Ласкаво просимо, трон наразі вільний
09
лютого 2018 О 13:18
462
Не вірю в людей некрасивих

Не вірю в людей некрасивих.

Вірю в невміння відчути.

В носиках з горбинкою бачу велич, бачу могутній погляд Посейдона, благородну і водночас спопеляючу ревність Гери, бачу всю оту згубну красу Афродіти і тихий шум Амфітрітиних хвиль. В отій маленькій горбинці видно гордість й легкий підвечірній смуток, видно радіть і чуть запах жалю.

На злегка похилені плечі завжди хочеться накинути прозору шаль, таку легку і білу, що вкутає, неначе павутинкою, таку, що зігріє вкриту інієм душу. В пухких щічках читаю Рафаелівських янголят – таких невинних і ніжних, що вдивляються в небо, рахують десь там зорепади і записують все в їхніх маленьких і таких водночас великих серцях. ​

В великих-великих, немов здивованих очах я бачу невимовне зачудування світом, бачу мільйони думок, написаних чорнилом зінниць... Бачу, як вони закохують, і як вони безжально можуть руйнувати мрії, бачу їхні сльози – цілі океани солених сліз із запахом кришталю. З гострих вилиць на мене дивиться іспанська пристрасть, Кармен кидає квітку у Хозе і кров закипає під звуки хабанери. А з чорних, як мароканська ніч, очей лише на мить, на коротку мить визирає спокуса.

Тонко й тихо всміхаються тендітні графині й королеви, в яких на скронях ледь пульсує та блакитна кров. Бліда їх шкіра нестерпно контрастує із твердістю думок, а невловиме тремтіння рук із вихором чуттєвості у грудях. В мереживі зморшок ховається дитинство – те справжнє, босоноге з невагомими кульбабками, дзижчанням різнобарвних бабок над болотами. А в поораних часом руках видно смуток і радість, видно тисячі перших цілунки і мільярди останніх, видно, як зорями падає на чоло досвід і попелом присипає ще вчора каштанове волосся...

Не вірю в людей некрасивих. Вірю в невміння відчути.

Марта Гулей
Автор:
Марта Гулей
comments powered by HyperComments