Ласкаво просимо, трон наразі вільний
22
серпня 2018 О 8:39
294
Лені Ріфеншталь. Красуня і чудовисько

Танцівниця, акторка, кінорежисерка, фотографка, аквалангістка – у кожному зі своїх амплуа ця жінка була невтомною бунтаркою та затятою першопрохідницею. Її красою, талантами і сміливістю захоплювалися по обидва боки Атлантики, а її роботи назавжди увійшли у світову скарбницю кіношедеврів. Утім, доля та власний вибір призвели до того, що в першу чергу її ім’я міцно пов’язують з нациським режимом й особисто з Адольфом Гітлером, і це своєрідний урок для кожного митця, який послуговується кредо “мистецтво над політикою”. Перед вами серпнева героїня рубрики “Календар видатних жінок” – Лені Ріфеншталь, і ось її історія.

22-го серпня 1902-го року в родині берлінського комерсанта Альфреда Ріфеншталя та його дружини Берти Іди народилася дівчинка, якій дали звучне ім’я Берта Гелена Амалія, але зрештою коротко називали “Лені”. Через півтора роки у неї з’явився молодший брат Хайнц, і, попри непросту економічну ситуацію в тодішній Німеччині, батьки попіклувалися, аби двійко дітей отримували все найкраще, включно з освітою.

Швидко збагнувши, наскільки творчою дитиною росте Лені, а в чотири роки вона вже малювала картини і складала вірші, Альфред знайшов для неї вчителів з живопису й музики. Втім, найбільше дівчинку захоплював рух – динаміка та естетика фізичних вправ. У дванадцять років вона приєдналася до спортивного клубу з плавання “Русалка”, де швидко здобула кілька нагород, але, отримавши травму після падіння з п’ятиметрової вишки, мусила покинути заняття. Всі сили Лені спрямувала у гімнастику, але й там на неї чекав травматичний досвід. Юнка залишила для себе лише катання на роликах і ковзанах, аж раптом знайшла найбільшу пристрасть – танці.

1918-го року Лені закінчила навчання у берлінському ліцеї Кольморґен, і за підтримки матері, але в таємниці від батька, почала професійно займатися хореографією. Лені сподівлася вразити батька своїм виступом, адже саме він свого часу обіцяв їй успіхи у мистецькій кар’єрі, однак публічний танцювальний дебют призвів до скандалу. Альфред вбачав у танцях певну розпусту та грозився відправити дочку в закритий жіночий інтернат, однак Лені вдалося вмовити його на компромісне навчання у класі живопису в Берлінській школі мистецтв, а згодом погодилася на перебування в пансіоні в містечку Талі. Там сімнадцятирічна Лені не встояла перед спокусою виступів у театрі, нехай навіть провінціному. Вона плекала мрію, на здійснення якої поки що не мала дозволу.

По завершені навчання у пансіоні, Лені почала працювати секретаркою на підприємстві батька. Вона навчилася стенографії та бухгалтерії, а у вільний час могла відвідувати танцювальні гуртки. Їй ледь виповнилося дев’ятнадцять, коли вона вирішила жити поза батьківським домом і приєдналася до студії класичного балету під керівництвом балерини-емігрантки Євгенії Едуардової. Через два роки Лені Ріфеншталь зажила слави найкращої учениці Едуардової і почала виступати в дуеті з танцівницею Марі Віґман. За стилістикою їхні номери нагадували сценічні роботи Айседори Дункан і швидко набули популярності в Європі. 1923-го року Лені отримала запрошення на гастролі в театрах Цюриха, Мюнхена й Праги, а її виступ у Берліні в Національному театрі під керуванням Макса Рейнхарда мав просто грандіозний успіх. Ставши глядачем танців Лені, італійський композитор Ферруччо Бузоні присвятив дівчині вальс-каприз, що згодом перетворився на один з її коронних номерів. До 1924-го року вона виступала у складі балетних труп та з сольними концертами. Лені оберталася у найвищих мистецьких колах і була оточена увагою прихильників, але у танцях бідолашку переслідував той самий фатум, що й у плаванні: тричі вона отимувала важкі травмування і, переживши складну операцію на коліні, урешті-решт, мусила залишити балет.

Опісля Лені заручилася з відомим спортсменом – тенісистом Отто Фройцхаймом. Їй самій був до вподоби теніс, але нове професійне захоплення чекало на дівчину у зовсім іншій царині. В один з літніх вечорів 1924-го року Лені переглянула кінострічку Арнольда Фанка “Доленосна гора” (Der Berg des Schicksals). Вона була настільки вражена фільмом, що замислилася про кінематограф, а ще більше зажадала відвідати місця зйомок. Незабаром Лені познайомилася з виконавцем головної ролі Луїсом Тренкером, а той звів її з режисером. Фанк був вражений красою і харизмою Лені, а також її сміливим та рішучим характером. Будучи “гірським” режисером він весь час відчував нестачу сильних жіночих персонажів, аж тут доля звела його з яскравою самобутньою молодою жінкою. Не минуло й місяця, як Фанк написав для Лені сценарій під назвою “Свята гора” (Der Heilige Berg), прочитавши який, новоспечена акторка розірвала заручини і вирушила в Доломітові Альпи – на зйомки. Там же вона потрапила у кіношні й реальні обійми Луїса Тренкера, хоча їхня пристрасть минулася ще до виходу “Святої гори” у прокат.

Арнольд Фанк був талановитим режисером і дуже вимогливим. Він прийшов у кіно, маючи за плечима професійний досвід фотографа, тому приділяв багато уваги постановці вражаючих, промовистих кадрів. Зважаючи на те, що то був час німого кіно, візуальна складова мала неабияке значення. Для зйомок у проектах Фанка Лені Ріфеншталь не лише навчилася скелелазінню, але й опанувала гірські лижі. Більшість трюків вона виконувала самостійно і без страховки. Після успіху “Святої гори” у 1926-му році, Фанк зняв із Лені ще п’ять фільмів. Вона стала вельми популярною акторкою в Німеччині та за її межами, але хотіла більшого. З одного боку, їй не давала спокою слава Марлен Дітріх, з іншого – вона прагнула більшого: почала писати репортажі про зйомки у фільмах, брала участь у монтажі й незчулася, як вже шукала продюсера для власного кінопроекту.

1931-го року Лені зняла кінострічку “Синє сяйво” (Das blaue Licht) за своїм сценарієм і, звісно, зіграла у ній головну роль. Вона створила більш потужний жіночий образ, ніж пропонував їй Арнольд Фанк, але тематика фільму була близька Фанковим: гори виступали одночасно декором і елементом подій, але не настільки визначальним, а спорту, пригодам і комедійності Лені надала перевагу містиці та фентезійності.

Режисерський дебют Ріфеншталь виявися напрочуд вдалим. Лені отримала срібну медаль на Венеціанському кінофестивалі 1932-го року, купалася у променях слави на показах у Лондоні та Парижі, втім берлінські кінокритики висловилися стосовно картини досить прохолодно. Не обішлося і без скандалу: угорський письменник єврейського походження Бела Балаж, який консультував Лені під час написання сценарію, висунув режисерці грошові претензії. Та хіба могли зачепити фрау Ріфеншталь відгуки німецьої преси чи скарги “якогось єврея”, коли один з головних авторитетів країни висловився про її кіно з захопленням? Мова йшла про Адольфа Гітлера – тоді ще не фюрера і навіть не рейхсканцлера, але безумовно впливового лідера, якому симпатизувала не лише німецька більшість, але й чимала частина сильних світу цього.

Вперше побачивши виступ Гітлера взимку 1932-го року в берлінському Палаці спорту, Лені була глибоко вражена харизмою і переконливістю голови націонал-соціалістичної партії. Жінка написала йому листа, в якому не шкодувала компліментів і захоплених висловів, а незабаром була запрошена на особисту аудієнцію. Це був поворотний момент, з якого почалася співпраця Лені з НСДАП та безпосередньо з Гітлером. Однак спочатку вона полетіла в Гренландію на зйомки нового фільму Фанка “S.O.S. Айсберг” (S.O.S. Eisberg, 1933), а згодом написала про них низку статей і свою першу книжку “Долаючи кригу і сніг” (Kampf in Schnee und Eis. Verlag Hesse & Becker, 1933).

Друга зустріч Лені з Гітлером відбулася вже за участі Ґеббельса. За особистими нотатками останнього, він був вельми задоволений підтримкою такої зірки, проте сама Лені завжди стверджувала, що між нею та міністром пропаганди ніколи не було симпатії.

Так чи інак, але на несподівану пропозицію Гітлера/Ґеббельса зняти документальну стрічку про пятий з’їзд націонал-соціалістів у Нюнберзі, Лені відповіла згодою.

Фільм “Перемога віри” вийшов у грудні 1933-го року, але не набрав обертів через чистки у штурмових загонах СА, санкціановані Гітлером влітку 1934-го. Акценти й обличчя лідерів змінилися, а Лені Ріфеншталь отримала замовлення на нове документальне кіно – набагато пафоснішу заяву НСДАП про себе світові – “з’їзд єдинства і сили”.

Мова йшла про “Тріумф волі” (Triumph des Willens), на зйомки якого пішло сім днів, а на монтування – сім місяців. Зрештою, цей фільм перетвориться на “зразок фашистської естетики” і “приклад бездоганної пропаганди”. Спочатку ним захоплюватимуться по всьому світу, згодом критикуватимуть і заборонятимуть у Німеччині, але ніхто не зможе відняти у роботи Лені статус “одного з найвидатніших фільмів в історії”.

Для зйомок “Тріумфу волі” був збудований величезний стадіон, а в самому партійному з’їзді взяли участь понад 700 тисяч прибічників нацистів. Фільм знімали 25 професійних операторів, а режисерка всіляко експериментувала: винайшла спеціальну систему ліфтів для рухомої зйомки з різних точок, навіть поставила операторів на роликові ковзани. Вперше в історії документального кіно були використані панорамна зйомка і постановочні кадри. Винаходи Лені, на зразок, використання лінз із великим фокусом для створення викривленої перспективи, аерофотозйомки і незвичайного підходу до використання музики у кіно, зробили стрічку дійсно легендарною.

Пізніше Лені Ріфеншталь казатиме, що шкодує про цю свою роботу, але у 1935-му році вона була під владою ідей Гітлера, отримала державний приз, нагороду за кращий документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі у Венеції та золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі, написала книжку про зйомки фільму, а тоді погодилася на наступну документальну картину про вермахт.

Затим у Німеччині почалася підготовка до ХІ літніх Олімпіських ігор. Всі розуміли важливість події та її освітлення, а Лені вбачала неабиякі можливості у створенні “олімпійського”документального фільму, тож звернулася із пропозицією до голови організаційного комітету ігор. У грудні 1935-го року була зареєстрована компанія Лені та Хайнца Ріфеншталів “Olympia-Film GmbH” і саме до неї потрапило замовлення міністерства пропаганди про зйомки відповідного фільму. Робоча назва проекту “Олімпія” перегукувалася з історичною батьківщиною спортивних змагань, і Лені планувала створити у фільмі відповідну атмосферу.

Після виходу “Олімпії” на великі екрани, слава Лені Ріфеншталь, як феноменальної режисерки, тільки підтвердилася. Кінострічку називали “одою досконалості людського тіла”, а краса рухів та якась абсолютно божествена естетика тілесного вражають глядачів донині. Для різнопалнових зйомок винахідлива Лені придумала катапультувати кінокамери, розміщати їх у дирижаблі і на повітряних кулях. Монтаж “Олімпії” зайняв у режисерки два роки й вона стверджувала, що її цікавила виключно робота над фільмом, а не запланований для нього контекст. Та, попри все, фільм знімався як унаочнення гітлерівської кампанії з пропаганди здорового способу життя, фізкультури і спорту.

Зрештою, “Олімпія” зібрала цілий оберемок нагород на кінофестивалях, захоплювала Інґмара Берґмана і Сальвадора Далі, а в 1956-му році члени голлівудської академії навіть включили її в десятку кращих фільмів світу.

Але не всі проекти Лені мали успіх: екранізація трагедії Генріха фон Клейста “Пентесілея”, на яку режисерка покладала великі сподівання, провалиться ще на стадії розробки. Із початком Другої світової війни знімальна команда Ріфеншталь завзято вступили у діючу армію в ролі військових кореспондентів для висвітлення воєнних подій у Польщі, але жорстокі вбивства солдатами вермахту мирних жителів в селищі Коньске 12-го вересня 1939-го року стали для Лені втіленням найгірших жахів. Вона негайно припинила свою роботу “режисерки партії”. Звісно, підтримка згори зникла як сніг навесні, а брат Лені Хайнц незабаром був відправлений на Східний фронт, де трагічно загинув у вересні 1944-го.

Однаково, тікати деінде Лені Ріфеншталь навіть не думала. Вона все ще писала натхненні листи Гітлеру й переконувала себе та інших, що мистецтво і війна – речі несумісні, а точніше є паралельними, що не перетинаються. Вона узялася на нову художню картину “Долина” (Tiefland) про протистояння іспанських селян-горців заможному землевласнику. Зйомки почалися влітку 1940-го року в Іспанії, але згодом були перенесені в Баварію. Аби відтворити іспанський колорит в Баварських Альпах, Лені перейнялася пошуками “південних типажів”. У якості статистів були залучені майже сімдесят ромів з пересильного табору Максглан, що під Зальцбургом. Звісно, після зйомок всі “неарійські” статисти “Долини” повернулися в табори, де загинули від непосильної праці чи були розстріляні.

Сама Лені Ріфеншталь всіляко оминала “ромську” тему у своїх інтерв’ю, як болючу, а в 40-х роках вона просто продовжила роботу над фільмом, одержавши за розпорядженням Гітлера додаткове фінансування, танцюючи фламенко, адже також знімалася в картині, й несподівано знайшовши на знімальному майданчику кохання.

Лейтенант альпійських стрільців Петер Якоб перебував в Австрії на відпочинку після поранення, а тоді був задіяний у кіно в якості каскадера. Лені і Петер закохалися миттєво та не могли натішитися одне одним. Згодом чоловік поїхав на Східний фронт, але повернувся навесні 1944-го, й вони з Лені одразу одружилися. Через тиждень після весілля жінка востаннє зустрілася з Гітлером в його резиденції Берґхоф. Чи було це прощанням? Важко сказати. Скільки не повторюватиме Лені згодом, що ніякої романтики між нею і фюрером не було, люди думатимуть своє, а уривчасті свідчення випадкових секретарів і непідтверджені записи Єви Браун вказуватимуть на те, що Лені Ріфеншталь таки була коханкою Гітлера.

Після війни серед близьких Лені залишилися лише її мати та чоловік. Їй було сорок три роки, вона не сподівалася мати дітей, а лише прагнула продовжувати свою роботу. Та це було не так просто зробити, зі статусом “нацистської режисерки” в резюме і “фашистського чудовиська” позаочі.

Лені Ріфеншталь заарештовували, допитували і відпускали, кілька разві вона проходила процедуру денацифікації. На два роки її зачинили у психіатричній клініці, де пацієнтку “лікували” електрошоком. Після виходу з клініки вона розлучилася з Петером. У Лені була прірва ідей та задумів, але отримати на них фінансування вона не могла. До неї надходили пропозиції з Норвегії та Швеції зняти документальні стрічки про Олімпійські ігри, проте жінка більше не бажала повертатися до цієї теми.

Коли її багатостраждальна “Долина” нарешті вийшла на екрани 1954-го року, то, звісно, не мала успіху. Але фрау Ріфеншталь була до цього готова. Вона побачила перед собою абсолютно новий обрій – 1956-го року вирушила на “чорний континент”, де її вельми тепло зустріли. В Африці Лені знімала не кіно, а фоторепортажі, переважно в Кенії та Судані (де їй навіть запропонували громадянство). Зрештою, фотографії Ріфеншталь про життя африканських племен були опубліковані в престижних журналах “Stern”, “The Sunday Times”, “Paris Match”, “L’Europeo", “Newsweek” та “The Sun”. Саме її світлини зацікавили журналістів, антропологів та істориків унікальною культурою нубійських племен.

Та не слід думати, що нову творчість Лені не пов’язували з її старою славою. Деякі критики вбачали у фотоальбомах Ріфеншталь “Нубійці. Люди з іншої зірки” (Die Nuba — Menschen wie von einem anderen Stern, 1973), та “Нуба з племені Кау” (Die Nuba von Kau, 1975) вираження “фашистської естетики”. У своїй статті “Магічний фашизм” Сьюзен Зонтаґ стверджувала: “І хоча нуба – не арійці, їхній портрет, створений Лені Ріфеншталь, відроджує деякі потужні теми нацистської ідеології: протиставлення чистого та нечистого, непідкупного і продажного, фізичного та духовного, світлого й темного”.

Здавалося, відголоски минулого ніколи не стишаться, аж раптом Лені таки знайшла місце, де їх було не чути. 1974-го року 71-річна пані Ріфеншталь занурилася в Індійський океан з аквалангом і камерою для підводної зйомки. “Краса підводного світу неймовірна, але найбільше мене вражає його цілковита благословенна тиша”, – зізнавалася Лені. Аби інструктор не забронив їй таку авантюру, вона збрехала, що їй щойно виповнилося п’ятдесят. Правду кажучи, виглядала Лені дійсно значно молодше і на її користь свідчив новий роман із… тридцятилітнім кінооператором Хорстом Кеттнером, який віддано любитиме Лені до останнього її подиху.

За три наступні десятиліття жінка здійснила понад дві тисячі занурень, ставши найстарішою аквалагісткою у світі та ще й відзнявши матеріали для двох фотоальбомів (“Korallengärten”, 1978 і “Wunder unter Wasser”, 1990) та документального фільму “Кораловий рай” (Impressionen unter Wasser, 2001). У серпні 1987-го року світ побачила книжка її мемуарів “Спогади” (Memoiren). Її було перевидано у 13-ти країнах, а у США та Японії “Спогади” стали бестселером.

1993-го року Лені дала велике інтерв’ю в межах присвяченого їй фільму “Сила образів” (Die Macht der Bilder) режисера Рея Мюллера, що потім отримав премію “Еммі” та спеціальний приз кінокритиків у Японії. Публіка знову звернула увагу на забуту зірку. Хтось вражено віднаходив красу і потужність в її старих режисерських роботах, хтось намагався виправдати її вчинки і вибори, або просто заплющити на них очі.

2001-го року президент Міжнародного олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч вручив Лені Золоту медаль МОК (ту, що направду була присуджена їй ще 1948-го року).

А в дев’яносто вісім років Лені отримала новий удар невідворотного фатуму: вертоліт, з якого вона знімала матеріали для документального фільму “Мрії про Африку” (Ein Traum von Afrika, 2003), зазнав аварії. Бідолашка отримала численні травми, включно зі зламаними ребрами та їхніми уламками в легенях. Кого завгодно (і в менш поважному віці) таке могло вбити, але Лені видужала, встала на ноги і продовжила свою роботу. 2002-го року на екрани вийшов ще один її документальний фільм “Підводні враження” (Impressionen unter Wasser), влітку того ж року Лені Ріфеншталь відсвяткувала свій столітній ювілей.

Вона померла у сто один рік уві сні, поруч із коханим Хорстом у своєму будиночку біля озера в селищі Пеккінґе. Поховали Лені в Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідхоф.

Сьогодні Лені Ріфеншталь частіше згадують “красунею”, а не “чудовиськом”. Утім, мало хто вважає, що суспільство завинило їй неувагою і забуттям на довгі роки. Перед нею лежав не один єдиний шлях, а вибір її нерідко був компромісним і пристосовницьким. Лені не втомлювалася повторювати, що була засліплена, введена в оману та жалкує про свої рішення, але ніколи не почувалася винною. Можливо, саме цим вона найбільше й завинила перед світом.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments