Ласкаво просимо, трон наразі вільний
17
листопада 2017 О 5:39
186
Марґарет Етвуд. Жива легенда

Одна з найвідоміших письменниць сучасності, вона привернула увагу до літератури та історії Канади, і стала справжньою зіркою на Батьківщині. Її романи, оповідання й вірші вражають розмаїттям сюжетів та стилів, але незмінно апелюють до складних тем і захоплюють читачів з усього світу. Її перша книжка була опублікована 1961-го року, а остання побачить світ лише 2114-го, бо ця невтомна авторка, дослідниця, художниця, сценаристка, акторка і винахідниця уміє дивувати. А ще надихати і спантеличувати, але ніколи не залишає байдужим. Вітайте листопадову героїню рубрики “Календар видатних жінок” – диво-жінку Марґарет Етвуд.

Марґарет Елеанор народилася 18-го листопада 1939-го року в канадській Оттаві. Батько її Карл Едмунд Етвуд був ентомологом, а мати – Марґарет Дороті Кіліам спеціалізувалася на дієтології. Услід за Карловими дослідженнями родина весь час мандрувала, занурюючись у ліси і степи на півночі Квебека.

До восьми років дівчинка не мала змоги відвідувати школу, але домашнього навчання, а особливо пізнання природи й читання книжок, їй було достатньо. Цілими днями вона носилася лісовими стежками, плавала на каное чи зводила хижки-курені зі старшим братом Гарольдом та молодшою сестрою Рут, де вони читали вголос казки братів Гріммів, або й кишенькові детективні видання та розглядали комікси. Вдома її називали Пеґґі, і в шість років дівчинка уже писала власні п’єси, які могла майстерно начитати в ролях, як казав Гарольд “краще, ніж по радіо”. Вона тримала в голові десятки сюжетів і світів, але творчість зрештою мала поступитися місцем шкільній рутині.

Ті роки були непростими для волелюбної дівчинки-повітрулі, і згодом частково відобразилися у романі авторки “Котяче око” (Cat's Eye, 1988). У підлітковому віці від перевтоми і цькування в школі у Пеґґі/Марґарет розвинулася аритмія серця, тоді вона написла вірш “Неправильне серце” (Faulty Heart):

…більшість сердець промовляє: Хочу, хочу,

хочу, хочу. Моє ж

геть інакше,

і каже: Хочу, не хочу,

хочу, й на мить замовкає…

(…most hearts say I want, I want, I want,

I want. My heart

is more duplicitous,

It says, I want, I don't want,

I want, and then a pause…)

 

Я склала поезію в голові, а тоді записала її, і отримала неймовірні відчуття. Після цього, єдиним моїм бажанням у житті стало – писати. Писати професійно.” – зізнавалася згодом Марґарет. Батьки не були у захваті від прагнень доньки. Обидва вчені, вони не розуміли, чому вона так завзято прагне зв’язати себе із суто гуманітарним напрямком.

1957-го року Марґарет закінчила школу Лісайд в Торонто і там же вступила у коледж Вікторії при Торонтському унівесистеті, де вивчала англійську і французьку мови та філософію. В коледжі Марґарет працювала журналісткою, писала вірші і статті для місцевого часопису Acta Victoriana, а після випуску 1961-го року опублікувала авторську збірку віршів “Роздвоеєння Персефони” (Double Persephone). “Ніщо так не хивлювало мене, як новини від видавця.” — казала Марґарет. Це була чуттєва і феміністична поезія, за яку критики назвали юну поетку “справжньою літературною обіцянкою” і за яку вона отримала престижну канадську нагороду – медаль Е.Дж. Пратта. Того ж року, Марґарет заручилася із молодим автором Девідом Доннелом і розпочала навчання в магістратурі коледжа Редкліфф у Кембріджі, а отримавши ступінь подалася в докторантуру в Гарварді, що і поклало кінець стосункам із Девідом – вони мали різні плани у житті. У Гарварді Марґарет вивчала творчість письменників доби Американської революції і писала ґрунтовну працю “Англійський метафізичний роман” (The English Metaphysical Romance), та вже за два роки вирішила рухатися далі й вивільнити час для творчості. Частково причиною цьому були чергові невдалі заручини із однокурсником Джеймсом Фордом.

З 1964-го по 1970-й роки Марґарет чи не щороку змінювала канадські та американські університети, де читала лекції з англійської літератури. Молодій викладачці пропонували короткострокові контракти і вона встигла пожити у Ванкувері, Монреалі, Альберті, Торонто, Тускалусі (Алабама) і Нью-Йорку. Тим часом, світ побачили ще дві її поетичні збірки “Гра по колу” (The Circle Game, 1964) “Талісмани для дітей” (Talismans for Children, 1965), “Звірі в цій країні” (The Animals in That Country, 1968) та “Звичаї для підземелля” (Procedures for Underground, 1970), а також перший роман “Їстівна жінка” (The Edible Woman, 1969). Всі твори Марґарет отримували схвальні відгуки критиків, а перша прозова книжка стала маленькою сенсацією і навіть вважається предтечею другої хвилі фемінізму. Це дотепна і метафорична історія, про розчарування молодої жінки в інституті шлюбу. Цікаво, що у ній зринають вельми подібні ідеї до резонансного, відміченого торік Букером, роману “Вегетаріанка” Хан Канґ. Чи був він навіяний власним заміжжям Марґарет із американським письменником Джимом Полком, з яким вона одружилася 1968-го року, невідомо. Але сама Марґарет називала свій шлюб “п’ять років невизначеності”, та згодом з іронією описувала їхнє із Джимом химерне весілля в Монреалі у своєму романі “Леді-оракул” (Lady Oracle, 1976).

А на обрії вже зринали нові романтичні стосунки – з відомим канадським автором Ґремом Ґібсоном. Вони познайомилися у торонтському видавництві House of Anansi Press, де Марґарет працювала редактором і видавалася. Ґрем був творчою людиною, але водночас практичною і самодостатньою. Саме таку Марґарет воліла бачити поруч із собою. Вони стали родиною, але шлюбу не укладали. 1973-го року Марґарет, Ґрем та двійко його синів від першого шлюбу перебралися на ферму невеличкої сільської громади в Алістоні. А за три роки в родині з’явилася маленька Елеонор Джесс – єдина дочка Марґарет.

Життя на фермі було затишним, але важким. До цивілізації, скажімо у школу дітям, треба було діставатися годинами, турбот було чимало, а з появою малої Джесс (саме так її називали вдома) стало іще більше, тож Марґарет і Ґрем вирішили відмовитися від фермерської долі та повернулися в Торонто.

У 70-х пані Етвуд публікувалася не менш регулярно: світ побачили три її романи, включно із бестселлерами “Леді-оракул” та “Життя до людини” (Life Before Man, 1979), котрий увійшов до фіналу конкурсу на пермію генерал-губернатора Канади; збірка оповідань “Танцівниці” (Dancing Girls, 1977); чотири збірки поезій і дві наукові праці з історії канадської літератури. Крім того, Марґарет задіяла інші свої здібності – до малювання, і п’ять років створювала комікси серії “Survivalwoman” для журналу This Magazine, щоправда під псевдонімом Барта Джерарда. Також вийшла друком її перша книжка-картинка для дітей “На дереві” (Up in the Tree, 1978), ілюстрації до якої у синьо-червоній палітрі Марґарет малювала сама.

Та справжньої слави авторка зажила із виходом роману “Оповідь служниці” (The Handmaid's Tale, 1985). Легендарна антиутопія про вигадану тоталітарну державу – Республіку Ґілеад, де жінка може стати заручницею фертильності і фактичною рабинею, зробила неабиякий галас у літературних колах і здобула премії генерал-губернатора та імені Артура Кларка, а також увійшла до котротких списків Букерівської премії. А головне, Марґарет Етвуд стала національною іконою, літературним обличчям Канади у світі, і Батьківщина була їй за це більше, ніж вдячна.

Марґарет багато подорожувала. Це були як приємні, культурні мандрівки до навкололітературних подій, так і випробування сил у місцях, де про справедливість і гуманність давно забуто. Вона активно боролася із тоталітаризмом і цензурою, стала членкинею організації “Міжнародна амністія”, зайняла посаду віце-президента Асоціації письменників Канади, а з 1984-го року і посаду президента канадського ПЕН-центру.

Мало хто може похвалитися такою продуктивністю й водночас високим рівнем якості текстів та їхньою оригінальністю, як Марґарет Етвуд. З 80-х, чи не щороку, виходить по одній її книжці: романи, збірки оповідань чи віршів, нон-фікшн і дитячі видання, а також сценарії для телебачення та твори у різноманітних антологіях. Марґарет зібрала до своєї колекції усі можливі літературні нагороди, включно із Букерівською премією, яку отримала за роман “Сліпий убивця” (The Blind Assassin) 2000-го року. Хіба що, досі не отримала Нобелівську премію з літератури, але у неї непогані шанси одержати її у найближчі роки.

Авторка не є прихильницею одного жанру: сімейна сага і епістолярні хроніки, історичний фікшн і фантастика, сатиричний нарис і героїчний епос – Марґарет Етвуд відзначилася в усьому й ніде не схибила, хоч і досить довільно порядкує у тому, що обирає: граючись, міксуючи, перевертаючи все шкереберть, творячи свою особливу впізнавану еклектичну стилістику, і зрештою, завжди отримуючи на виході інтелектуальний бестселлер. Переосмислити поему “Одіссея” з точки зору жіночих образів (Цирцеї у “You Are Happy” та Пенелопи в “The Penelopiad”)? Легко! Розібрати по кісточках відомі казки (“Bluebeard's Egg” та “Good Bones”)? Без проблем! Ґрунтовно дослідити історичні події і розповісти за їх мотивами свою історію (The Journals of Susanna Moodie та Alias Grace)? Будь ласка! Написати лібретто до опери (The Trumpets of Summer та Pauline)? Зробити сучасне прочитання шекспірівської “Бурі” (Hag-Seed)? Створити дитяче ТБ-шоу (Wandering Wenda)? Зрештою, винайти пристрій для дистанційних автографів (LongPen)? І знову, так! Для Марґарет Етвуд існують складні завдання, але, здається, не існує нездійсненних.

Вона іронізує з приводу усіх присвоєних їй статусів і не вважає себе ані авторкою-феміністкою, ані авторкою-фантасткою. Їй важливо донести до читача ідею свободи, а також абсурдності обмежень і стереотипів, показати картину людського світу минулого/сучасного/майбутнього. А якими засобами вона послуговується – вже другорядна, якщо не остання, справа.

Поважний вік не перешкоджає пані Етвуд брати активну участь у літературних та культурних подіях, відгукуватись на інтерв’ю та різноманітні креативні експерименти. Нині вона творить тексти до серії графічних романів “Angel Catbird” і працює над новим романом, а в перервах, зокрема, знімається в серіалах. Цього року увага світу знову прикута до творчості Марґарет Етвуд, адже на малі екрани вийшло два розкішних серіали за мотивами її творів. Це, відзначений вісьмома(!) преміями Еммі, “Оповідь сліжниці” від Hulu, а також “Відома як Ґрейс” від CBC. І в обох пані Етвуд має епізодичні, але яскраві камео-ролі.

Завжди яскрава і дотепна, ерудована й винахідлива, мов Шахерезада, Марґарет невтомно розповідає свої історії, казки та легенди. Вона сама – жива легенда, і як же нам пощастило бути її сучасниками! Втім, не всі твори пані Етвуд стануть надбанням загалу найближчим часом. 2014-го року відома шотландська художниця Кеті Патерсон започаткувала проект “Бібліотека майбутнього” (Framtidsbiblioteket). Протягом найближчого століття раз на рік у спеціально створений і захищений архів потрапляють рукописи сучасних письменників. Неподалік від Осло висаджена одна тисяча дерев для друку книжок із цього архіву. Але зрубають їх лише через сто років – у 2114-му. Необхідною умовою фонду “Бібліотеки майбутнього” є відсутність попередньої публікації творів чи їхніх частин, прочитати їх можна буде не раніше 2114-го року. І першою авторкою залученою до проекту стала саме Марґарет Етвуд із романом “It’s Scribbler Moon”, ані сюжет, ані зміст якого читачі не дізнаються найближчі сто років. Фантастика!

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments