Ласкаво просимо, трон наразі вільний
05
вересня 2018 О 16:06
335
Легкість буття або присмак осені у великому місті

Інколи я страшенно сумую за тими часами, коли я жила сама-самісінька у невеликій однокімнатній квартирці на Оболоні. Звісно ж була робота з ранку до вечора, але тодішня легкість буття, ненав’язлива романтика та безтурботність робили моє життя простим, майже невагомим і якимось зефірно-дівочим.

Проходячи повз вітрину з красивенними туфлями я могла «здати» назад і вже за кілька хвилин випурхнути з магазину з розкішною обновкою в обважнілому пакеті. Хто любить туфлі-босоніжки-чобітки зрозуміє мене, адже це таке щастя купити собі те, чого просто страшенно захотілося. Саме цієї миті!

Я могла зірватися за першим дзвінком близької подруги й поїхати пити каву чи гарячий глінтвейн у серце міста і точити довгі дівочі розмови, мінятися книжками, захоплено ділитися враженнями від фільмів, мріяти про майбутнє і відчувати легку терпкість ще теплої осені на вустах.

Я могла не готувати їсти, коли не хотіла. Коли нападали лінюхи мені цілком вистачало вівсянки з родзинками й медом, або простого бутерброда з кавою. Я дозволяла собі лежати на дивані, закинувши догори ноги й читати запоями, або ж дивилася романтичні фільми з улюбленими акторами, інколи щиро й наївно плакала, втираючи сльози долонями, а деколи нестримно сміялася, хапаючись за живіт, бо здавалося ось-ось лусну!

Я могла просто піти в місто. Загубитися у його гамірних вулицях, безкінечно довго гуляти, роздивляючись розкішні фасади будинків, байдуже, що вони давно потребують реставрації. Інколи просто хотілося пити місто, торкатися його, розчинятися у ньому, ставати піщинкою серед тисяч інших, а тоді цей прогулянковий ритуал завершувала в книгарні. Добра книжка завжди була у мене вдома, або в сумочці.

Я могла годинами милуватися Дніпром. Просто стояти на набержній, обпершись на поручні й вдивлятится то у чорні глибини, то в синю-пресиню далечінь. Часом блукала вже холодним піщаним пляжем, слухала тихенький шепіт дрібних хвильок, що обіцяли нову весну.

Я любила свою галасливу й неймовірно смішливу дівочу банду! Боже, як ми вміли веселитися! Лиш тільки залітали до якогось кафе че ресторації, як вся увага була прикута до нашого столику. Усі стрункі-гомінкі красуні, повсякчас щебетали й вибухали переливистим сміхом. Залицяльники шикувалися в чергу, аби пригостити-запросити-провести додому. Наша дружба була такою легкою і довірливою, на яку лишень здатні дівчата. З маленькими секретиками, спільними радощами і журбинками, якими ділилися і які запивалися червоним вином у когось на кухні.

Часом мені моє дівоче життя нагадувало серіал «Секс і місто», який я страшенно полюбляла дивитися пізніми вечорами. І як тільки до мене підкрадався сумовитий настрій, я одразу ставила собі диск із повнометражкою «Sex&The City», поринала у той світ кумедних історій, особистих драм, красивих туфлів і барвистих сукенок. Це була моя підзарядка, моє натхнення, мій маленький допінг. І життя знову набувало яскравих та романтичних відтінків, адже якщо у житті є хоч трішечки романтики, жінка не може НЕ БУТИ щасливою.

Зараз, я інколи злегка зітхаю, вдивляючись у пейзаж за вікном, зі свого 20го поверху. Бо немає більше тієї безтурботності. Звісно є багато всього іншого, радісного, приємного, та найгловніше – дві солодкі маківки, що туляться до мене щовечора перед сном. Є теплі й затишні обійми, є спокій і відчуття дорослості та своєї жіночності, але чомусь саме цієї ранньої осені я раптом згадала, що давно не переглядала улюблений фільм. Певно просто скучила за тією собою, колись легкою і безтурботною, майже невагомою, іншою…

 

Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments