Ласкаво просимо, трон наразі вільний
25
квітня 2019 О 11:11
126
Теплі історії. Вузлик на пам'ять

Теплі історї покликані творити добро, зігрівати теплом, дарувати надію, огортати любов'ю тощо. Цей перелік можна продовжувати довго-довго і ось нещодавно "Тепла Серія" видавництва "Брайт Букс" поповнилася новою збіркою - "Вузлик на пам'ять. Історії та спогади про бабусю". Аби ви могли переконатися в тому, що ці книжки справді чудодійні, пропонуємо вашій увазі два невеличкі уривки з оповідань, що увійшли до збірки. А крім того, запрошуємо усіх охочих, уже сьогодні 25 квітня о 19.00 на презентацію книжки!

Міла Руденко

МОЯ БАГАТОГРАННА

(Уривки оповідання зі збірки «Вузлик для бабусі»)

Бабуся справедлива

Я лежала на шафі під стіною за іконами. Лежала не просто так – ховалася. Наді мною висіло кудлате павутиння, поруч валялася зачерствіла тогорічна пасочка та кілька огарків тоненьких воскових свічок. У щілину між Богородицею та святим Миколаєм було видно двері, через які мала увійти бабуся. І не сама, а з лозиною. У свої шість років я вже встигла накоїти багато лиха. Навіщо сьогодні було гратися в м’яч біля щойно підв’язаних бабусею помідорів? Звісно, це не я, а м’яч. Гумовий, затертий з одного боку до білої плями, напівчервоний, напівзелений, як і ті помідори, що покотилися за ним по грядках. А бабуся наче ж щойно сиділа із сусідками на лавці біля хвіртки, бозна-де від мене, де тут і взялася…

…– Захисти мене, любий Боже, не дай мене викрити, – почала складати я вже не першу молитву.

Двері відчинилися, до кімнати ввійшла бабуся з лозиною в руці. Вона перев’язала кінці квітчастої хустки з підборіддя на потилицю, нахилилася подивитися під ліжко. Мене там не було. Потім відчинила шафу, ікони легенько захиталися, я затамувала подих і заплющила очі. Бабуся пошаруділа рукою серед одягу й зітхнула – більше шукати було ніде. Рипнуло ліжко, вона сіла. Від пилюки в мене засвербіло в носі.

«Не дай Боже чхнути!» – від цієї думки залоскотало ще сильні ше. І тут я почула нявкання.

– Сімо, Сімочко, шо тобі? Тут нема чого їсти, зараз на кухню підемо, пошукаю, – знову рипнуло ліжко, бо важка нахабна кішка залізла бабі на коліна. Сіма була товстою, сірою зі смужками та із завжди бездоганними чистими, наполовину білими, лапками. Це була саме бабусина кішка, всіх інших вона ігнорувала або мала за ніщо. Киця завжди знала, що їй треба, а бажання решти світу для неї не мали жодного значен ня. Нещодавно вона народила кошенят у собачій будці, залишивши бідного песика без домівки. Він вимушений був доглядати її дітей, поки вона їла чи просто гуляла. Сіма завжди перша підходила до собачої миски, коли приносили обід, вибирала щось смачненьке або
презирливо загрібала білесенькою лапкою. Мабуть, у котячому царстві Сіма була королевою, ну, а в царстві нашої вулиці – так точно.

– Ня-а-а-а-в. Ня-а-у-а-а-а-а-у, – гидким голосом промурчала
кішка, почимчикувала по ліжку до шафи і м’яко поставила лапи
на бильце. Підняла голову до моєї схованки і знову нявкнула.

– Шо там, кицю? – лагідно запитала бабуся й підвелася, щоби
зазирнути на шафу.

Я потихеньку підняла голову й зустрілася із суворим бабусиним
поглядом.

– Ану злазь! – вона намагалася дотягтися лозиною до моїх п’ят.

– Не злізу, не бий! Мене Бозя захищає! – я підтягнула під себе
ноги, майже вперлася в стелю головою, схопила ікону й виставила
її перед собою.

У цей час лампадка з потемнілою від часу олією, яка стояла перед образами, зісковзнула й розбилася на друзки об підлогу. Я, бабуся та Сіма мовчки спостерігали, як масна пляма неспішно ширшає,
підступно затікаючи на килимок. Сіма перша вийшла зі ступору, обережно переступила через скалки та рештки олії й подалася у своїх справах. Слідом за нею бабуся принесла ганчірку, мовчки все прибрала й пішла поратися на кухню. Ліпше б відлупцювала.

Юлія Хотинська
ТАЄМНИЦЯ БАБУСИНОЇ ХУСТКИ

(уривок оповідання зі збірки «Вузлик для бабусі»)

…А ще в нас із бабусею на двох одна таємниця. Якось я звірила її Наталці: квіти на бабусиній хустці пахнуть. «Не може бути, – пирхнула та, – тільки справжні квіти пахнуть, а намальовані – ні». Пригадую, я тоді дуже розсердилася. Аж рум’янець щоки обпік. Так,
наче Наталочка була зла фея, яка зруйнувала ворота до мого чарівного світу. «Дурепа», – жбурнула їй образу і шугнула кудись, залишивши на кладці розгублену подружку.
А квіти таки пахли. Того вечора я ще раз у цьому переконалася. Коли бабуся вже вляглася, а заквітчана хустка висіла на шарагах… «Що ти робиш?» – почувся бабин дрімотний голос, коли я, наче пес, обнюхувала тканину. І я розповіла бабі Насті, як мені прикро, що я посварилася з подругою. По-іншому не могла – бо я відкрила їй найбільший із-поміж секретів, а вона знехтувала ним.

Бабуся усміхнулася. І так загадково, що куди там тій Моні Лізі, з її скупо стиснутими губами. «Диво можливе, коли в нього віриш», – зронила бабуся з вуст найціннішу з-поміж істин. «А якщо сумніваєшся, то дива й нема», – додала наостанок моя мудра наставниця…

 

 

Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments