Ласкаво просимо, трон наразі вільний
15
листопада 2017 О 14:19
313
Миті щастя зі Славою Світовою. Історія про неслухняність і нетолерантність

Вчися давати "здачу". Саме так повчала мене моя бабуся, коли я зі страшним ревиськом приходила додому й показувала як не руку, то плече, покусане сусідською дівчинкою, молодшою від мене на два роки. А кусалася дівчинка, варто зазначити, дуже боляче, по-справжньому, залишаючи щоразу на моїй нещасній, стражденій руці відбитки свого верхнього і нижнього молочного зубного ряду. Пам’ятаю, що боліло страшенно. І синюшні знаки пам’ятаю. А чому кусалася мала сусідка не пригадаю, хоч там що! Іноді окрім мотиваційних навіювань, бабуся вкладала мені до рук довжелезного патика, розвертала на всі 180 градусів і відправляла мене у поля, даючи спец.завдання поквитатися з кривдницею. Проте жоднісінького разу проявити себе у якості хороброго вояка я так і не змогла. Все, на що спромоглася, це видати на гора дивний, схожий на туземський танець, штрикаючи патиком повітря довкола себе та сусідки. І таких випадків з часів мого дитинства було дуже багато. Ну не могла я постояти за себе, і все тут. Не могла я дати тієї пресловутої здачі!

Перш ніж вдатися до своїх звеселяючих переказів про нетолерантність та неслухняність, мушу окреслити словесний портрет дівчини, якою я була ще буквально десять років тому. А була я слухняною від слова «слух». Будь-хто на вулиці міг перепинити мене і знайти в моїй особі блискучого і вдячного слухача. Я слухала, слухала, слухала, або не перебити співрозмовника, боронь Боже. Здавалося, що перебити співрозмовника чи сказати йому тверде «ні», виставивши вперед ребро долоні, то страшний моветон. Тож я слухала маркетологів і операторів, дистриб’юторів газет і флаєрів, безхатченків і пенсіонерів, мерчендайзерів та консультантів «Оріфлейм». Я співчувала, співпереживала, тестувала, купувала, брала зразки продукції, яка була мені непотрібна. Я уважно слухала і по телефону також. Тих, хто помилився номером і відчайдушно прагнув діалогів, той, хто продавав, рекламував чи збирав дані. Я знаходила час і відповідала людям на їхні безкінечні запитання щодо користі та шкоди телевізора, кошачої їжі, рівня життя в Україні, тощо. Аж коли одного разу я несподівано виросла і перестала бути СЛУХняною.

Отже, два діалоги, які блискуче ілюструють моє персональне зростання за кілька останніх років!

Діалог перший. Кав’ярня Арома Кава

Забігла вхопити сендвіч, щоб вже зовсім за Божим духом не бігати. Стою в черзі четверта. Раптом, згадую про гіпер важливе, зриваюся з місця і мчу геть. За кілька хвилин захекана і голодна знову стою у черзі. Вже шоста. За дурною головою, то нема ногам спокою – про мене, ага. Нарешті отримую право слова – тицяю сотову купюру й озвучую сендвіч з куркою.

Дівчинка-бариста дивиться на мене очима доброго оленяти Бембі й каже: «А в мене немає для вас здачі».

Я дивлюся на неї очима схвильованого какаду, вже поволі здіймаючи чубчик-гребінець. Знаки запитання в очах. Тобто щойно вона обслужила шестеро людей, а мені раптом надумала сказати, що у неї для мене немає здачі!? Перехопивши мій погляд, дівчина увімкнула режим «фіолетова лампочка» і ще раз мені проартикулювала: «Ви всі сотки носите, де я вам здачу візьму? Підіть кудись розміняйте і тоді приходьте».

Силою думки я повернула собі голос: «Якщо ви думаєте, що я зрушу з місця і кудись побіжу щось міняти, ви глибоко помиляєтеся. Я стоятиму тут і чекатиму на свій гарячий сендвіч з куркою, бо я голодна, і у мене є гроші за нього заплатити. Вирішуйте свої проблеми з готівкою не за мій рахунок!»

Дівчинка подивилася на мене ще раз, аби оцінити в мені суперника. Я демонстративно задерла догори підборіддя і спопелила її поглядом, а контрольним додала: «І можете на мене навіть не дивитися. Прошу подати мені мій сендвіч з куркою. Я голодна. Гроші – ось. Не затримуйте чергу.»

Що ви думаєте зробила дівчинка? Вона мовчки підняла касу, вивудила звідти необхідну мені суму з величезної кількості (!!!) різнокаліберних купюр й подала мені і здачу, і гарячий сендвіч одночасно.

Іноді я собі думаю, що бути нетолерантним – це не так вже й погано!

 

Діалог другий. По телефону

Нещодавно до білої гарячки мене майже довели представники фітнес-клубу, котрі так сильно хотіли бачити, як я крехчу й пітнію на їхніх спортивних агрегатах, що взяли собі за звичку телефонувати мені кілька разів на тиждень і розмовляти зі мною різними голосами. Я щоразу ввічливо відхиляла їхню чергову унікальну пропозицію, але в день, коли лежала вдома вже таки зі справжньою гарячкою й кашлем, температурячи під пуховими перинами, й вкотре пролунав маркетинговий фітнес-дзвінок, я мусила зійти на хриплий крик і брутально попросити їх дати мені спокій. Таке трапляється дуже рідко, бо я вкрай толерантна і рівень мого терпіння безрозмірний. Але не у випадку, який трапився вчора.

Дзвінь-дзелень! Прикладаюся до телефона – аллоу?

-          Здрааааастє! – отримую удар просто в вухо фамільярним і розв’язним дівочим незнайомим голосом. Тобто не «здравствуйте» і тим паче не «добрий вечір!». А протяжне й зневажливе «здраааааастє!»

-          Добрий вечір! – кажу. І дуже уважно слухаю.

-          Ми праводім соцапрос па качєству мабільнай связі – цей голос і тон просто знущання над моїми барабанними перетинками, музичним слухом і етичними нормами. Я ще ніколи не чула, щоб оператори call-центру так противно-протяжно-зухвало говорили. Також за останній рік я ще жодного разу не чула, щоб оператори, які чули мою мову в секунді не перемикалися зі своєї російської на мою українську. Ні-ко-ли! І от в момент, коли я поволі закипаю, як Ред зі злих пташок (аж голова починає труситися!), жахливий тягучий голос провадить далі: Єсть пару вапросов. Ви сєйчяс находітєсь в Украінє?

-          А ви зараз знаходитеся в Україні? – запитую вчительським тоном поки ще вкрай спокійно.

ПАУЗА. Дуже довга пауза.

-          Ее, харашо, значіт, вапроси.

-          Стоп! – кажу – які ще запитання, коли я не давала своєї згоди відповідати на ваше соцопитування. Ви мені чітку відповідь спершу дайте – ВИ знаходитеся зараз в Україні?

-          Ну… дааа… - протягує. І невже жує жуйку?!

-          Чому тоді ви звертаєтеся до мене російською мовою – можете мені пояснити?

-          Нуууу… я магу на укрАінском, єслі што.

-          Дякую. Але я не бажаю відповідати на ваші запитання. На все добре! Прощавайте!

Таки іноді бути нетолерантним це real must! Іноді це ок – відмовити комусь, хто краде твій час. Дуже ок – зупинити розмову, яка набирає небажаних для тебе відтінків. Відстояти свою думку нехай і не дуже голосно, але дуже чітко – теж абсолютно ок. Як і вибороти собі право на якісний сервіс. Але для того, аби зрозуміти це, потрібно навчитися цінувати себе. У деяких окремих людей таке усвідомлення приходить лиш з часом.

Зараз я без проблем кажу своє чітке «ні» щоразу, як відчуваю, що мушу сказати його. Бо іноді, коли кажеш комусь «ні», ти кажеш собі «так». А казати «так» собі – це таке щастя! Навіть якщо комусь збоку здається, що ти перетворюєшся на лихого, недоброго монстра.

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments