Ласкаво просимо, трон наразі вільний
08
квітня 2019 О 7:37
271
Міс Лілі Елсі. Едвардіанська лілея

Вона була зіркою і селебріті понад століття тому, коли самі ці поняття ще не набули широкого вжитку. Цю акторку порівнювали з Венерою Мілоською і Моною Лізою, та нескінченно тиражували світлини з її зображеннями: у сценічних образах, елеґантних вбраннях, розкішних капелюшках. Її театральною грою, харизмою і співом захоплювалися, а вона заледве залишала за лаштунками власну сором’язливість та панічний страх перед публікою. Її популярність зростала стрімко, проте виявилася швидкоплинною, а життя зовсім не було схожим ані на веселу оперету, ані на казку. І все ж, її обличчя — впізнаване і чарівне, назавжди стало окрасою і символом Едвардіанської ери, зворушливої і витонченої Belle Époque. Вітайте квітневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — прекрасну Лілі Елсі.

8 квітня 1886-го року у Лідсі, графства Йоркшир, на світ з’явилася дівчинка, якій дали ім’я Елсі. Мати малючки — молода кравчиня (Шарлотта) Елізабет Годдер не перебувала у шлюбі, й Елсі ніколи не знала свого справжнього батька. Втім, коли їй було близько п’яти років, Елізабет вийшла заміж за працівника театру в Манчестері Вільяма Томаса Коттона, і саме йому дівчинка завдячувала забуттю статуса безбатченка і початку театральної кар’єри у дуже ніжному віці. Вільям обіймав посаду, так званого “майстра багажу” — людини, яка відповідала за весь театральний реквізит і костюми протягом гастролей. Родина подорожувала разом із ним, оскільки Елізабет могла виконувати обов’язки костюмерки, а маленька Елсі нікому не заважала. Навпаки — дівчинка зачаровувала всіх довкола густими мідно-золотистими хвилями кіс, синіми очима і красивим співочим голосом. Тож не було нічого дивного у тому, що Елсі почала з’являтися на сцені в епізодичних ролях, а затим і з власними музичними мініатюрами.

Їй не було ще й десяти років, коли вона об’їздила півкраїни, виступаючи на сценах відомих театрів Салфорда, Брістоля, Манчестера і Лондона. 1896-го року відбулася прем’єра музичного спектаклю “Червона шапочка”, де Маленька Елсі (саме так невибагливо звучав псевдонім юної акторки) зіграла головну роль.

Ішов час, Елсі, як і її персонажі дорослішали, дівчина вагалася, чи залишатися в театрі. Вона здавалася собі дебелою незграбою, соромилася власного тіла, почала навіть боятися сцени. Проте рідні та колеги переконували акторку і в безумовній звабливості, і в обдарованості. Більше того, зовнішність Елсі була напрочуд витонченою та благородною, а голос — чистісіньким сопрано. Рідко яка оперетна актриса могла похвалитися таким потужним набором переваг. Із початком нового століття, а заразом Едвардіанської епохи, замість “Маленької Елсі”, на афішах з’явилося ім’я “Лілі Елсі”, й кращого псевдоніму годі було шукати: елеґантність та вишукана чуттєвість Елсі дійсно нагадували квітку лілеї.

Саме тоді вона потрапила під крило Джорджа Едвардса — легендарного керівника лондонського театру Дейлі. Й хоча Едвардс був так само зачарований Елсі, як і інші, не обійшлося без конфліктів: на певний час акторка була відсторонена від сцени за надмірну імпровізацію, втім, директор швидко перемінив гнів на милість, а затим навіть дякував Елсі за креативність, завдяки якій (а йшлося про незвичайний макіяж, перуку і головний убір) її героїня принцеса Сі-Сі в мюзиклі “Китайський медовий місяць” виглядала настільки переконливою азіаткою, що публіка просто шаленіла.

У період між 1900-м і 1906-м роками Елсі була задіяна у 14-ти різних спектаклях, звісно, в епізодичних та другорядних ролях і, переважно, у досить екзотичних образах. Аж ось Едвардс опинився у досить делікатному становищі — театр не приносив прибутку, необхідно було терміново знайти ведучу акторку (бажано зіркову, чи таку, яка обіцяє нею стати) і захопливу постановку.

У якості рятівного спектаклю була обрана оперета Франца Легара “Весела вдова”. Не довго думаючи, Едвардс запропонував головну роль Елсі. Та дарма він сподівався, що дівчина схопиться за шанс підкорити лондонську публіку. Елсі рішуче відмовлялася, зізнаючись, що їй невимовно страшно й вона впевнена, що просто не впорається. Джордж Едвардс відмови не прийняв. Це стало для нього справою принципу. Подолати страхи і сумніви Елсі він доручив… ні, не психотерапевту, а дизайнерці одягу Люсі леді Дафф Ґордон, відомої як Люсіль, і та дійсно знайшла підхід до акторки, а заразом, спосіб подолати її страх перед публікою. За допомогою розкішних суконь і капелюхів, дизайнерка створила своєрідний бар’єр між Елсі та глядачем.

Сказати, що лондонська прем’єра “Веселої вдови” одержала схвалення — не сказати нічого. По факту, про елегантну чарівність і талант міс Лілі Елсі на ранок після її виступу не говорив хіба лінивий. Утім, у свою славу скромна Елсі не надто вірила, і навіть не читала відгуків у газетах перші півроку тріумфальих показів “Веселої вдови” — боялася критики. Дивовижним чином у ній уживалися кумедна, яскрава, співоча і пристрасна акторка та сором’язлива, мовчазна і невпевнена в собі дівчинка. Тільки згодом стане зрозуміло, що тримати між ними баланс коштувало Елсі неймовірних зусиль, і це не могло не залишити відбиток на її психічному та фізичному здоров’ї.

Тим часом, стиль Лілі Елсі і весь її образ — вишуканої та загадкової молодої леді перетворився на британський, а затим і американський, тренд. Без перебільшень, можна сказати, що Елсі була едвардіанською іконою стилю і найвідомішою фотомоделлю початку 20-го століття. Її портрети потрапляли в газети і модні журнали, тиражувалися у вигляді листівок, рекламних постерів і буклетів. Світлини Елсі стояли в рамках на комодах добропорядних панянок, висіли на шпалерах біля люстерок манірних кокеток, ховалися у портмоне досвідчених гультяїв та під подушками безвусих юнаків. Ніхто не міг встояти перед звабливістю красуні-Лілеї.

Після “Веселої вдови” із не меншим успіхом виходили музичні вистави за участю Лілі Елсі “Долларова принцеса”, “Вальс мрії”, “Граф Люксембургу” та інші. Навіть якщо ролі Елсі були другорядними, увага глядачів та критиків все одно була прикута до її образу, її постави, зачіски, вбрання. “Обличчя акторки подібне до Венери Мілоської”, “Її тіло не має жодного гострого кута”, “Цим красивим напівпрофілем і плавними рухами неможливо намилуватися”, “Міс Лілі Елсі знову демонструє зразкову елеґантність” — писали у пресі про акторку.

Серед її прихильників були магнати і політики, включно з прем’єр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем. Утім, приймати знаки уваги й відповідати на них Елсі зовсім не вміла. До коштовних подарунків та квітів вона була майже байдужа, а на пристрасні листи від сильних світу сього відповідала з холодною стриманістю або й ніяк. Жодних поступок від Елсі не отримав навіть один із найзаможніших британців Віллі Ісаак, який по смерті залишив акторці чималий спадок, чим викликав безліч пліток у вищих колах і пересудів у пресі.

Елсі виповнилося двадцять п’ять, коли її мати почала наполягати, аби вона визначилася з кандидатурою майбутнього чоловіка. Жінка відверто хвилювалася за здоров’я дочки — анемічної і виснаженої невтомними репетицями та виступами, і сподівалася, що вдалий шлюб усе виправить. Елсі поступилася. Її обранцем став двадцятишестилітній син текстильного магната Джон Йєн Баллоу. Вони побралися 7-го листопада 1911-го року у Церкві всіх святих в Лондоні. Звісно, ця подія була висвітлена журналістами не гірше за королівське весілля. Сукня нареченої, традиційно пошита для неї дизайнеркою Люсіль, була оздоблена вишивкою з перлами і хутром горностая. Вбрання, гідне принцеси, викликало схвалення і зачарування у публіки, однак сама Елсі вважала його жахливим і пафосним.

У медовий місяць молодята вирушили в Париж, й обидва були розчаровані: Елсі — настирним наполяганням чоловіка облишити її театральну кар’єру, Йєн — стриманістю дружини навіть у романтичній обстановці. Вже тоді стало зрозуміло, що шлюб навряд принесе їм щастя, однак розлучення тягло за собою геть небажаний скандал, тож спільне життя продовжилося.

До 1916-го року Елсі намагалася тримати статус ведучої акторки театру Дейлі, та це заледве їй вдавалося. І навіть не стільки, через супротив Йєна, скільки через погіршення здоров’я. Акторка страждала від безсоння, і хронічної втоми, у неї сталося кілька нервових зривів, на тлі виснажливих репетицій і неможливості завагітніти. Публіка жадала бачити свою зірку, і розчаруванню й обуренню не було меж щоразу, коли замість Лілі Елсі на сцену виходила дублерка. Втім, попри обставини чи самопочуття, Елсі ніколи не пропускала вистави, організовані для військових. Досвідчені офіцери й солдати-новобранці утотожнювали міс Лілі з ангелом. З її іменем на вустах і фотократкою в кишені помирали в окопах.

У січні 1919-го на екрани британських кінотеатрів вийшла зворушлива військова стрічка Моріса Елві “Товариство” (Comradeship) з Лілі Елсі в головній ролі. Попри схвальні відгуки, Елсі залишилася не надто задоволена цією роботою, адже німе кіно давало набагато менше можливостей розкритися у грі.

Зрештою, 1920-го року Елсі остаточно вирішила залишити акторську діяльність. Вони з чоловіком перебралися у помістя в Ґлостерширі, й наступні декілька років Елсі називала найщасливішими в житті. Вона любила довгі усамітенені прогулянки, полювання із собаками, риболовлю і гольф. На дітей вони з Йєном уже не сподівалися. Лікарі діагностували в Елсі ранню менопаузу і жінка втратила будь-який інтерес до статевого життя. Йєн шукав розради у пляшці. Вони жили то разом, то окремо, аби зрештою розлучитися 1930-го року.

Перед тим, наприкінці 20-х років Лілі Елсі з’явилася ще у кількох виставах. Її виступи у постановці Айвора Новелло “Правдива гра” викликали нову хвилю захоплення і сподівань на подальші тріумфи акторки, й можливо навіть у кінематографі, але марно: після розлучення Елсі оселилася в санаторії у передмісті Лондона, та так і не повернулася до світського життя.

Журналістські розслідування і випадкові інтерв’ю з колишньою зіркою розчаровували прихильників: “едвардіанська лілея” перетворилася на відлюдькувату буркутунку, поруч з якою залишилося хіба декілька родичів та найвідданіших друзів. Ніяких пікантних подробиць театрального буття, пристрасних листів шанувальників чи романтичних спогадів Елсі не оприлюднювала, і взагалі, воліла, аби у ній не впізнавали міс Лілі Елсі та залишили у спокої.

Винятком стала її співпраця у 40-х роках із видатним фешн-фотографом і театральним дизайнером Сесілом Бітоном. Йому вона навіть дозволила певною мірою відтворити свій колишній образ — задумливої панни у заквітчаному капелюшку і шифоновому серпанку довкола оголених плечей. Утім, світлина зберігалася в особистому архіві Сесіла і була оприлюднена через роки після смерті Елсі.

У січні 1950-го року акторка востаннє потрапила під приціл фотоапаратів журналістів, завітавши на святковий обід в готелі Дорчестер, серед гостей якого були легендарні зірки, так званої, театральної Belle Époque. Колишня, сповнена чуттєвої грації, міс Лілі ледь упізнавалася в цій стриманій літній леді, але вишуканість і стильність вона не втратила ані на крихту.

Надалі напади іпохондрії Елсі все частіше перевторювалися на справжні панічні атаки, і поступово розвинулися у виснажливий обсесивно-компульсивний розлад. Фінансові можливості дозволяли їй отримувати найкращий догляд і постійно мешкати в елітних пансіонатах та швейцарських санаторіях, однак сучасна медицина могла б запропонувати жінці набагато гуманніше рішення, ніж лоботомія, на яку Елсі зважилася в кінці 50-х років.

Останнім прихистком акторки стала палата №34 приватної лікарні святого Ендрю в Лондоні, втім, облаштована вона була, радше як пристойний готельний номер, та й сервіс пацієнтка отримувала відповідний. На початку зими 1962-го року Елсі захворіла на пневмонію і її слабке серце не витримало. Вона померла 16-го грудня у віці 76-ти років — наодинці, забута публікою, як, насправді, і прагнула.

Від розквіту слави Елсі минуло понад сто років, однак її загадкова і трохи сумна усмішка досі зачаровує людей по всьому світу. Численні вінтажні фотопортрети у вишуканих вбраннях і капелюшках невпинно милують око. На них вона назавжди залишилася міс Лілі Елсі — нев’янучою едвардіанською лілеєю.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments