Ласкаво просимо, трон наразі вільний
13
березня 2016 О 11:33
588
ЛітРандеву з Оксамиткою Блажевською: Книжки з весняним настроєм!

Привіт усім книгоманам! Вітаю з весною! Як ви знаєте,
весна -  примхлива панянка: то холодом
повіє, то теплом приголубить. Тому саме зараз настав час читати книжки,
сповнені примхливого весняного настрою. Грайливість, замріяність, таємничість і
шарм – ось що можна сказати про книжки, які весна принесла на своїх вітрах. Тож запрошую у мандрівку
сторінками весняних книжок!

«Роман
з містом» Світлани Горбань та Наталі Лапіної


Львів – у всі пори року прекрасний, а навесні він
особливий. Я бувала не раз навесні у Львові і сповнювалась там неймовірного
натхнення. Адже це місто для натхнення, романтики і для літератури. Тепер не
тільки львів’яни пишуть про своє рідне місто, і тут можна навести низку
прикладів (Юрій Винничук, Богдан Коломійчук, Анна Хома, Ніка Нікалео та ін.), а
й просто гості міста, яким настільки сподобався дух Львова, його таємниці, що
вони теж приєдналися до культу Львова в літературі. Це сестри-письменниці
Світлана Горбань та Наталя Лапіна з Черкас, які навіть роман свій назвали
відповідно - «Роман з містом». Бо кожен, хто хоча б раз відвідав Львів,
мимоволі закохується у це місто – у його бруківку, постійний дощ, затишні кав’ярні,
старі кам’яниці і просто саму атмосферу. А львів’яни просто його люблять як рідне. От як львів’янка Магда Свідзинська, головна героїня «Роману з
містом», яка не могла існувати без свого міста: «Це місто і я – єдине ціле. Я
не в силі рвати по живому. Ніде, ні в якому іншому місті, я не виживу..». Магда
зуміла вижити в ньому за усіх режимів, бо саме місто їй у цьому допомагало. Ось
вам уривочок про Львів, яким його любила Магда і яким, думаю,
любите його ви: «Можна тисячу разів
проходити повз каплицю Боїмів – і ніколи не набридне її кам’яне різьблення. Можна щодня милуватися площею Ринок – і
ніколи не роздратує її велелюдність. Хочеться знов і знов обходити
товстостінний Арсенал, підніматися до Високого замку, тихо блукати Личаківським
цвинтарем, дивитися на застромлені в небо верхівки костелів! Кожна епоха
залишила тут свій слід: і містична готика, і розкутий ренесанс, і примхливе
бароко, і монументальний класицизм, і сенсаційний модерн. Жити у Львові – жити
водночас у різних епохах, у всьому їхньому розмаїтті, і ніколи не відчувати
несполучності, дисонансу, еклектики – усе вживається тут мирно й гармонійно. І
люди здаються частиною міста, як і вигадлива ліпнина фасадів, як неповторність
незчисленних левів». На фоні міста розгортається складна доля головної героїні
Магди, але, як би не було їй складно («ох, Львове, кожна вулиця твоя має свій
клімат!»), місто завжди підставить свої плечі і допоможе. І як би не лилися
сльози, все одно вони не перевершать львівські дощі: «Львівські дощі примхливі
й незвичайні: вони можуть лити декілька днів підряд, роблячи все навкруги
вологим і сірим, а можуть налетіти зненацька, проте вже за хвилину знову засяє
сонечко і місто, умите, кришталеве, знову почне всміхатися». Як бачите, місто
Львів відіграє велику роль в цьому романі і є одним з головних героїв (ну
недарма ж його назвали «Роман з містом»!). Тож усім закоханим у Львів дуже раджу почитати цей роман, бо «якби-то ви
знали, скільки втаємниченої пристрасті, тихої радості й сподівання дива
ховається в трьох словах: «Я їду до Львова!». Ну що ж, мені залишається лише побажати
вам цієї весни таки поїхати до Львова. І неодмінно закрутіть «Роман з містом»!

Надійка Гербіш «Мандрівки з Чарівним Атласом:
Венеція»


А можете закрутити роман з
Венецією. Якщо таки туди потрапите. А станеться це, коли розгорнете новеньку
книжку Надійки Гербіш «Мандрівки з Чарівним Атласом: Венеція». Надійка  минулого року потрапила до Венеції і вже
встигла написати про це книжку. І що скажу: це надзвичайно мила і пізнавальна книжка для всіх, хто любить
географію і атласи. Я в дитинстві дуже любила роздивлятися карти в атласі - це
ж так цікаво! Географія була одним з моїх улюблених уроків, і я ще й багато
чого цікавого дізнавалася з різних журналів. Я любила запам’ятовувати столиці
країн, їхні пам’ятки, кулінарні вподобання. У мене вже є "Карти" Мізелінських.
Так-от, така насолода їх розглядати! Так було й у випадку з книжкою Надійки
Гербіш. Дуже гарні ілюстрації - я навіть рахувала котів, їх нарахувала аж 36! О
дразу виникло запитання - а де ще 6? Атмосферу Венеції Надійка передала просто дуже класно. Лазанья,
гондоли, байколі, венеційські маски, вулички з водою, - аж захотілося там
опинитися! Були певні моменти, які мені просто запали в душу: це коли Лука і Терезка,
головні герої книжки, їли венеційське печиво байколі («..здавалося, в ньому не
було нічого особливого: ну, ледь солодкі, ледь ванільні, сухарики, але ж так
приємно відчувати, як хрустка скоринка тане на язику, залишаючи ніжний
післясмак..»), і коли пан Валеріо розповідав історію незламних венеційців:
"Пан Валеріо казав правду: боротьба за те, у що віриш, завжди небезпечна. Але брат і сестра розуміли, що боротися все
одно варто. І без боротьби за свободу не обійтися, коли хочеш залишитися вірним тому, що для тебе найважливіше".
(Вважаю,
дуже доречний вислів у нашій ситуації в
країні). А ще запам’ятався вислів, який я вважаю лейтмотивом цієї книжечки: "Атлас - крутіше, ніж фейсбук". Я так
зрозуміла, мандрівки Луки і Терезки лише починаються. Цікаво, куди
вони потраплять у наступній книжці? Надійка поки таємниць не розкриває,
але натякає, що там є трохи про кораблі, зірки і вікінгів. Ну як, здогадалися? А
поки виходьте з усіляких фейсбуків-твіттерів-інстаграмів, беріть Чарівний Атлас
до рук і вирушайте у незвичайну подорож до Венеції разом з Лукою і Терезкою.
Неймовірних вам вражень!

«Старий будинок» Олександри Дорожовець


А
вас приваблюють старі, покинуті
будинки? Мене – так, бо
здається, наче кожен з них приховує сотні таємниць – а хто там жив, а що там
зараз всередині збереглось. Часом навіть хочеться, щоб їх реставрували, але з
іншого боку думаєш: навіщо? Ці ж будинки можуть надихати письменників на
написання книжок. Зокрема, Олександру Дорожовець. Її надихнув один старий
будинок у Києві на вулиці Олеся Гончара і вона написала про нього книжку
«Старий будинок». Звичайно, сюжет книжки – вигадка, але настільки цікава і
захоплююча, що віриш їй чи не з першої сторінки: «Ця історія трапилася в
маленькому місті, яке можна перейти з кінця в кінець за дві години. Тут панує
тиша і росте багато-багато дерев. А ще тут трапляються старі будинки, в яких
давно ніхто не живе. Або майже ніхто…». Уже ці слова інтригують і ведуть за
собою. Ви познайомитеся з дівчинкою Софійкою, яка одного разу пішла не тією
дорогою додому і натрапила на старий будинок. Перший розділ манить своєю
назвою: «Імбирне печиво і смугастий кіт», і скажу одразу, імбирне печиво і
смугастий кіт якраз і відіграють вагому роль у книжці. Мені, наприклад, одразу
захотілося скуштувати імбирного печива, але – попереджаю! – після того, як ви
скуштуєте його, можете заснути (у печиві – сонне зілля!) і потрапити на очі
Чорній Пані, яка вас точно не відпустить нікуди. Так і сталося із Софійкою.
Пропоную вам уявити, яким старий будинок, який побачила Софійка, був ззовні:
«Раніше будинок, напевно, був дуже красивим. Він досі зберіг натяк на колишню
красу – в похилому черепичному даху, рештках вишуканої ліпнини навколо вікон та
величезному круглому ганку з двома колонами по боках. Перекошений і погнутий
паркан усе ще зберігав кований візерунок. Однієї гратини у паркані не
вистачало, тож Софійка підійшла й просунула у шпарку голову, щоб роздивитися
сад. Яким він був колись, тепер уже не вгадає ніхто – чагарі та й годі. Але від
будинку вглиб саду вела охайна, майже не поросла травою стежинка з кольорових
камінців». А ось яким виявився будинок, коли Софійка туди зайшла: «Усередині
будинок не мав жодного сліду занедбаності. Дощата підлога натерта до блиску і
встелена кольоровими килимками, на старовинних меблях – ні пилинки, квіти у
вазах, а з кухні смачно пахло печивом і було чути, як посвистує на плиті
чайник». Уявили? А тепер можете сміливо вирушати у книжкову подорож, смакуючи імбирним
печивом, і під час читання переконаєтесь, що у кожної речі, навіть у такого
старого будинку, як оцей, є душа. Неодмінно беріть цю книжку на весняні
прогулянки і не минайте старі будинки: магія книжки може спрацювати!

Тетяна
Белімова «Трояндовий джем»


Навесні дуже хочеться квітів, і не лише на свята,
а просто так, бо квіти такі прекрасні і ароматні. Не знаю, як ви, а моя
квіткова сутність цієї пори дуже потребує квітів. І тому я зараз розкажу про квіткову книжку.
Це «Трояндовий джем» Тетяни Белімової. Це книжка,
наповнена таким теплом і світлом, що аж-аж-аж!!! Це книжка з
присмаком такого ексклюзивного трояндового джему (а ви його пробували? а я пробувала!), але насправді трояндовий джем - це образ людських почуттів, які
наповнюють нас, як джем банку. Для мене слово "джем" за своєю вимовою перегукується зі словом
"щем": трояндовий щем!! Так, саме так я б назвала провідну ідею цієї збірки. Це щемна книжка
із солодким наповненням.  Кожне оповідання із цієї збірки - як
пелюсточка трояндочки - таке ніжне і невагоме. Присмак цієї книжки можна передати словами з оповідання, яке й дало назву збірці
"Трояндовий джем": "Нектар! Амброзія! Божественний, неземний
смак! Окремий секрет у тому, що це не просто собі варення! Це - джем!". Це збірка життєвих історій, своєрідних
стоп-кадрів із життя, які зігрівають і дарують надію. І скажу ще, що це дуже весняна книжка. Тож раджу пробувати «Трояндовий джем», смакувати кожною
сторінкою і відкривати душу назустріч весні!:) Головне: увесь «Трояндовий джем» за раз не
проковтуйте! Ви ж не їсте банку варення за раз!

Юлія Смаль «Хто повірить Елеонорі Чайці?»


Знаю, навесні настрій
скаче як ненормальний: то у тебе все пречудово, то стає так погано, хоч тікай
світ за очі. Для емоційної розрядки рекомендую книжку Юлі Смаль «Хто повірить
Елеонорі Чайці». Знаю, уже сама назва книжки викликає багато запитань, а коли починаєш
читати, то взагалі починаєш думати: та хто повірить цій Чайці? Звісно ж, бо ця
книжка – така собі сучасна казочка, запевняє авторка. Але ця книжка буде вам як
бальзам на душу. Думаєте, вона
занадто неправдоподібна і взагалі фантастична? Та замисліться на хвильку: наше життя інколи настільки фантастичне, що аж
не віриться!!! Із цієї книжки я виписала дуже багато цитат, ось наприклад: «Хтось уміє
описувати поцілунки? Я – ні. Але це була одна з найвидатніших подій моєї
останньої п’ятирічки. Правда, ані фанфар, ані салютів не було. Коли мені добре,
то перед очима чомусь формули пульсують. Оце воно. Пульсували». Хіба ви не
переживали чогось подібного? Отож бо воно і є! Я повірила Елеонорі Чайці, і все
завдяки отакій фразі: «І хто повірив би Елеонорі Чайці, зануді й синій панчосі,
що ось воно, щастя? Не вистраждана дисертація вкупі із заслуженою посадою, не
власне житло з машиною, навіть не виграна міжнародна олімпіада, а ось цей
борщик на плиті, намальований Алінкою мій портрет у рамочці з білих одеських
мушельок, рожеві капці, плетені Аською, рудий Ромка, що смачно плямкає губами
навіть уві сні, Славко… Моє руде королівство. І я в ньому королева». У цій
повісті Юля заклала отаку просту істину: що ти хочеш від життя, те ти і
отримаєш, головне – дуже сильно-сильно захотіти!!! І ви все ще не вірите? А
своєму щастю ви хоча б вірите? Деякі діалоги з цієї книжки я читала вголос,
бо вони настільки життєві і смішні. Одного разу переказувала суть перших сторінок
своїй подрузі по телефону і сказала: "Там таке слово є:
"припадочне". І уявляєте: до мене обернулося у тролейбусі одразу кілька чоловіків. Подумали,
що то я звернулася до них!

Читайте! Бажаю вам
неймовірного весняного настрою!

Щиро Оксамитка Блажевська


Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments