Ласкаво просимо, трон наразі вільний
28
вересня 2017 О 19:22
418
Миті щастя зі Славою Світовою. Історія про Любов

Як же ми всі відчайдушно хочемо, щоб нас любили. Усе життя ми шукаємо і поглядом, і серцем того, хто буде захоплюватися нами, милуватися тим, як особливо ми морщимо носа або закидаємо голову, коли сміємося. Шукаємо того, хто кохатиме нас безумовно й вічно, в чиїх очах ми побачимо нарешті ідеальних себе. Таких ідеальних і прекрасних, якими ніколи не станемо в реальному житті, а будемо лиш тільки в очах того, хто нас кохає.

Колись давно, настільки давно, що, здається, це було у минулому житті, я дружила з маленьким хлопчиком. Ми гралися у піску й підкорювали найвищі дерева, малювали каляки-маляки, дивилися мультики і влаштовували показові концертні перформенси просто на вулиці. Одним словом, ми були друзі – не розлий вода. Навіть у музичну школу пішли разом, опановувати мистецтво гри на фортепіано. І от у один із звичайних, буденних днів, у коридорі, просто перед дверима класу сольфеджіо мене зупинила одна дівчинка і, серйозно заглядаючи у вічі, сказала: «Наша вчителька заборонила тобі дружити з Валериком. Тому більше не дружи з ним». Дівчинка була зухвала і наполеглива. Немов Кашпіровський, вона надиктовувала мені свої вигадані й вкрай неправдоподібні істини в надії, мабуть, що я її послухаю і урочисто, на весь світ, оголошу: нашій з Валериком дружбі відтепер офіційний кінець. Пригадую, як стояла тоді, розгублена і здивована, дивилася на неї, на те, як артикуляційно вона промовляє слова, професійно розставляючи на них наголоси, і думала: а чи можна насправді заборонити дитячу дружбу? Навіть якщо комусь вона здається… Що там у дітей? Закоханість? Захоплення? Чи таки кохання? Чи можна ось так просто і безпосередньо комусь сказати: не дружи, не люби, не…?

Коли я перейшла до п’ятого класу, в нашій школі з’явився новий учитель образотворчого мистецтва. І, на думку всіх без винятку дівчаток, він був прекрасний! Сяюча усмішка, широченні плечі, красиві руки, впевнена хода. Він неначе з палітурки голлівудського журналу зійшов. Подейкували, що він служив у десантних військах (і ми на власні очі бачили, як у позашкільний час він проходив містом у військовій формі, тільнику й важких армійських черевиках), а також воював у Афгані. Подейкували, правда, що він усе це навмисне вигадав, аби виглядати авторитетним у очах вчителів та учнів. І не знаю, як там склалося у нього з авторитетом серед учителів, але учні однозначно вважали його найпопулярнішим молодим вчителем у цілісінькій школі. А учениці ще й вважали най-найзвабливішим. Чи не кожна дивилася на нього замріяно, уявляючи щось у своїх фантазіях. Утім, фантазії ці часто-густо псувала його… дружина, котра ходила коридорами школи туди-сюди, повсякчас потрапляючи на очі злісним та нещадним своїм псевдо суперницям. І цікаво було слухати, як лютували вони, як метали громи та блискавки, безжально називаючи її сірою мишкою, безтілесною амебою його не вартою. Як дратувалися, що вона, вся така тиха і скромна, ніяка і вкрай несимпатична змогла ухопити собі такого чоловіка! Кожна із них – ще зовсім зелена й маленька! – бачила на її місці себе, себе! Єдиною та достойною любові прекрасного вчителя образотворчого мистецтва. Життя таке несправедливе! Чи… справедливе?

Коли я закінчувала 9 клас, тато купив мені красивенні чорні шкіряні туфельки на маленькому підборику, зі срібною пряжечкою збоку – він вгадав і з мініатюрним розміром, і з фасоном! А мама замовила сукню, яку пошили персонально для мене, квітчасту, як я люблю, з вирізом на спині! Того вечора я мала бути найпрекраснішою випускницею середньої загальноосвітньої школи, мала танцювати з усіма найпопулярнішими кавалерами-однокласниками, приймати від них компліменти і особливі знаки уваги. І може, так би воно й було, якби не халепа. Невідомим вітром з невідомих українських полів прилинув до мого носа пилок незвіданих трав і суцвіть, й вже по обіді я лежала вдома на канапі, з пакетиками ромашкового чаю на обох очах, чхала так, що стіни здригалися, і ридала білугою. Звісно, мій зовнішній вигляд від усього цього не кращав, відтак, увечері на випускний я все ж пішла, але зі щілинами-очима, налитими кров’ю, запаленими інфекцією, роз’ятреними слізьми. Намагалася що є сили усміхатися, бо тоді здавалося, що мої очі наче просто зіщулилися від радісного сміху, а не розпухли від сезонної алергії. Усіх потенційних моїх кавалерів немов вітром здуло. У той вечір вони дарували свою увагу і компліменти дівчаткам більш презентабельної зовнішності. Раптово поставши у всій своїй неідеальності, я перестала бути об’єктом захоплення хлопців-зірок. Все ж без кавалера у той вечір я таки не залишилася. Пухкенький хлопчина, який завжди мені щиро симпатизував і з чиїх кумедних жартів я завжди щиро і дзвінко сміялася, відчув, що перепон на шляху до мене уже немає. Немає потреби уступати комусь більш популярному і авторитетному, немає потреби з кимось змагатися. Ось вона я: доступна, запухла і заплакана, сиджу собі, нікому не потрібна, на відстані простягнутої руки. І він не відходив від мене цілісінький вечір. Танцював зі мною під романтичні композиції Ірини Білик, галантно водив мене під руку, садив за стіл, відсовував стілець, наливав у келих газбульки. Одним словом, він повністю наповнив тоді мій простір собою. І врятував мене. Здавалося, він зовсім не бачив моїх непрезентабельних та розчервонілих, немов покусаних роєм бджіл очей. Він бачив тоді щось інше. А я багато чого зрозуміла.

Неможливо знайти Любов, доки спершу не знайдеш її в собі. Часом, слова бувають пустопорожні, а часом – на вагу золота. Маленькі, непомітні для світу вчинки – зате від усього серця! – цінуються більше, ніж показові жести на широкий загал, про людське око, для галочки. Інколи хочеться кричати про своє щастя, аби всі почули, а іноді хочеться просто тихо гріти його всередині і самому світитися. Бо коли любиш, не стискаєш кулаки, а підставляєш сонцю долоні, розкриваєш світові обійми. Байдужість найстрашніша, бо коли кричиш, значить, боляче; коли плачеш, значить, образливо; коли смієшся, значить, тобі добре. А байдужість = смерть. Ілюзії, крихкі й несправжні, можуть вправно звести перед очима повітряний замок, а страх, хоч його й не існує, має здатність нищити усе навколо, варто тільки дати йому право голосу. Пробачати завжди важко, але найважче пробачити самому собі. І ще найважче – навчитися дякувати. Щодня. І полюбити себе.

**

Старенький дідусь летів до України через океани й моря. Було важко зрозуміти: заради чого? Йому 82, він пахне старістю і сечею. Сидить у офісі вже котру годину, гортає каталоги з дівчатами і дрібними каракулями виписує на листочки номери їхніх персональних анкет. Маленькі, квадратні листочки, вщент списані цифрами, лежать перед ним зворушливою купкою, як торішнє листя. Про що він думає, коли дивиться на усіх цих молодиць-красунь? На що сподівається? Ми ніколи не дізнаємося, але його очі блищать. І мабуть, саме в цей момент, коли він сидить і вибирає, сподіваючись, що бодай котрась із його шаленого довжелезного списку таки прийде до нього на побачення, він почувається дуже живим і дуже щасливим. Він приїхав в Україну, аби знайти тут своє кохання. Він хоче, щоб його, самотнього і старенького, немічного і жалюгідного, любили… 

І всі ми хочемо. І це не припиняється ніколи.

Той вчитель образотворчого мистецтва, зрештою, розлучився, бо, як виявилося, оковиту він полюбив набагато більше, ніж дружину, улюблену роботу і життя. Казали, що деякий час він бродив околицями міста й ночував у котельнях та підвальних приміщеннях, а потім кудись пішов, залишивши позаду і свій авторитет, і свій шанс на достойне життя. З маленьким хлопчиком із мого дитинства ми востаннє бачилися, мабуть, у 2005 році й з тих пір не спілкуємося. Цікаво, чи зраділа б зараз та дівчинка з класу сольфеджіо, котра так відчайдушно вмовляла мене тоді не дружити з ним? Старенький американський дідусь, який прилетів до Києва вибрати собі his little wife (*свою маленьку дружину), зрештою, полетів додому ні з чим й наразі невідомо, чи доживав він свої останні дні самотою, а чи знайшов таки своє останнє кохання…

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments