Ласкаво просимо, трон наразі вільний
31
липня 2017 О 12:55
963
Миті щастя зі Славою Світовою. Історія про небо і коріння

Я люблю вигадувати історії. Щоразу, коли лягаємо спати, моя маленька донечка просить мене розповісти їй казку! І я розповідаю, вигадую цікавинки про жука Жака і дівчинку на ім’я Кралечка, про пригоди маленьких автомобільчиків і полювання печерних людей на шаблезубого тигра й волохатого мамонта! А вона зачудовано слухає і засинає.

Вчора, вкублившись побіля мене, Полінка раптом попросила: «Матусю, а розкажи мені про свою бабусю, котра померла». На якусь мить я задумалася: як розповідати? Бо одна справа вигадувати карколомні казкові сюжети, фантастичні перипетії та магічні фокуси, аби цілковито й повністю захопити увагу маленької дитини цікавою казкою, інша справа – розповідати історію про звичайну людину, яка колись жила, любила, боролася і плакала, сміялася і пекла хліб, читала Біблію, ходила на роботу, доїла корову, вишивала рушники, а потім раптово, як грім посеред білого неба, пішла з життя. Допитливі оченята дивилися на мене уважно, вичікуючи, тож, аби не гаяти часу, я несміливо розпочала.

Мою бабусю звали Ядвіга. Це красиве польське ім’я дісталося їй від мами. Усі називали її просто – Ядзя. Весела й життєрадісна, невисокого зросту, вона завжди носила напівпрозорі кольорові косинки, зав’язані акуратним вузликом назад. А які смачні пироги з маком та сиром вона пекла у печі! М-м-м-м, просто пальчики оближеш! Зі склянкою молока смакували вони якнайкраще! Та й узагалі, баба Ядзя пекла те тільки пироги, але й завиванці з яблуками, ароматні мазурки, хрумкі коржики, духмяні паляниці й величезний, круглий запашний хліб! А ще вона вишивала красиві рушники і плела на спицях. Пригадую, як взимку передавала мені гостинці: кольорові в’язані шкарпетки, всередині яких я завжди знаходила мандаринки і  кілька цукерок! Бабуся Ядвіга працювала в конторі, це місце, де виписували важливі папірці, друкували на друкарській машинці, обговорювали справи і рахували на рахівницях, а після роботи бігла у місцевий клуб, де грала у театрі, на сцені, перевтілюючись у будь-які ролі! Свою грайливість та веселу вдачу я перейняла саме від неї.

Я розповідала просто, не прикрашаючи свою історію вигаданими фактами, але Полінка слухала уважно, ковтаючи кожнісіньке слово, тож далі я продовжила сама:

- А хочеш, я також розповім тобі про свого діда Степана?

- Хочу! – зраділа дитина, – дуже хочу! Розповідай!

Дід Степан був високий, красивий і стрункий. Він любив носити капелюха і завжди, коли вітався з людьми, злегка здіймав його угору, притримуючи пальцями. Він любив читати газети і вирізати з них найцікавіші замітки, зберігаючи їх у спеціальних теках. Він писав вірші й укладав сонники, за допомогою яких щоранку ми шукали пояснення своїм снам. А ще він приносив мені неймовірну кількість книжок! Великих і маленьких, з малюнками і чудовими ілюстраціями, він ніс їх мені кіпами, а я складала їх до книжкової шафки і могла годинами сидіти там, гортаючи, розглядаючи кожну із них. Дід Степан приносив мені у жменях вишні, ягоди малини і смородини, ховав руки поза спиною і казав грайливо: «Відгадай, у якій руці гостинець!» Зазвичай, гостинець був як в правій, так і в лівій руці, і я хрумкала його смаколики завзято й задоволено. А одного разу дід Степан змайстрував мені дитячі меблі – справжнього дерев’яного столика і кілька табуреток, аби я зі своїми ляльками могла гратися. Я любила брати його за руку і йти на луки, де цвіли дрібненькі незабудки, червоні маки, білосніжні ромашки і невідомі мені, але такі прекрасні та витончені рожеві квіти, які ми збирали у великий букет й приносили разом із джмелями додому! Там же, біля високих верб, ми часом знаходили печериці, котрі вдома смажили у сметані, а одного разу, у маленькому кубельці із трави, знайшли кошенят – одне із яких дідусь дозволив взяти додому.

Ми з Полінкою лежали, обійнявшись. Навіть у темряві кімнати я бачила, як блищать її оченята, як захоплено вона слухає мої невеличкі оповідки, як намагається уявити собі все, про що я розповідаю. На якусь мить мене повністю поглинула ностальгія, я почала згадувати усе до найменшої деталі: всі запахи і звуки дитинства, своїх дідусів та бабусь, їхні усмішки і теплі долоні, їхні жарти та історії. І я подумала: як же важливо усе це пам’ятати!

Як важливо переказувати всі ці історії, розповідати про звичайних людей незвичайно, переглядати старенькі пожовклі світлини у поторсаному роками фотоальбомчику, малювати родове дерево, приносити квіти на могилки і пам’ятати. Бо доки пам’ятаємо, доти і живуть усі наші рідні у нашому серці, зовсім поруч. Бо як ми можемо стати кимось у цьому житті без тих, чия кров тече в нас, без тих, хто стоїть позаду і шепоче крізь простір і час, крізь сон і реальність: «Не забудь…Не забудь…».  Коріння підливають водою, бо знають, що саме з коріння виросте новий, зелений пагін, а потім – ще один, і ще. Так народжується нове життя. Аби тягнутися до неба, треба мати міцне коріння.

- Матусю, а ти знаєш, що зроби завтра, коли вийдеш на вуличку з нашого під’їзду? – несподівано порушує тишу моя п’ятирічна донечка.

- Що, моя хороша? – уточнюю я.

- Ти вийди, закинь голову до неба і скажи тихенько: «Бабусю Ядзю, я тебе люблю!», а вона тоді помахає тобі з пухнастої білої хмаринки і скаже: «Я теж тебе люблю!», вкриється пелюсткою з гігантської квітки й спатиме собі далі.

Фото на головній сторінці: kcyang688.tumblr.com

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments