Ласкаво просимо, трон наразі вільний
22
жовтня 2019 О 8:28
138
Урсула К. Ле Ґуїн. Чарівниця Земномор’я

Її називають “королевою фентезі і фантастики”, адже вона створила чимало легендарних книжок в обох жанрах і стала володаркою премій Г’юґо, Небюла, Локус та World Fantasy. Із дивовижною вправністю цій жінці вдавалося поєднувати статуси феміністки, космополітки, а подекуди й революціонерки, із добровільною і щасливою прив'язаністю до затишного будиночку на околиці Портленда, коханого чоловіка, дітей, а згодом онуків. Шануйте чарівну, в усіх сенсах, жовтневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — письменницю і поетку Урсулу К. Ле Ґуїн.

21-го жовтня 1929 року у родинні антрополога Альфреда Луї Крьобера і письменниці Теодори Крьобер народилася донька Урсула. Вона була наймолодшою і, звісно, особливо плеканою у товаристві трьох братів — Карла, Теодора та Кліфтона. Протягом навчального року родина жила у невеличкому містечку Берклі (Каліфорнія), де Альфред викладав в університеті, а літо минало в маєтку в долині Напа. Поважна посада професора дала можливість Крьоберам без особливих стресів пережити роки Великої американської депресії. Діти багато читали — здебільшого просто неба, а ще носилися луками і пляжами, вигадували чудернацькі ігри та історії. Своє перше фантастичне оповідання Урсула написала, коли їй було всього дев’ять років, а в одинадцять вже публікувалася в журналі Astounding Science Fiction. Безтурботне дитинство скінчилося із початком Другої світової війни. Брати Урсули вирушили на фронт і вона вперше відчувала себе покинутою. “Літо в Долині було самотнім — тільки я і мої батьки у старому будинку. — пізніше буде згадувати Урсула, — Тоді ще не було телебачення, і ми вмикали радіо та слухали воєнні новини. Ці літні місяці самотності і тиші, блукання по схилах, коли немає компанії і “нічого робити”, стали для мене дуже важливими. Здається, саме тоді я почала розуміти свою душу.”

Маленька Урсула на подвір'ї родинного маєтку в Напі

Обираючи між науками точними і гуманітарними, юна Урсула віддала перевагу другим. Вона вивчала французьку та італійську літературу в Редкліффі, а у 1952 році захистила магістерську роботу в Колумбійському університеті на тему: “Романтична література Середньовіччя та Відродження”, й надалі спеціалізувалася на середньовічній романській літературі. Також вона отримала престижну стипендію Фулбрайта для проведення наукового дослідження у Франції.

Під час стажування Урсула познайомилася з молодим істориком з Джорджії — Чарльзом ЛеҐуїном. “Це була якась паризька закоханість. — написала вона згодом, — Здавалося, забери у нас Францію і вся магія скінчиться, але, якимось чином, магія залишилася на все життя”. Вже через кілька тижнів бурхливого роману Чарльз і Урсула вирішили одружитися. Помилка секретаря дещо змінила прізвище чоловіка: з “ЛеҐуїн” на “Ле Ґуїн”, та молодята сприйняли це як знак чогось нового і суто їхнього. Після одруження 1953-го року вони повернулися у США. Чарльз продовжив навчання, аби отримати докторський ступінь в університеті Еморі, Урсула працювала секретарем і викладачем французької мови та літератури. Їхня перша дочка Елізабет (1957) народилася в штаті Айдахо, де Чарльз викладав. У 1959 році родина Ле Ґуїн перебралася в Портленд (Орегон), де незабаром на світ з’явилася друга дочка — Кароліна (1959), а згодом і син — Теодор (1964).

Урсула Ле Ґуїн, 1953 рік

Десять років — з 1951-го по 1961-й — Урсула писала “в стіл”. Поезії, оповідання, повісті, п’ять(!) романів, але все марно — видавці не цікавилася її творчістю. “Я ніколи не забуду те відчуття, коли ти боїшся продивлятися власну пошту, адже знову знайдеш там рукопис, який тобі повернуло чергове видавництво.” Та вона не зневірилася, адже мала підтримку Чарльза, який завжди був першим і найуважнішим її читачем. На початку 60-х її твори, що згодом були об’єднанні у цикл “Орсинія” і являли собою фантастичні історії про вигадану європейську країну, почали публікуватися у періодичних літературних виданнях. Одним із перших редакторів, хто оцінив талант Урсули стала Селе Ґолдсміт — редакторка щомісячника Fantastic Stories of Imagination. Вона також дала поштовх для продовження “Хайнського циклу”, назвавши перше ж оповідання з нього — “захопливим і революційним”.

1964-го року Урсула написала фентезійну історію “Закляття звільнення” (The Word of Unbinding). Прочитавши яку, видавець її матері Герман Шейн з видавництва Parnassus Press запитав: “А ти могла б створити щось із цього світу, але для дитячої аудиторії?”

О, ні! — одразу відмовилася Урсула. — Я не можу писати для дітей чи підлітків. Я не знаю, як це робити.

“Просто поміркуй про це.” — делікатно запропонував Шейн.

І Урсула поміркувала. Вона міркувала майже чотири роки, малюючи мапу загадкового і прекрасного світу під назвою Земномор’я, вигадуючи школу для чарівників посеред мальовничого острову (так, іще задовго до "Гаррі Поттера" Джоан Ролінґ), пишучи про хлопчика-чарівника, якого переслідує страшна Тінь, і якому потрібно здолати не лише зовнішніх ворогів і драконів, але й внутрішніх демонів. “Зрештою, — зізналася Урсула, присвячуючи закінчену книжку своїм братам, — Писати про чарівників не так уже й важко, адже я росла поруч із ними.”

1968-го року світ побачив підлітковий роман “Чарівник Земномор’я”. Герман Шейн був задоволений, Урсула, здається, також, але вона ще не знала, яку славу принесе їй ця чарівна історія. По-перше, книжка одразу стала бестселлером і вже наступного року отримала престижну літературну нагороду Boston Globe. Витримавши безліч видань в США, Європі та Австралії, вона також була удостоєна премії Люїса Керролла (1978) і включена до переліку визначних книжок ALA (Американської біліотечної асоціації). Звичайно, “Чарівник Земномор’я” отримав продовження: у 1970-му вийшов роман “Гробниці Атуану”, а ще через два роки “Останній берег”, що також був відзначений національною книжковою премією США.

Однак Урсула була щиро віддана і науковій фантастиці: з 1966-го по 1976-й рік світ побачило декілька повістей з “Хайнського циклу”, серед яких “Ліва рука пітьми” (1969), “Без майна” (1974) та “Слово для світу — ліс” (1976), що отримали найпрестижніші відзнаки жанру фантастики — премії Г’юґо і Небюла.

У якийсь момент Урсула Ле Ґуїн — викладачка і мама стала Урсулою К. Ле Ґуїн — літературною зіркою, “королевою фантастики”, сценаристкою та філософинею. Вона радо зустрічалася із читачами з усього світу, покірно приймаючи звання літератора-космополіта, але тривалі подорожі не приваблювали Урсулу. “Я завжди була відлюдницею. Тільки так я можу писати. Я давно знайшла свій дім і свою людину (Чарльза) всі інші мені ні до чого.” — зізнавалася вона.

1979-го року Урсула отримала унікальне звання “Гендальф, Великий Гросмейстер” за досягнення у жанрі фентезійної літератури, якого також були удостоєні такі генії, як Дж. Р. Р. Толкін, Л. Спрег де Кемп, Пол Ендерсон і Рей Бредбері.

Винятковим є те, що у своїх творах Урсула завжди спиралася на соціологію, антропологію та психологію, таким чином значно розширюючи кордони жанрів наукової фантастики і фентезі. Через призму неповторних химерних сюжетів і уявних світів вона проникала в аспекти соціально-психологічної та сексуальної ідентичності, на тлі складних культурних і соціальних структур. Дослідники творчості Ле Ґуїн знаходять у її книжках відголоски анархізму, даосизму, енвайронменталізму та, звісно, фемінізму.

1984-го року разом з групою науковців Урсула заснувала Орегонський інститут літературної творчості (Oregon Institute of Literary Arts). У 1990-му написала ще одну книгу з циклу “Земномор’я” — напрочуд потужну, дійсно дорослу річ “Техану” — про магію, жорстокість і милосердня, жіночу силу і кохання на схилі віку, за яку отримала чергову премію Г’юґо. Завершив легендарний цикл роман “На інших вітрах” (2001).

У 2009 році Урсула Ле Ґуїн офіційно заявила про те, що виходить зі складу Гільдії авторів США. Причиною такого рішення письменниця назвала “угоду з дияволом”, яку підписала Гільдія, уклавши контракт з компанією Google. Вона мала вельми критичний погляд вона і на продаж книжок через Amazon, адже вважала, що корпоративний вплив на книжковий ринок і видавничу справу позбавляє авторів свободи, а читачів — мистецтва.

Втім, Урсула не полишала творчу роботу, ані на день, хоча на схилі віку надала перевагу віршам, есеям, оповіданням і перекладам. “У моєму віці не слід зазіхати на великі проекти. Адже я не можу нічого планувати навіть на наступний тиждень.” — жартувала авторка на схилі віку.

Затишний вікторіанський будиночок на околиці Портленда, крапелька бурбону по обіді у незмінній компанії коханого чоловіка Чарльза, читання на ґанку з краєвидом на засніжені гори — те, що незімінно тішило і наснажувало Урсулу Ле Ґуїн понад півстоліття. “Колись давно я мріяла жити в Орегоні. — ділилася спогадами в одному зі своїх останніх інтерв’ю письменниця. — Я плакала, коли вперше побачила його пагорби і ліси з вікна літака, не вірячи своєму щастю. А нещодавно я дізналася, що мій прадід мешкав тут у другій половині 19-го століття. У нього був кам’яний будинок і на схилі гори Стінз паслися його корови. Мені здається, ми, так чи інакше, припадаємо до своїх коренів, до того, з чого беремо початок…”

Лебединною піснею Урсули К. Ле Ґуїн стала збірка есеїв "No Time to Spare: Thinking About What Matters" — вражаюча відвертістю, іронією і мудрістю, заколисуюча затишком, книжка із роздумами про творчість, натхнення, любов, старість і навіть смерть. Вона вийшла у грудні 2017-го року, а у січні наступного року Урсули не стало.

Влітку 2018-го року світ побачила документальна стрічка режисерки Арвен Каррі "Worlds of Ursula K. Le Guin", робота над якою тривала довгі роки. До неї увійшли записи розмов і подорожей із Урсулою, інтерв'ю з її сім'єю, друзями і колегами, архівні записи різних років, але цей фільм — набагато більше, ніж просто життєпис і огляд творчості пані Ле Ґуїн. Це атмосферна, натхненна данина усьому, що створила Урсула, занурення у справжню магію, притаманну їй одній — нескінченну і безсмертну.

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments