Ласкаво просимо, трон наразі вільний
02
листопада 2017 О 12:06
177
Мишаче колесо або ода життю

Хіба люди не миші? Живемо в клітці, а робимо поважний вигляд ніби дуже поспішаємо, поки бігаємо у пластиковому колесі.

Коли ти востаннє зупинялася, підводила погляд догори, усміхалася світу? Коли відверто насолоджувалася чистим повітрям, яке б наДИХАЛо тебе на нові досягнення? Все біжиш кудись, ледь жива лягаєш у холодне ліжко і через 15 секунд втрачаєш зв'язок з реальністю. А зранку не встигаєш ще відкрити свої невиспані очі, як знову біжиш. Але ж після довготривалого забігу по життю, коли ти вже на межі, мозок сигналізує. Він відмовляється так жити, вимагає спокою і перепочинку, вирівнює дихання. Саме тоді щось озивається всередині: помічаєш свій внутрішній світ, світ зовні та тонку межу між ними.

В такий момент я і опинилася в зоомагазині, хоча як так сталось  — не пам'ятаю. Бігла по сансарі, а потім різко зупинилась. Озирнулася довкола і виявилося, що я стою біля дешевої клітки з гризунами. За металевими гратами жило сімейство сіреньких та пухнастих мишей. І цікаво те, що у кожного було своє місце та роль. Кожен з них мав свої надважливі справи. Вони були такі зайняті, поважні, а в певній мірі, від того смішні. Затамувавши подих, я спостерігала за найбільшим мешканцем клітки. Мені здалось, що він тут головний. “Безперечно, цей гризун — Мишачий Король” — подумала я. Він чимдуж поспішав кудись у своєму колесі. Падав, вставав, зашпортувався, але біг. Важка голова заважала товстуну. Він випхав її за межі пластикового кола, а чотирма лапками перебирав, здавалось, зі швидкістю світла. Настирливо, недбало, незважаючи на інших. Так трудився маленький товстун, що весь аж спітнів. Щоправда я не знаю, чи миші можуть пітніти.

Інший маленький миш заліз у тарілочку з кормом і сконцентровано жував зернятко. Він, ніби герой відомого мультфільму Скрудж МакДак, купався у своєму багатстві. Миш постійно дивився на свої куценькі лапки та щосили тримав свій дорогоцінний скарб — зерно. Своїми гострими зубиськами гризун намагався перетворити жовте насіннячко у пил, повністю заволодіти ним. Та лише час від часу миша-скнара озирався довкола на своїх сусідів, аби ті не відібрали сенс його життя. Більше в світі не було жодних справ для нього.

А тим часом неподалік розмістилася інша мешканка клітки. Мені здалося, що вона була вкрай сконцентрована на собі та власних думках. Миша-філософ з розумними очима заглядала у куток. Вона там щось бачила. Більше, ніж інші. Вона дивилася крізь клітку, стіну, ніби вже на вулицю. Ця сіренька знайшла там щось значуще та незбагненне, а можливо, більше. Хоча насправді там нічого не було.

Я повела погляд за наступною крихіткою. Прудка миша-шахтар маленькими лапками намагалася прорити вихід. Вона була впевнена, що він там є. Ніби хтось із співмешканців запевнив її в тому. Але яке там, сусідам хіба був інтерес до когось, окрім себе? Вони були дуже зайняті: хто сконцентрувався на колесі, хто — на зерняткові, а хтось просто дивився в порожнечу. На хвилинку подумалось, що працьовита миша вигадала собі безглузде заняття, аби бути заклопотаною. Та чи знає вона, що лише даремно витрачає свої сили? І жодна за своїми справами не помітила мене. Можливо, кожна зробила вигляд, що не бачить. Скільки таких роззяв, як я, щодня проходять повз, а миші просто звикли.

Весь цей час, поки я, завмерши, стояла біля клітки, всередині мене наростало розуміння. Я знала про мишачу долю: рити, бігти, гризти, — нічого не поробиш. Але скільки таких “людиномишей" буває в світі. І у кожного свої справи. І у кожного власна “клітка”. А що, якщо хтось так, як я за мишами, спостерігає за нашими життями? Що, якщо більший розум хоче поділитися з нами чимось таємничим? А ми бігаємо за своїми справами, багатствами, пустими безглуздими думками і не помічаємо. Погодься, подруго, прикро від такої думки?

Тому, призупинись! Адже бувають моменти, коли весь світ згоден почекати. Бо як тоді пояснити те, що хтось створив довгі затори або затримки авіарейсів, пізній дзвінок будильника або постійно розряджену батарею телефону?

Дозволяй собі просто бути. Розслабся. Не забувай дихати. Підведи погляд до неба, послухай себе, відчуй вітер чи дощ. Звільни голову: винеси звідти все сміття та наповни її білим світлом, ясністю, життям.

Послухай тіло. Відчуй його від маківки до пальчиків ніг. Подякуй, що воно тобі служить у цьому житті. Не звинувачуй, — приймай! Додай улюбленої олійки у теплу ванну, дай собі перепочити. Побудь тут і зараз...

Настася Князева
Автор:
Настася Князева
comments powered by HyperComments