Ласкаво просимо, трон наразі вільний
20
лютого 2019 О 15:20
360
Мама і кар'єра. Бути чи не бути?

Вона на той час працювала на уряд Нідерландів, і, коли дитині було 2 місяці, перебувала у відрядженні в Україні. Красива, доглянута, самодостатня жінка 37 років.  Питаю, з ким зараз малюк? Відповідає: “…з татом і нянею”. А вона собі, попиваючи вино на прийомі у посла, спокійно веде світські бесіди в іншій країні. Я, тоді дивлячись на цю сучасну голландську маму, пообіцяла собі, що в мене буде так само! Майбутнє материнство на той час для мене було сухою теорією, і я мала великі амбіції стати крутою бізнес-вумен в костюмчику з ноутбуком між країнами та аеропортами.

Десь, через рік після цієї розмови, я таки знайшла роботу своєї мрії. Нарешті, в Італії я підписую контракт з головним менеджером однієї з міжнародних компаній. Я буду їхнім представником в Україні і Польщі! Якщо в Україні ми не запустимо найближчим часом продаж продукції, то буду працювати у Польщі та Італії! Я собі планувала, що головне - заробити репутацію, зачепитись, довести роботодавцю що я - універсальний солдат і тоді можна паралельно із запуском бізнесу, і дитинку народити, найняти няню і жити, як у мрії...

Правда, вже в тій поїздці я постійно чомусь хотіла спати і такого скаженого голоду, як в літаку, у моєму житті ще не було. Я думала, що кинусь на стюарда, який розносив їжу. Зазвичай, я обираю м'ясо. А тут він питає:“М'ясо чи риба?”. І я кажу: “РИБА”! Смак цього солоненького лосося я пам’ятаю досі. Виявилося, що, на момент підписання омріяного контракту, я вже очікувала маля.

Думаю, неважко здогадатись, як на це відреагували мої новоспечені роботодавці, які щойно заплатили добрячу суму консалтинговій компанії за те, щоб знайти потрібну їм людину. Тобто, мене.

Отож, паралельно з труднощами з просуванням бізнесу в Україні і моєю неспроможністю часто літати, наші відносини призупинились до кращих часів.

Після народження доньки, я змінилась. Та, намальована в уяві, суперзбалансована ідеальна мамуся зависла поміж двох чудовиськ. З одного боку - це чуднота з дулькою в хатніх штанах, турботлива і муркаюча, готуюча їсти, яка повністю розтанула в материнській любові. А з іншого - риба-пила в чорному класичному костюмі, що залишила купу немитого посуду на кухні і вискочила з дому палити хати і спиняти коней.

Якщо відверто, то вже рік я - справжня мама з постійними годуваннями, вистрибую з дому, якщо пощастить, максимум на годину-дві в день, для своїх потреб, щоб не сказитись; і час від часу, ну дуже рідко, підпрацьовую віддалено в іноземному проекті. У таких випадках, в період дедлайну малеча інколи залишається без домашнього супу або свіжого повітря. Якось мені вдалось попрацювати тиждень на виставці в Одесі. Після 4 діб з нічними годуваннями (малеча і чоловік поїхали зі мною) і днями на підборах з посмішкою, мільйоном організаційних питань і переключенням мов у голові, я захворіла і була дуже щаслива що все закінчилося. До мене прийшло відчуття, що постійно так не зможу. Хіба що, набігами. Але набігами кар'єри не збудуєш…

І тут мої думки йдуть у двох напрямках.  З одного боку - я тону в усмішці своєї дитини і розумію, що час летить невблаганно, адже зараз тішусь до нестями навіть новому "агу!", яке переходить в "дя-дя" чи "бодє-бодє" і "мамммм", чи тим невмілим і, водночас, граційним крокам маленьких ніжок. Тішусь, що бачу це. Але, десь підсвідомо, відчуваю, що звикаю до домашнього режиму, і боюся таки до кінця розчинитись в отому материнстві. Діти ж ростуть. А що, якщо я потім не вийду з образу мамуні, віддам всю себе дитині і буду всім казати “я же мать”, якщо хтось пам’ятає радянський фільм. Там мати десятьох дітей зустрічається з однокласниками. Усі вихваляються своїми досягненнями. І її питають: "Кто ви по профессии?
- Ну я же мать.
- Я понимаю. Ну, а кто ви по профессии? Чего достигли в жизни?"
Важливо підкреслити, що героїня фільму народила 10 дітей, тому має повне право називати материнство своєю професією. В мене ж - одне …

Друзі, що повернулись швидко у кар’єру після народження дітей, радять не поспішати. Кажуть, що потім буду сумувати за тим малим смоктунцем, якого можна цьомати, коли заманеться. Тому, варто набутись, нагодуватись і нацьоматись по повній. Разом з тим, читаю книжку про французьке виховання, де американська журналістка розказує про диво-країну, в якій діти, максимум з 4-х місяців, сплять всю ніч самі в ліжечку, їдять 4 рази на день, а також, де матусі через три місяці після пологів повертаються до звичного життя. Якщо ж у них депресія, то маму відправлять у спа-тур… Звучить, як фантастика. Тільки ж книжка правдива, документальна.

От і застигла я в неспроможності рухатись в якомусь із напрямків:

“Рванути” за лаврами, які не вдалося одягнути до пологів, припинити грудне годування, витягти себе із замкненого кола “кухня-каша-борщ-швабра”. Чи не замучить мене сум за малечею і почуття провини?..

 ...чи потерпіти, насолодитись сповна і дозволити всьому якось самому налагодитись?

Читаю, знову ж таки, що “найкраща зброя проти почуття провини – певність французьких жінок у тому, що матерям і дітям шкідливо проводити весь час разом. Вони вважають, що тоді виникає високий ризик задушити дитину увагою і тривожністю або ж сформувати relationfusionelle, яких тут дуже бояться, - себто стосунки, коли потреби матері й дитини надміру переплетено. Діти – навіть немовлята і кількарічні малюки – мають самостійно вибудовувати власне внутрішнє життя, без неперервної материнської присутності. Якщо дитина для тебе – єдина мета в житті, то це для неї дуже погано... – Що може вирости з дитини, яка стала єдиною надією власної матері?...”

Читаю і заздрю французьким жінкам, що в їхньому світі так легко побудувати цей баланс. Але, з іншого боку, в діалозі з чоловіком доходимо до висновку, що їхнє індивідуалізоване суспільство породжує егоцентричну націю, де вже навіть на похоронах не плачуть. Добре це, чи погано? Не знаю. Знаю тільки, що, в той же час, у нас часто так душевно, що аж занадто. З цього приводу згадався анекдот:

В Америці син каже: "Мам, я йду гуляти". Мама каже: "Bye-bye!". У Франції у таких випадках мама каже: "Гарно погуляти!". А в Україні: "Ти шапку взяв? А з ким ти йдеш? А коли ти будеш?"

Істина завжди десь посередині. Мабуть, недаремно мудрі люди придумали приказку: “Дитина - це гість у твоєму домі: нагодуй, виховай та відпусти”.

Книжки разом з моїм самобичуванням не дають відповіді. Однак, я твердо вирішила її знайти. Запроваджуючи цю колонку, я шукатиму жінок, що вдало поєднали материнство і самореалізацію. Кожна наступна стаття буде про таку ж жінку, яка живе в схожих умовах, що і я, і готова поділитися своїм власним секретом щастя і балансу.

Вже у наступній статті - досвід Катерини Баско, телеведучої і мами трьох дітей.

 

Наталія Говда
Автор:
Наталія Говда
comments powered by HyperComments