Ласкаво просимо, трон наразі вільний
16
липня 2015 О 16:00
102
Лондонські мандри. Королева людських сердець

Це був третій і останній день наших лондонських мандрів. Готель ми покинули ще о десятій ранку, а відліт припадав аж на сьому годину вечора. Наплічники особливо нам не дошкуляли, та все ж пересуватися з ними цілісінький день було не дуже зручно. Тому, влаштувавши з дітьми невеличку нараду на тему: «куди йти? що дивитися?», одностайно було прийнято рішення, зважаючи на чудову погоду, влаштувати  справжнісіньку королівську прогулянку королівськими парками: St.James‘ Park та Hyde Park. Я ще подумала про відвідини Національного Історичного Музею, якщо залишиться трохи часу. Варто сказати, що обидва парки розташовані у самісінькому центрі Лондона. Доїхавши на метро до зупинки Marble Arch та успішно подолавши кілька сотень метрів, опинилися у розкішному Hyde Park.

Велетенські липи королівського парку відразу нагадали мені Маріїнський парк у Києві, мій улюблений! Та, власне, не можливо королівський парк розкласти на частинки, бо складовими Hyde Park є не лише мистецтво природи та розкішних англійських газонів, але й усіх тих живих та «неживих» мешканців, яких довелося нам там зустріти. Що мене здивувало найперше – це спеціальні доріжки для коней, посипані піском. Виявляється, поруч із палацом розташовані королівські стайні й охочі до кінного спорту можуть влаштувати прогулянку верхи. Отже, було досить незвично мандрувати впереміж з людьми, велосипедами, песиками, кіньми, зате кожен ішов своєю доріжкою (мені чомусь подумалось «життя… таке життя»).

Пройшовши добрий кілометр парком, раптом згадали, що насправді наш маршрут мав дуже реальні цілі. Перше – ми хотіли показати дітям славнозвісну скульптуру Пітера Пена, друге - дістатись до пам‘ятного фонтану на честь леді Діани. Карта парку була у наплічнику доньки, вони з сином йшли далеко позаду, очікуючи на чергову трійку-четвірку коней.  Часу втрачати не хотілось, тому ми вирішили запитати дорогу до фонтану та скульптури у садівника, що обабіч косив газон і саме вимкнув свою косарку. Почувши про скульптуру, він доброзичливо усміхнувся і показав коротку дорогу до Пітера Пена, та коли річ зайшла про леді Ді, він в одну секунду скинув увесь свій косарський реманент і заходився у найменших деталях розказувати шлях не лише до меморіалу, але й дуже радив відвідати Кенсінгтонський палац та парк, де жила принцеса Діана з родиною. А коли побачив наших дітей, які от-от підійшли, зрадів ще більше й сказав, що нам іще варто відвідати найзнаменитіший у Лондоні ігровий майданчик-корабель імені принцеси Діани, який було побудовано після її смерті. Майданчик, сказав він, знаходився неподалік Кенсінґтонського палацу. Прощався він з нами так, ніби ми зналися все життя…

Відома фраза покійної леді Діани «я хочу стати королевою людських сердець» враз постала у моїй пам‘яті. Хочеться уникнути патетики, але мушу сказати, що її ім‘я, як ми переконались, насправді відкриває шлях до людських сердець. Власне, якими своїми вчинками королі, президенти, прем‘єр-міністри… словом, усі ті, що мають владу, залишаються у пам‘яті своїх народів?

Шляхетність не вимірюється статками, її не можна придбати за шалені гроші. Звісно, ледь не кожна маленька дівчинка мріє вийти заміж за принца, а деяким навіть це вдається! Та у випадку з леді Діаною, яка таки вийшла заміж за спадкоємця британського престолу, принца Чарльза, її королівська місія полягала у опіці хворими на СНІД, у сприянні позбавлення світу від протипіхотних мін. Діана на власні очі бачила наслідки цієї зброї, адже об‘їздила безліч країн: від Анголи до Боснії. Вона опікувалась кількома дитячими клініками і це не було випадковістю, адже задовго до одруження, закінчивши студіювати педагогіку та психологію у Франції, Діана працювала помічницею виховательки у одному із дитячих садочків Лондона. Та й у вихованні власних дітей, ламаючи усі монархічні стереотипи, дотримувалася максимальної відкритості у спілкуванні зі своїми синами.    

І нехай уже пробачить мені дорогий моєму серцю персонаж Пітер Пен, та до його скульптури так і не дійшли… Ми затримались погодувати лебедів на королівському озері та ненажерливу білку, яка бігала, ніби песик, за усіма присутніми у пошуках смаколиків, а потім благополучно вийшли, завдяки дороговказам садівника, до пам‘ятного фонтану леді Ді. Нічого помпезного ми там не побачили, натомість табунці дитячих ніжок, сміх, хлюпання у доволі теплій воді. Наші діти, побачивши таку водяну радість, у мить поскидали взуття і заходилися й собі бігати струмочками.

Гранітні кола, наповнені водою, що біжать у різних напрямках і різною швидкістю. Певно, як саме життя покійної принцеси Ді. Дитячий сміх – це, можливо, те, що вона би й хотіла чути… Щасливі батьки – це те, що вона хотіла  бачити… Умовивши наших дітей врешті вилізти з води, ми попрямували до  до Кенсінґтонського палацу.

Нас зустріло озеро з розкішним рясним лататтям поблизу старовинної споруди та парком на вершині, до якого вже не стали підійматись. Побувавши на терасі та у холі палацу, досить затишному, попрямували до ігрового та майданчика. Кілька сотень метрів – і розкішний корабель у морі білого піску постав перед нами у всій красі! Роззувшись, ми з чоловіком залюбки обійшли увесь майданчик, а що вже говорити про дітей… Вони зникли у нутрощах корабля – ми тільки їх і бачили.

Примостившись на крихітному окрайчику однієї з лавочок, раптом спало на думку, що ось і познайомилась із тією самою леді Ді. Наша з нею зустріч не була спланованою, усе перевернула одна випадкова розмова у королівському парку.

До Національного Історичного Музею ми з чоловіком так і не потрапили, віддавши дорогоцінний лондонський час дітям. А ще мені раптом спало на думку, що такі нібито дрібниці: як білка-ненажерка, струмочки фонтану та казковий корабель – це те, що, можливо, закарбує їхня дитяча пам’ять про Лондон назавжди.

 

(с) Тетяна Мельник

Каралєвна
Автор:
Каралєвна
comments powered by HyperComments