Ласкаво просимо, трон наразі вільний
01
травня 2019 О 11:44
378
Ромейн Брукс. Хто ви, місіс Брукс?

Її називають “відомою американською художницею”, але все своє життя вона провела у Франції та Італії, подібно до Ґертруди Стайн, з якою її часто порівнюють ще й через любов до жінок. Щоправда, наша героїня була набагато полігамніша за Ґертруду, і ця її риса багато в чому сформувала глибину та розмаїтість творчого спадку мисткині. Її дитинство було нещасливим, юність — злиденною, а старість — одинокою, але між тим була яскарва феєрія зустрічей, любовей, пошуків себе, що відобразилися у легендарних портретах — майже позбавлених кольорів, але багатих на таємниці, алегорії, почуття. Вітайте травневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — загадкову і обдаровану Ромейн Брукс.

1-го травня 1874-го року у розкішному готельному номері в Римі народилася дівчинка Беатріс. Друге своє ім’я — Ромейн, вона отримала на честь місця народження. Батьки дівчинки — майор Генрі Ґоддард та Елла Вотерман були заможними американцями. Дід Беатріс-Ромейн — Айзек С. Вотерман-Молодший входив у сотню найбагатших бізнесменів Америки, та це зовсім не означало, що на його маленьку онуку чекає безтурботне дитинство.

Батьки розійшлися, коли Ромейн ледь виповнився рік. Точніше, Генрі просто втік від сім’ї де все було надто складно: старший брат Ромейн — Сент-Мар страждав від тяжкого психічного розладу, Елла хворіла на діабет і також мала серйозні проблеми із психікою. Сент-Мара жінка обожнювала, а всі інші її хвилювали дуже мало, тож втеча батька, аж ніяк, не сприяла добробуту крихітки Ромейн. Родина переважно жила у комфортабельних апартаментах у Нью-Йорку. Гостей Елла не приймала, прислуга досить часто змінювалася, не витримуючи гнітючої атмосфери і неконтрольованої агресії Сент-Мара. Занедбана і недолюблена, Ромейн геть не скидалася на маленьку багатійку. Елла жорстоко карала її за найменшу провину, а всю ласку залишала Сент-Марові. Коли дівчинці було шість років Елла із сином повернулася в Італію. Ромейн вона покинула у родині ледь знайомих їй людей, залишивши трохи коштів на догляд за дівчинкою. Ішли місяці, гроші скінчилися, а Елла не озивалася. Попри скрутне становище прийомної сім’ї, Ромейн не скаржилася. Направду, вона боялася повернення матері і щоденних знущань, а тому не наважувалася повідомити опікунам адресу дідуся Айзека, до якого можна було звернутися по фінансову підтримку. Зрештою, дідусь таки знайшовся. Зваживши “за” і “проти”, він відправив онуку в єпископальну жіночу школу у Нью-Джерсі.

Через чотири роки Елла приїхала по Ромейн, обіцяючи доньці нове життя в Лондоні. Рік вони провели у відчайдушній спробі здаватися звичайною родиною, але Сент-Мару погіршало, й Елла вирішила переїхати на північ Італії. Там дванадцятирічна Ромейн потрапила у школу при жіночому монастрирі, де правила й вимоги були такі суворі, що дівчинка спробувала вчинити самогубство. Подібне гріхопадіння терпіти не стали, тож Ромейн знову опинилася в домі матері, радше в ролі прислуги, аніж доньки. Згодом Ромейн назве себе дитиною-мученицею, а в мемуарах згадуватиме про приниження, фізичні покарання, натякатиме навіть на сексуальне насильство збоку Сент-Мара.

Ромейн Брукс 1894

Ромейн було дев’ятнадцять, коли вона вмовила Еллу відпустити її в Париж із крихітною фінансовою підтримкою. Там дівчина займалася співами та захоплено приглядалася до культурної публіки. Деякий час вона навіть співала у кабаре. Паризька богема проголошувала перемогу мистецтва над марнотою, послуговувалася нігілізмом і свободою моралі. У вирі нових знайомств і культурних подій, Ромейн обрала, точніше, ясно побачила, для себе шлях мисткині. Тепер вона прагнула стати художницею, аж раптом зрозуміла, що чекає дитину. Чи вагалася молода жінка у прийнятті подальших рішень, достеменно невідомо, але із намріяного шляху Ромейн вирішила не сходити. 17-го січня 1897-го року вона народила дівчинку, яку передала на всиновлення, і вже незабаром опинилася в Римі, аби вивчати живопис .

Коштів, що Ромейн отримувала від матері, катастрофічно не вистачало, втім, в Італії було безліч злиденних молодих художників. От тільки абсолютну їхню більшість складали чоловіки, а їм набагато простіше було вирішувати проблеми з житлом, навчанням і практикою. На студенток мистецьких факультетів чекали ті самі конфлікти і приниження, що й на жінок, які намагалися стати лікарками, інженерками, вченими. Аби відвідувати класи малювання з натури, Ромейн Ґоддард мусила отримати особливий дозвіл, а будучи другою, після оголеної натурниці, представницею жіночої статі у студії, терпіла недоречні жарти і кпини збоку інших студентів. Однак Ромейн вміла за себе постояти. Коли один зі студентів поклав на її стілець книгу, відкриту на сторінці з явним порнографічним змістом, жінка з удавано спокійним виглядом підняла її, а тоді відшмагала нею однокурсника по обличчю. З того часу зачіпати Ромейн побоювалися, а вона все частіше і пожадливіше вглядалася в обличчя й вигини тіл натурниць. Вона бачила в них історії, емоції, біль, почуття. У ній пробуджувалася і пристрасть, але то була не вульгарна хіть, а щось глибше і піднесеніше.

Влітку 1899-го року Ромейн арендувала невеличку студію у найбіднішій частині острову Капрі. На більше їй просто не вистачало коштів. У постійній скруті і голоді, на межі фізичних можливостей, жінка малювала і шукала власний стиль. Утім, вже 1901-го року вона покинула Капрі й вирушила у Нью-Йорк. Після довгої боротьби із власними демонами, помер Сент-Мар, зломлена тугою і діабетом, Елла потребувала доньчиної уваги, і Ромейн була поруч до самого кінця.

Услід за Еллою, 1902-го року помер Айзек, а Ромейн, навіть не встигнувши оговтатится від утрат і подумати, як жити далі, раптом стала спадкоємицею чималого статку, якого їй, зрештою, вистачило до кінця життя.

Гроші давали жінці свободу на всіх рівнях — ніщо не заважало їй подорожувати і творити. Із невичерпними коштами, легко було заводити знайомства і шукати самовиразу у вбраннях і побуті.

У колах заможних митців, Ромейн лише підтвердила своє паризьке спостереження, наскільки поширеною є нетрадиційна орієнтація. Серед богеми, гомо- і бісексульність сприймалася із простотою і без осуду, хоча, відносно нещодавній, суд, а затим ув’язнення, від якого так і не оговтався бідолашний Оскар Вайлд, непокоїли багатьох друзів художиці. Серед них був і музикант та перекладач Джон Брукс — абсолютний ґей і колишній коханець Сомерсета Моема, він запропонував Ромейн партнерський шлюб, розраховуючи на чималі статки і завше чудесну компанію, а заразом і суспільне прикриття, миловидної жінки-мисткині. Із першим він не прогадав, а друге розлетілося на друзки вже за лічені місяці. Ромейн відчайдушно шукала себе, і знаходила у несподіваних образах: поціновувачки жіночої краси, а десь навіть завзятій залицяльниці  до жінок, леді з короткою зачіскою у бездоганно скроєному чоловічому костюмі, художниці-експериментаторки, непідвладній мейнстрімам.

Одного року подружжю Бруксів вистачило, аби зрозуміти, що шлюб був помилкою. Джон залишився у Нью-Йорку, із досить пристойною грошовою компенсацією і позначкою про шлюб у документах, а Ромейн вирушила в Лондон — з новим гардеробом у валізах і підписом на них “місіс Брукс”. Вона промовляла своє нове ім’я, смакувала його, випробовувала підписом на полотні. Ромейн Брукс — була зовсім новою Ромейн.

1904-го року художниця зняла невеличку студію на Корнуельскому узбережжі і протягом року, посутно, сформувала власний стиль, відмовившись від кольорових експресій. Ромейн невтомно випробовувала можливості градації сірих відтінків. Як би тривіально це не звучало, новий стиль мисткині можна було охарактеризувати “п’ятдесят відтінків сірого”. Згодом, поет Ґабріеле д’Аннунціо влучно назве Ромейн “найглибшим і наймудрішим диригентом сірості в сучасному живописі”.

Ромейн Брукс "Піаніно" (1910)

1905-го року Ромейн Брукс знову опинилася в Парижі. Нині вона трималася в стороні від Монпарнаса і Монмартра, знімала помешкання у престижному шістнадцятому окрузі, а в оточенні мала переважно представників, чи радше навіть, представниць заможної інтелігенції. Ромейн малювала виключно портрети. Вишукані, еротичні, символічні, викличні, контраверсійні. Її перша виставка робіт відбулася 1910-го року у шанованій галереї Дюран-Рюель. Майже всі картини зображали жінок. Деякі з них були коханками Ромейн.

Художниця не мала упереджень щодо романтичних зв’язків: вона зустрічалася із принцесою де Поліньяк, а затим із Альфредом Дуґласом (коханцем Оскара Вайлда). 1909-го року вона познайомилася з Ґабріеле д’Аннунціо, й наступного року вони з поетом оселилися на затишній віллі на півдні Франції. Ромейн малювала, Ґабреле писав, вечорами вони пили вино й говорили про літературу, філософію і мистецтво. Здавалося, обидва знайшли гармонію, однак стосунки тривали тільки рік. 1911-го року одидва повернулися в Париж. Друзями. На них чекала знакова зустріч із балериною театру Дягілєва Ідою Рубінштейн. Російська балерина, відома експериментами у хореографії та містичними образами Саломеї, Клеопатри і Шахерезади, створила власну трупу і працювала над постановкою драми “Мучеництво Святого Себастьяна”, написаної д’Аннунціо. Поет шаленів від Іди, а вона, натомість, безтямно закохалася у Ромейн.

Іда Рубінштейн. Портрет роботи Брукс (1917) 

Звісно, художниця не могла встояти перед магнетизмом, красою і витонченістю Іди. Ромейн багато малювала її з натури, проте обличчя й риси Іди зринали зненацька і у фантазійних образах на картинах мисткині. Іда мріяла про втечу з Ромейн, про затишне життя на далекій французькій фермі, де їх ніхто не знатиме, однак художниця не готова була розпрощатися із суспільством. Та й до моногамності, як такої, вона ставилася критично. 1914-го року стосунки художниці і балерини зійшли нанівець.

Почалася війна. Ромейн із Ґабріелем відгукнулися на потреби Червоного хреста і створили буклети, кошти з продажу яких потрапляли до організації. Для буклетів поет написав проникливий текст про хоробрість воїнів, а Ромейн намалювала один із найвідоміших своїх портретів — “Хрест Франції”, де зобразила саму країну в образі медсестри на тлі палаючого Іпру. І знову обличчя жінки на портреті нагадувало Іду Рубінштейн. “Хрест Франції” часто порівнювали з картиною “Свобода” Ежена Делакруа. Щоправда персоніфікація Свободи вела за собою людей, в той час, як героїня Брукс залишалася на самоті.

Хрест Франції

Згодом Ромейн, як мінімум, тричі використовувала подібне романтичне зображення фігури в героїчній ізоляції — у темному одязі на тлі бурхливого моря: в автопортреті та портретах д’Аннунціо і, знову ж таки, Іди Рубінштейн.

В роки війни Ромейн мала стосунки з різними жінками, включно з племінницею Оскара Вайлда — Доллі, але тільки одна з цих жінок увійшла в її життя по-справжньому надовго. Американська письменниця Наталі Кліффорд Барні була розкішною жінкою, відкритою бісексуалкою, яка мала власну теорію щасливих відкритих і полігамних стосунків. У мистецьких колах її називали “Амазонкою”, оскільки вона обожнювала верхову їзду, а також услід за французьким автором Ремі де Ґурмоном, який присвятив Наталі збірку есеїв “Листи до Амазонки”. Свого часу, Наталі повернула Ремі до життя, адже через обличчя спотворене вовчаком, письменник соромився з’являтися на люди і тихо скнів у добровільному вигнанні. Наталі переконала Ремі, що життя слід проживати наповну і вирушила з ним у чарівну мандрівку Нормандією. Затим вони часто гуляли ночами та відвідували бали-маскаради, здійснили круїз Сеною. Де Ґурмон був безмежно вдячний подрузі за ті щасливі дні. Він помер восени 1915-го року, і Наталі перебувала у своєрідній жалобі, коли зустрілася з Ромейн. Жінки порозумілися миттю, але тоді ж домовилися про відсутність будь-яких зобов’язань. Щоправда, домовленість давалася Ромейн значно важче, ніж Наталі. Художниця обурювалася на себе і на французьку публіку, щойно Наталі знаходила нове захоплення. Ромейн зачинялася у студії, тікала з Парижа в Італію, шукала розради в чужих обіймах, а одного разу, з ревнощів до Доллі Вайлд, таки влаштувала Наталі скандал. І Наталі поступилася: подруги створили затишне гніздечко — звели будинок на південному сході Франції, що відповідав потребам обох. В одній половині дому Ромейн працювала у спокої, тим часом, як Наталі приймала гостей-літераторів у другій. Зустрічалися вони посередині — в ошатній столовій кімнаті, або ж ходили одна до одної “в гості”. Вся ця ідилія мала назву “Villa Trait d’Union” (дослівно, “Вілла через дефіс”).

Наталі і Ромейн (1915)

Попри те що, на позір, Ромейн терпіти не могла відвідучачів літературного салону Наталі, з 1920-го по 1924-й роки на своїх картинах вона саме їх і зображала. Це був період творення дійсно знакових портретів відомих у мистецьких колах людей (переважно, жінок) — портретів вишуканих, стриманих, статечних, але водночас сповнених символізму та інтимності. Коротка зачіска та чоловічий костюм, що Ромейн обрала для себе самовираженням ще п’ятнадцять років тому, набув неабиякої популярності серед жінок, з подачі Колетт, і став частиною образу багатьох моделей Брукс. Художниця була однаково майстерна у демонстрації атрибутики La Belle Еpoque, витонченої жіночності, але також і нарочитої андрогінності, стриманого і навіть аскетичного, та все ж, виклику традиціям.

Міс Наталі Барні "Амазонка". Портрет роботи Брукс (1920)

Одна з найвідоміших біографинь Ромейн Брукс, Кассандра Ланґер, слушно вказує на те, що у своїх роботах Ромейн демонструвала опір жінок патріархальним уявленням про жінок. Вона вбачала несправделивість в одвічному опредмечуванні жінок у мистецтві, й намагалася показати їх живими людьми. Не маючи потреби продавати свої картини, не переймаючись навіть чужою думкою про них, вона була чесна із собою та з публікою.

У 20-х роках Ромейн уже змирилася з теорією вільних стосунків Наталі, малювала її коханок Елізабет де Ґрамон та Елізабет де Ланукс, і своїх — художницю Уну Траубрідж та піаністку Ренату Борґатті.

1923-го року Ромейн створила один із найвідоміших своїх автопортретів, на якому зобразила себе у темному пальто-футлярі, рукавичках і циліндрі. На тлі художниці сірі обриси зруйнованої будівлі, а єдині яскраві плями на картині — помада і червона стрічка Почесного легіону на лацкані, що перегукується з картиною “Хрест Франції”.

Автопортрет Брукс (1923)

Із Наталі вони проводили все менше часу разом. Ромейн дедалі частіше відчувала потребу залишатися наодинці, панічно боялася психічних розладів, що переслідували її родину. До 1925-го року вона працювала майже невтомно. Підготувала кілька виставок, що відбулися в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку та отримали схвальні відгуки, а тоді, несподівано для себе самої, фактично покинула живопис.

У 30-х роках вона створила всього чотири портрети і серію малюнків у так званій “ненавмисній” техніці, що нагадували “автоматичні малюнки” та наблизили творчість Брукс до сюрреалізма Массона. У картинках ангелів, демонів, людей і звірів, Ромейн розповідала власну історію дитячих страхів і травм, мрій, фантазій, снів.

1938-го року художниця залишила Париж та оселилася у маєтку на околиці Флоренції. Через два роки до неї приєдналася Наталі — більше з остраху за своє життя в окупованій Німеччиною Франції (Барні була наполовину єврейкою), аніж з романтичних міркувань. По завершенні війни Наталі кликала подругу назад до життя — у Париж. Їй здавалося, що відлюдницю Ромейн можна врятувати так само, як колись Ремі де Ґурмона, але художниця їй відмовила, мляво обіцяючи повернутися до живопису.

Наталі розпоряджалася картинами Ромейн, влаштовувала виставки і, за нагоди відвідувала подругу, але це ставало дедалі складніше, адже старіюча місіс Брукс часто піддавалася депресії і параної. Спочатку Ромейн заборонила Наталі відвідувати її вдома й вони зустрічалися у ресторанах готелей, затим відмовлялася і від таких зустрічей.

Їй було майже дев’яносто, здавалося, про Ромейн Брукс — художницю, пам’ятали одиниці, та жінці ввижалося, що на її картини і малюнки полюють шахраї, а її саму хочуть отруїти. У момент щасливого просвітлення Ромейн намалювала ще один свій останній портрет. Позував їй флорентійський колекціонер граф Уберто Строцци. Як завше, у композиції переважали сірі відтінки, елеґантність і стриманість, але водночас була якась незавершеність, навмисна ескізність.

Незабаром, Ромейн повернулася до Франції і знайшла останній прихисток у сонячній Ніцці. 1970-го року художниця передала всі свої листи, мемуари і цілу низку картин Смітсонівському музею американського мистецтва, а за кілька місяців у віці 96-ти років тихо померла на самоті. Жінку поховали на цвинтарі у Ніцці, за її розпорядженням залишивши підпис на могилі: “Тут лежить Ромейн, яка належала тільки Ромейн”.

У 80-х роках світ несподівано згадає про творчість художниці, біографи візьмуться досліджувати її життя, розплітатимуть павутиння її численних романів, а публіка все частіше вглядатиметься у загадкові автопортрети жінки у чоловічому вбранні і запитуватиме знову і знову: “Хто ви, місіс Брукс?”

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments