Ласкаво просимо, трон наразі вільний
16
серпня 2017 О 12:35
329
Турецький велосипед: оповідки відчайдушної велосипедистки

Привіт! Мене звати Наталя, народилась і виросла я в селі на Хмельниччині. Село навчило мене багато чого, а саме: як правильно доїти корову, сапати буряки, пасти череду на полонині і наминати за обидві щоки білий хліб з сметаною і посипаний цукром, або ще інший вид цього легендарного делікатесу - хліб (тепер вже чорний), намащений смальцем з цибулькою (впевнена, Ви вже вмираєте, так хочете того хліба). А якщо серйозно, то після сільської школи вивчилась я на перекладача англійської, а далі працювала багато де і заробляла на життя різними способами (не тими, що Ви подумали). Взагальному, я - істота мирна, понад усе люблю подорожувати, вчити іноземні мови, говорити про психологію, їсти солодке і кататися на велосипеді (інколи роблю це одночасно, щоб, борони Боже, лишні кілограми не втратити). Вірю в закон бумерангу, добрих людей і на ніч передивляюсь відео з серії як геніальні кондитери світу цього творять свої шедеври. Цього літа разом зі своїм хлопцем приїхала з Туреччини до України на велосипеді, вважаю це одним з найбільших досягнень у своєму житті. Вже мрію про наступні велосипедні подорожі і про те, що Україну знатимуть і поважатимуть у всьому світі. Якщо я Вам сі сподобала, то читайте мене і купляте й собі велосипед, може, разом поїдемо=)

Спека, просто невимовна спека...За звичайних обставин я би навіть і на вулицю не вийшла, а попивала б собі холодну водичку з лимоном і раділа, що в моїй квартирі холодно. Вперше радію холоду вдома, колись орендуючи житло у Львові майже 2 роки, я зрозуміла, що це таке коли у тебе в хаті холодніше, ніж надворі, а як заходиш, то пар іде, коли дихаєш. Всьому виною так званий «п’єц», якого треба розігрівати години 3 як мінімум, і ще паралельно шаманити на нього, танці всілякі ритуальні виконувати, і ще чай гарячий, з магічних карпатських трав заварювати, бо ж йому «пороблено» тому п’єцу, як він ся так довго гріє. Але попри холодні зими, це місто я дуже люблю і часто згадую. Ну але зараз не про Львів, а про те, що в Туреччині влітку дійсно спекотно: відчуття ніби сидиш отим самим прекрасним місцем на розжареній сковороді десь на півдорозі до пекла, а зверху на тебе ллється мільйоноградусна лава. Уявіть собі, оце ж бо мені, любительці холодного і дощового Львова, в таку погоду захотілося вирушити в тур, та ще й не простий, а велосипедний!

В країну локуму і баклави я переїхала лише кілька місяців тому, але вже встигла пристойно так загоріти, настільки, що мама моя мене вже не впізнає і питає, чи то я часом її не надурила і не поїхала шукати щастя десь в єгипетську пустелю=) Ось таке життя зараз настало в еру супертехнологій, навіть родичі не вірять на слово. Так от, сиділи ми одного разу з моїм хлопцем на площі в миловидному містечку Карабюк і думали, що ж таке вчворити, аби літо не минуло дарма. Як то кажуть, аби не провести його поглядом. І знаєте що, прийшла до нас еврика і сказала: Велосипеди чого без діла в гаражі стоять, га? Гроші на шо складали? Чи ви може музей велосипедний надумали відкрити? На велосипедах ми почали кататися недавно, але відразу ж полюбили це діло. Та еврика була зла така дама, я вам скажу, але копняк подіяв на нас магічно і вже ввечері ми розробляли грандіозний план. Маршрут був такий: Україна-Туреччина, загальна протяжність 2 тис.км. Вирішили допедалити до Стамбулу, звідти паромом до Одеси і далі по Україні, як Бог дасть.

Тільки на словах легким здається планування чогось, чи то відпочинку чи роботи. Звісно, класно коли у тебе в запасі є певна сума грошей, але коли іі нема, тоді мусиш везти і рис, і кілограм дрібнолистового чаю (бо дехто без чаю жити не може), а в пакетиках (як нормальні люди п'ють) - це зло, і не звичайного масштабу, а просто таки світового. Ще кілограм чечевиці (бо без чечевиці теж день - не день, і в животі бурчить), півкіло кави (не обговорюється навіть), мішок різних приправ, какао (так ні разу і не пили в дорозі) і ще купу всього, чого вже і не пригадаю. І це тільки торба номер один, під кодовою назвою Mutfak, що по-турецьки означає Кухня. Ми так і написали синім маркером на жовтогарячій сумці. Таких сумок у нас було 8 і я вже два дні пакувала-перепаковувала-розбирала-сортувала-викладала-втискала руками і ногами те, що ніяк не поміщалося, ну і під час цього всього нервувала не на жарт.

Ви скажете, я багато пишу про пакування. Просто як згадую, що це все практично валялося по різних кімнатах, висіло на вікнах, теліпалося на дверях, а між тим перекидалося по сумках, а частіше летіло в смітник, то стає страшно, реально страшно. Бо, люди, це справді складно вмістити своє піврічне життя в квартирі у декілька сумок, з розрахунку на те, що ти з цієї квартири вже з’їжджаєш. Хоча я і величаю себе аскетиком, але stuff(у) таки було реально багато. Проте мені пощастило, як завжди (моя мама так каже): у мене в господарстві є чоловік, який, поки я істерично заварювала чай, однією ногою намагався впихнути в рюкзак все, що потрапляло на очі, заодно поповнюючи мій словниковий запас смачними,як кюнефе (що це таке розкажу пізніше),  турецькими ненайцензурнішими словами. Так ось під час цієї болючої процедури, я сформулювала для себе три основних правила:

A) вчіть місцеві матюки перед тим, як кудись поїхати

Б) зі звичайного аскетика перейдіть на рівень мегааскетичної особи в трьохкратному ступені

В) заварюйте чай або каву і питайте себе перед тим, як покласти якусь річ у багаж: А воно мені тре?

Ну все, будемо вважати, що багаж спаковано. Звичайно, ми планували вирушити рано-вранці, поки спека тільки набирає обертів, але хотіли, як добре, а вийшло як завжди. Поки ми збиралися, надворі вже пекло або настало пе’кло іншими словами. Прикріпивши багаж, я озирнулась і зрозуміла, що за спиною на багажнику я буду везти Еверест. Величезну гору! Єдине, що крутилося в голові: я сильна, довезу, аби тільки не скотитися разом з Еверестом з якогось горба і не поламати собі кістки, а заодно і велосипед. Туреччина, шановні, гірська країна. Тут справді постійно треба лізти вгору. От драпаєшся зі швидкістю 1 і думаєш, а чому нема нульової. Підйоми дуже стрімкі і частенько не короткі за відстанню. Одного дня в містечку Гереде ми проїхали лише 25 км, а все тому, що рівної дороги зовсім не було, лише підйоми і віражі, але краєвиди просто дух захоплює!

Ми навіть жарт такий придумали:

- Глянь, ти в курсі, що ми зараз на вершині гори?

- Ой, я тебе прошу, я завжди на вершині.

А в Туреччині ми постійно на піку. Як то кажуть, краще гір можуть бути лише гори. Отож, ми стартанули все-таки десь після обіду. Багаж плюс велосипед – разом десь було кілограм зо 30. Насправді, це невелика вага, просто треба навчитися тримати баланс під час їзди і ще, звичайно, правильно розмістити багаж. Перші дні я постійно перекладала речі з одного місця в інше, таким чином намагаючись зробити багаж менш габаритним, але потім зрозуміла, яка це невдячна справа, і просто змирилась зі своєю долею маленького ослика (мій ріст 160 см), який везе на собі півсела. На перший день ми не покладали великих надій щодо нічлігу. Виїхали ми пізно, а значить до темряви максимум доїдемо до Ескіпазару (невелике містечко провінції Карабюк), а там і розкладемо палатку. Маленькі міста мають свої привілегії: зазвичай, тут дуже безпечно і ціни не так кусаються, як у мегаполісах, а ще багато парків, відкритих площадок, придатних для кемпінгу, люди загалом більш відкриті і привітні. Але кімнату буває важкувато знайти. Це, звичайно, залежить від того, яких зручностей ви очікуєте. Хоча велосипедисти невибагливі – аби транспорт поставити і кістки розкласти. Ми, крім велосипедів, любимо подорожувати автостопом. Зимою їздили таким чином до Грузії, і в Туреччині багато де були.

Так ось прибули ми до Ескіпазару вже ввечері. Було темно, але турецькі міста вночі освітлюються просто перфектно, тоді ще й якраз був Рамазан (релігійне святкування-піст). Під час Рамазану турки не сплять десь до 3-ьої ночі, бо цілий день постять. Їсти дозволяється з 8-ї вечора і до 3-ьої години ранку. Практично цілу ніч всі кафе працюють, а на головних площах міст і сіл щовечора проводять концерти, релігійні проповідування, виступи різних музичних гуртів і ярмарки. От ми якраз і поспіли на святкування. За веселою атмосферою і чашкою чаю несподівано розговорилися з одним дуже цікавим чоловіком. Звали його Хюсейн, а що він нам розказав і де ми залишилися ночувати, а також про традиції турецького чаювання читайте у наступному випуску.

 

З любов’ю,

 Ваша велосипедистка=)

Наталя Квасюк
Автор:
Наталя Квасюк
comments powered by HyperComments