Ласкаво просимо, трон наразі вільний
22
квітня 2018 О 1:08
346
Ріта Леві-Монтальчіні. Bella donna нейробіології

Ця унікальна жінка, перш за все, відома своїм внеском у нейробіологію. Лауреатка Нобелівської премії з фізіології та медицини, сімдесят років вона провела за дослідженнями в наукових лабораторіях Італії та США, й стала легендою по обидва боки Атлантики. Далекі ж від нейронауки люди обожнювали її за неперевершений стиль, яскраве почуття гумору та унікальну життєву філософію. Талановита науковиця, дотепна красуня, довгожителька і навіть почесна сенаторка Італійської республіки – все це про квітневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” дивовижну Ріту Леві-Монтальчіні.

22-го квітня 1909-го року в Турині у єврейській родині Адамо Леві та Аделі Монтальчіні народилися близнючки Паола і Ріта. Їхній батько був математиком та інженером, а мати – художницею. Дівчата вже мали брата і сестру, тож вся родина опікувалася малючками, та попри однакове виховання, дівчата були зовсім різні: Паола захоплювалася живописом і поезією, а Ріта цікавилася точними й природничими науками. Певною мірою, вона вирізнялася з усієї родини, адже інші діти Адамо й Аделі зрештою обрали собі шлях у красне мистецтво: брат Луїджі (Джино) став архітектором, старша сестра Анна писала сама й досліджувала творчість Сельми Лагерлеф, а Паола пішла слідами матері. Фактично, тільки з батьком Ріта могла удосталь наговоритися про науку, та коли по закінченню школи дівчина попросила дозволу Адамо на вступ у медичну школу, той зовсім не був у захваті. Його лякало не лише бажання Ріти робити медичну кар’єру, а й те, що жінок-лікарів у тодішній Італії можна було порахувати на пальцях. Утім, вступні випробування були ще тим квестом, тож усі в родині вирішили, що боятися марно – Ріта їх не складе. Тим часом, дівчина, у компанії ще однієї прогерсивної родички – своєї кузини Еудженії Сачердоте, блискуче підготувалася до іспитів і була зарахована на курс медицини. По закінченню медичної школи Ріта та Еудженія вступили до Туринського університету. Там же, у 1936-му році вони приєдналися до науково-дослідницької групи талановитого гістолога та ембріолога, професора Джузепе Леві, відомого згодом, як наставника Нобелівських лауреатів, зокрема Ренато Дульбекко та Сальвадора Лурії.

Родина Леві-Монтальчіні

У тих же 30-х роках Ріта прийняла два важливих рішення: перше – носити подвійне прізвище батька й матері Леві-Монтальчіні, а друге – між медичною практикою і наукою обрати саме друге, й обрати самовіддано і безповоротно. Важко було знайти людину, не те що елегантну миловидну юнку, котра б так захопленно працювала в лабораторії. Радше за все, ім’я Ріти Леві-Монтальчіні увійшло б в аннали історії ще на початку 40-х років, але крім того, що на заваді залучення до провідних наукових інституцій стояла стать молодої фахівчині, втрутився ще й славнозвісний “Расовий маніфест” Муссоліні, згідно з яким під заборону потрапили змішані шлюби, всі єврейські студенти були відраховані, а викладачі та держслужбовці – звільнені. Родина Леві-Монтальчіні навіть мала намір емігрувати у США, проте зрештою залишилась на Батьківщині. Страшно навіть уявити, чого б це коштувало Ріті та її близьким, якщо б вони мешкали в Німеччині.

Аби не переривати дослідження, Ріта розмістила невеличку лабораторію просто у себе в кімнаті. “Здається, мені слід подякувати Муссоліні за те, що він зарахував мене до нижчої раси. Завдяки цьому я пізнала радість праці, займаючись не в університеті, а у себе в спальні”, – зізнавалася згодом дослідниця.

Після численних бомбардувань у 1941-му році Ріта з родичами переїхала в заміський будинок у П'ємонті, де була змушена заново обладнати свою лабораторію. Знову і знову вона відновлювала свої експерименти, адже 1943-го року родина залишила свій притулок у П’ємонті через окупацію німецькими військами. До кінця війни Леві-Монтальчіні перебували у Флоренції, де проживали з фальшивими документами у підвалах, і тільки в 1945-му повернулися у рідний Турин. А перед тим Ріта таки встигла побути справжім лікарем – 1944-го року, коли союзники почали звільнення Італії, вона надавала медичні послуги в американському таборі для італійських біженців. Вона рятувала людей від тифу, виконувала обов'язки лікарки й медсестри, часом днями й ночами лишаючись на ногах.

Після війни жінка нарешті отримала змогу відновити свою посаду в інституті та продовжити наукову діяльність не ховаючись. Для неї відкрилися нові можливості і кордони. 1946-го року Ріта прийняла запрошення від лабораторії ембріолога, нейробіолога Віктора Гембурґера в Університеті Вашинґтона в Сент-Луїсі. Дещо видозмінивши експерименти американського анатома Елмера Бевкера, дослідники здійснили пересадку клітин пухлини від миші курячому ембріону та виявили, що нервові клітини ембріона швидко проросли в тканину пухлини. Те ж саме відбулося й тоді, коли пухлина не перебувала у безпосередньому контакті з ембріоном. Ці спостереження підказали Леві-Монтальчіні, що на ріст нервів вплинула невідома стимулююча речовина, яка міститься в пухлині. Вона планувала працювати у США близько року, але хід досліджень спонукав її залишитися, як виявилося, на роки.

Ріта Леві-Монтальчіні в оточенні колег-науковців (1949 р.)

1952-го року Ріта продовжила свої експерименти в Ріо-де-Жанейро. Саме у бразильській лабораторії вона довела існування тієї стимулюючої речовини та назвала її "фактором росту нервової тканини" (ФРНТ).

Вже наступного року до досліджень Леві-Монтальчіні приєднався американський біохімік і зоолог Стенлі Коен. В лабораторіях Університету Вашинґтона вони встановили, що ФРНТ – ніщо інше, як білок, а також, що зміїна отрута і слинні залози дорослих самців мишей є значно багатшими його джерелами, ніж пухлини. Коен очистив ФРНТ, визначив його хімічну структуру та отримав антитіла до нього. Два експериментатора виявили, що ці антитіла не тільки гальмують дію ФРНТ, але можуть вибірково і постійно руйнувати симпатичну нервову тканину (пов'язану зі скороченням кровоносних судин і секрецією залоз). Цікаво, що спочатку колеги сприйняли роботу Леві-Монтальчіні та Коена без належного ентузіазму, й лише через роки її значимість стала незаперечною. Зрештою, відкриття Ріти здійснили переворот у нейробіології, особливо в дослідженнях нервової системи та мозку, знайшли практичне застосування в клініці онкології, мозкових травм та підштовхнули вчених на розробку технологій відновлення нервів і пересадки шкіри.

У 1958-му році Ріта з ад’юнкт-професорки Університету Вашинґтона перетворилася на повноправну професорку. У 60-х роках вона все частіше відвідувала Італію, і навіть створила лабораторію в римському Вищому інституті здоров’я разом із колегою П’єтро Анжелетті. 1969-го року вона організувала та очолила лабораторію клітинної біології в Італійській національній дослідницькій раді в Римі, якою примудрялася ефективно керувати, водночас виконуючи обов’язки професорки відділу біології в Університеті Вашинґтона.

У 1980-х роках дослідження онкогенів (генетичних елементів, що викликають рак) дали краще розуміння важливості відкриття і дослідження ФРНТ, тож мало кого здивувало присудження Нобелівської премії 1986-го року Леві-Монтальчіні та Стенлі Коену “за визнання їхніх відкриттів, що мають фундаментальне значення для розуміння механізмів регуляції росту клітин та органів”. Відкриття ФРНТ було назване “дивовижним прикладом того, як досвідчений дослідник (дослідниця) може створити концепцію з позірного хаосу”.

Звісно, це являло собою найвище визнання успіхів роботи Ріти, але в її послужному списку вже було чимало нагород: премія Вільяма Томсона Вейкмана (Національний параплеґічний фонд, 1974), премія Льюїса Розенстіла за видатне досягнення в галузі фундаментальних медичних досліджень, що присуджується Університетом Брандейса (1982), премія Луїзи Ґросс-Горвіц (Колумбійський університет, 1983), премія Альберта Ласкера за фундаментальні медичні дослідження (1986). Крім того, пані Леві-Монтальчіні отримала почесне членство у Спілці Гарвея, Американській академії наук і мистецтв, американській Національній академії наук, Бельгійській королівській академії медицини, Італійській національної академії наук, Європейській академії наук, мистецтв та літератури, Флорентійській академії мистецтв і наук, а також почесні ступені Упсальского університету, Інституту Вейцмана, коледжу св. Марії та медичної школи Університету Вашинґтона. На її честь навіть назвали астероїд – "9722 Леві-Монтальчіні". Здається, цей перелік можна продовжувати без кінця.

Вихід Ріти на пенсію був лише умовним, вона не припиняла читати лекції у різних університетах в якості запрошеної професорки, займалася кураторством роботи молодих учених та досліджень кількох лабораторій, опублікувала кілька науково-популярних книжок, а також створила благодійний фонд, що й досі полегшує доступ до освіти для жінок країн, що розвиваються.

Чого Ріта так і не здійснила, так це – не створила власної сім’ї. Науковиця ніколи не виходила заміж і не мала дітей. Нічого невідомо про будь-які її романтичні стосунки, але сама Ріта ніколи не шкодувала про такий свій вибір. “Моє життя було багатим на прекрасну дружбу з цікавими людьми, роботу й хобі. Я ніколи не відчувала себе самотньою”, – зізнавалася вона.

2001-го року 92-річну Ріту Леві-Монтальчіні призначили почесним довічним сенатором Італійської республіки. За роботу на цій посаді Ріта взялася з ентузіазмом – в Італії й досі вважають, що завдяки її виступам, при владі утримався лівоцентристський уряд Романо Проді, а у 2004-му році в сутичці з тодішнім міністром освіти саме вона відстояла необхідність викладання в італійських школах теорії еволюції.

Запальна й елегантна старенька bella donna підкорювала публіку самою лише своєю появою та дотепами. Її влучні спостереження і жарти розносили на цитати, а журналісти вишиковувалися у черги для інтерв’ю з Рітою. Навколо її, завжди довершеного, вигляду та виняткової любові до алкогольних напоїв ходили справжні легенди. І якщо особливих порад щодо стилю пані Леві-Монтальчіні не давала, то про алкоголь говорила охоче й весело:

“– Для покращення апетиту я п’ю пиво, за відсутності апетиту – біле вино, для підвищення тиску – червоне, для зниження – коньяк, коли хворію на ангіну – горілку.

– А воду?

– Такої хвороби у мене ще не було…”

Після столітнього ювілею Ріту нерідко запитували про секрет довгого життя, та вона лише наполягала, що головне в її житті – це натхненна робота, тож – жодних таємниць. “Направду, я глибоко схвильована тим, що пройшла шлях до власного століття, проживши життя з такою радістю, яка, мені здається, випала на долю небагатьом. Я не боюся смерті, для мене не важливо, коли вона прийде.”

Смерть прийшла до неї 30-го грудня 2012-го року уві сні. Ріта Леві-Монтальчіні мирно спочила у своєму будинку в Римі на 104-му році життя. Але пам’ять про прекрасну жінку та невтомну нейробіологиню жива, тож сьогодні на її честь можна і келих підняти – Ріта була б не проти.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments