли мертвою у її спальні. Офіційна версія причини смерті звучала як коронарний тромбоз, однак у 2008-му році онука покійної повідомила, що причиною могло бути передозування ліками і, ймовірно, навмисне. Нині нерідко говорять про предсмертний лист письменниці чи про сторінку зі щоденника, що наводить на її суїцидальні настрої. Так чи інак, ця таємниця залишиться із Мод.

За останньою волею, її тіло перевезли на острів Принца Едварда і поховали на затишному церковному цвинтарі неподалік від дому дитинства. Куди б не вели її шляхи і які б негоди з нею не трапилися, вона залишилася Мод із Кавендіша і повернулася до нього.

Чи думала Мод, що у новому тисячолітті її книги читатимуть із не меншим захопленням? Чи могла уявити, що стане чи не найвідомішою представницею канадської літератри? Чи мріяла, що мешканці острова Принца Едварда ніжно плекатимуть і берегтимуть усе, що вона так любила і навіть зведуть справжні Зелені Дахи? Певно, що ні, але все це вона безумовно заслужила.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments