Ласкаво просимо, трон наразі вільний
20
березня 2018 О 9:15
588
Такі неповторні хвилини справжньої радості або дозвіл на щастя

Сьогодні я відкрила Фейсбук, аби написати статус. Власне, я його навіть спочатку написала. І звучав він ось так: «Це я одна сьогодні така щаслива і весела?» А потім я пригадала, як читала у активній стрічці про те, що у когось поганий настрій. І щось не клеїться. Та й ситуація в країні сумна. От і я спохмурніла. І сором в мені забив у дзвони… Я тихенько, не опублікувавши, стерла свій статус. І вийшла з ФБ. А потім сіла і задумалася.

Цілий рік я вчилася не придушувати свої емоції. Я багато працювала над собою, малювала мандали, надавала їм форми і кольору, декодувала свої почуття, прислухалася до емоцій і до реакцій свого тіла на них. Я навчилася дозволяти собі плакати, коли мені сумно. Просто тому що мені хочеться плакати. А коли хочеться плакати, не можна ковтати сльози, бо на душі тоді буде солоно. Треба давати їм волю і плакати рівно стільки, скільки тобі хочеться. Аж до припухлих очей, як у китайця, аж до червоного носа, як у Діда Мороза. Аж доки всі сльози не витечуть, не висохнуть, а ти, запивши нервову гикавку водою, нарешті відчуєш полегшення і спокій.

Я навчилася проявляти дратівливість. Бо якщо я дратуюся, значить, щось не так. А якщо щось іде не так, чому я маю вдавати з себе великого голлівудського актора і грати оскароносну роль: "У мене все чудово-різнокольорово"? Кому від цього буде краще? Я дозволила собі відчувати біль. Навчилася розчинятися у ньому, пірнати у незвідані свої глибини і знаходити там якісь свої приховані істини, як мушлі. І чим глибше я щоразу пірнала, тим стрімкіше здіймалася кожного разу на поверхню і жадібно ковтала свіже повітря! Тепер я знаю, що біль – це не зло, це очищення. І якщо не протистояти йому, а навпаки – віддатися, він не знищить тебе, а зробить тебе сильнішою, кристалізує твою душу. І якщо болить, значить, ти живеш. І тобі не байдуже.

Я навчилася відчувати своє тіло на фізичному рівні в момент, коли я найгостріше відчуваю якусь емоцію. І тепер я знаю, що коли мені боляче, моє серце стискається, а десь у зоні сонячного сплетіння я відчуваю холод. Коли мені страшно, я відчуваю легкі поколювання у п’ятах, і гарячу хвилю, що накриває мене ззаду із головою, дико несучись по всьому тілу. Коли мені соромно, перед очима починають літати темні мушки, і вуха червоніють. Коли я дратуюся, мені важко дихати, я розмовляю на високих нотах, а іноді хапаю ротом повітря, як риба…

Я дозволила собі відчувати усі можливі негативні емоції. Просто тому, що я жива. І я маю на них право. Вони – також частинка мене. Я прийняла їх, як і неідеальну себе, й після цього стало легко і добре! Але чому ж тоді сьогодні я заборонила собі відчувати щастя? Чому не дозволила собі проявити свою радість привселюдно? Чому мені стало за неї соромно?

Довкола нас може бути хаос і суцільний морок! Це правда.

Але якщо усі ми згаснемо, хто ж нам тоді світитиме?

Якщо ми усі перестанемо усміхатися, як тоді жити? Якщо ми щоразу за прояв швидкоплинного, але неймовірного свого особистого маленького щастя будемо почуватися винними, як зможемо прокидатися вранці і жити далі? Якщо запихатимемо свої радісні й приємні відчуття всередину себе кулаками, відчайдушно приховуючи його (бо всім довкола так погано… Боже, яка я страшна людина, чого мені добре!?).  

Сьогодні я прокинулася посеред темної кімнати рівно о 6:00 і відчула шалену рушійну енергію! Схопилася на ноги, заварила собі кави з молоком, взяла нетбук і сіла писати. Я слухала різдвяний джаз і підспівувала, слова лилися з мене рікою, заповнюючи собою білий аркуш паперу, і я почувалася страшенно добре! Ці ранкові хвилини були винятково моїми. За вікном набирав обертів новий день, небо сяяло блакиттю, проганяючи темні хмари, з хвилини на хвилину обіцяло з’явитися сонце – і з’явилося! А потім – ще одне, маленька сонна донечка прокинулася і прийшла привітатися зі мною! Обійми! Ранкові чаювання! Жарти! Мій сьогоднішній ранок був справді особливим, хоча й на перший погляд – звичайнісіньким.

Як часто ми просто дозволяємо собі бути щасливими? Не стримуємо себе, співаємо, танцюємо, жартуємо, робимо компліменти, усміхаємося перехожим? Для цього нам не потрібен жоден дозвіл! Людина народжена бути щасливою, і увесь сенс життя полягає в тому, аби якнайшвидше знайти свій радісний рецепт на кожен день. Попри важкість пережитого та болючий досвід, який кожен із нас свідомо чи несвідомо несе у новий день, попри дощ та мряку, сльози та незгоди, усі ми рано чи пізно хочемо відчувати просте людське щастя.

Тепер я знаю, що коли щаслива, моє серце шалено калатає у грудях, ноги хочуть стрибати, очі блищать, я багато і активно жестикулюю, сміюся нестримно! І стримувати своє щастя, котре так відчайдушно проситься назовні, я більше не буду ніколи!

А коли востаннє дозволяли собі бути щасливими ви?

 

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments