Ласкаво просимо, трон наразі вільний
15
серпня 2017 О 16:39
680
Миті щастя зі Славою Світовою. Історія про стареньке мамине пальто і сміливість бути собою

Не так давно я читала статтю про важливість почуватися цінним і значущим. Тоді у тексті наводився простий приклад: чи буде переживати, скажімо, Річард Бренсон з приводу того, у яких джинсах чи футболці він вбраний? Навряд чи. Бо він сам по собі – Річард Бренсон, людина-легенда, людина-бренд! Тож він знає, що б не одягнув, йому буде комфортно, адже його комфорт не залежить від торгових марок речей, які він носить. Він – крутий! Йому не потрібна краватка чи дорогий костюм, аби підсилити свій статус. Він крутий у своїй традиційній білій сорочці з двома верхніми розстебнутими ґудзиками, які символізують легкість та креативність, свіжість ідей та робочий настрій, або ж у звичайній футболці та кросівках. «Міліардер-хіпі» чудово знає, що його цінність не в одязі, який він носить, бо він сам по собі – на вагу золота. У цілому Всесвіті Річард Бренсон є лише один!

Ех, прочитала б я це, коли мені було десять! Коли красивою і популярною хотілося бути понад усе, а в арсеналі краси – лише довга, класична, до пояса, коса, високе чоло і погляд переполоханої косулі, що прагне цілковитого схвалення. Модні на той час «жаті» курточки барвистих люмінесцентних рожевих, блакитних і салатових кольорів носили тільки діти тих, хто їздив за кордон, до найближчої Польщі (хто – дитя 80-их, той знає!). І носили, хочу сказати, з надзвичайною гордістю, освічуючи своєю з’явою та злегка зверхнім поглядом усе довкола, викликаючи тихі поколювання заздрощів у своїх однолітків. Саме на фоні цих закордонних модних тенденцій, коли дівчата носили «варені» спідниці, оздоблені білим мереживом, такі ж «варені» та «жаті» курточки з яскравими лейбами останнього писку моди, у моєму житті з’явилося мамине пальто.

Пригадую, як вдома дістали його із далеких закапелків старої шафи, струсили з нього пил років, приклали до мене і постановили: носитимеш! Як же я плакала, і голосно, з усіх сил протестуючи проти такої наруги, і тихенько, щоб уже потім ніхто бачив. Я страждала від жахливого сорому, що цілковито мене переповнював! Адже я теж хотіла люмінесцентну курточку! Але де було їй взятися у сім’ї, де мама – інспектор освітньої служби районного відділу народної освіти, тато – начальник відділу капітального будівництва, бабуся – медик, а дідусь – провідний агроном?

Воно було брудно-зеленим. Жартома такий колір ще часто називали «кольором дитячої несподіванки». Від одного лише погляду на нього мене починало нудити й судомою зводило щелепи. Якби я могла ходити до школи у одній лише шкільній сукні з білим комірчиком, я б це робила. Але перші приморозки пускали поза шкірою добрячі табуни мурах, а тому вибору у мене не було. Щоразу, як я одягала його, почувалася нікчемою. Хотілося скрутитися у дульку, наче равлик, щоб ніхто в цілому світі мене не бачив. Але пальто привертало погляди! Своєю старомодністю! Своєю недоречністю! Своєю крикливою інакшістю! Й щоразу, як я ступала на подвір’я школи, мені здавалося, що всі до єдиного, і першокласники, і старшокласники, і прибиральниці, й навіть завгосп дядько Микола, дивилися на мене з непідробним жалем, щиро співчуваючи. Мої щоки палали факелами й, втягнувши голову у плечі, я мчала на другий поверх, туди, де знаходився тоді наш 5-А клас, аби якомога швидше позбутися триклятущого брудно-зеленого монстра, отороченого штучним коричневим хутром біля комірчика й внизу, де поділ. Тільки тоді, як стягнувши його з себе, я вішала ненависне на гачок у коридорі, могла я вільно дихати. Моя коричнева шкільна сукня з білим мереживним комірчиком здавалася мені тоді найелегантнішою у цілому світі! Час від часу, після уроків, коли усі вже збиралися додому, я знаходила у кишені свого-маминого пальто… ні, не романтичну записку! Гризун від яблука! І від цього мені ставало ще болячіше, ще принизливіше, ще жалюгідніше на душі. Модні дівчатка у «жатих» курточках винайшли толерантний та евфемістичний спосіб, аби посміятися з мене. Щоразу, як ми були на вулиці, й брунатно-зелений монстр із цупкого сукна хапав мене у свої лещата, вони медово всміхалися і захоплено вигукували: «Яке ж у тебе красиве пальто! А такий оригінальний колір! Де ти взяла таке? Тобі, мабуть, купили спеціально його, для краси!». Господи, наскільки злими і немилосердними можуть часом бути діти! Я пригадую тільки, як пульсували червоним мої бідолашні щоки, і як ступні чекали, доки земля під ними нарешті розверзнеться і поглине мене повністю, а разом зі мною й моє нове-старе ненависне мамине пальто. Того дня я довго плакала вдома, зранена улесливими, нещирими словами. Тихо ненавиділа пальто і з нетерпінням чекала весни. І дочекалася.

Зараз мені 36, і я пишу про цей досвід з усмішкою. Якби за секунду з’явився чарівник на невагомій рожевій хмарці й запитав мене, чи не бажаю я повернутися назад, крізь простір і час, у якийсь із моментів/відрізків/років минулого, я впевнено і голосно відповіла б: «О, це вже ні!». Я не хочу нікуди повертатися. Я не хочу нічого змінювати. Усе те, що відбулося зі мною, моє і належить мені. І саме тут і зараз мені настільки добре бути собою, що за це всесильне і осяйне відчуття я готова боротися. І тепер мені байдуже, якого бренду на мені одяг, бо мені, маленькій та переляканій мишці, здається, вдалося зробити щось неймовірне! Мені вдалося створити свій власний бренд.

Єдине, за чим шкодую, то це за стареньким маминим пальтом. На жаль, воно десь загубилося… Але я так вдячна йому! Той ненависний мені суконний монстр усього за кілька місяців зумів виховати в мені терпимість і терплячість, до людей, і до себе. Зрештою, я таки стала тією, якою завжди мріяла стати. А це вже перемога! Перемога над нікчемною і переляканою, маленькою і непомітною «я» недоконаного виду минулого часу.

Гадаю, якби зелено-брунатне пальто могло зараз мене бачити, воно б запишалося!

 

Фото на головній сторінці: pretty-ditty.blogspot.com

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments