Ласкаво просимо, трон наразі вільний
16
грудня 2017 О 10:32
481
Уривок із книжки Галини Рис "Амстердам - Київ. І трохи святого Миколая"

Галина Рис народилася у Львові. Отримала світи художника-ілюстратора та літературознавця. Закінчила магістратуру у Вільному університеті Амстердаму за фахом "Візуалізація літератури". Зараз здобуває ступінь кандидата наук в Університеті Тасманії в Австралії, працює над дисертацією на тему насильства в дитячій літературі. Пише прозу в стилі магічного реалізму для дорослих, підлітків та дітей. Авторка повістей "Унікальна Картоплина" і "Подорож до Котанії". У видавництві Discursus 2014 року вийшов її роман "Намалюй мене пташкою". Перший українодівочий сайт гарного настрою "Каралєвна" з радістю презентує вам невеличкий шматочок смачного тексту уривок із книжки Галини "Амстердам  Київ. І трохи святого Миколая". Ця зворушлива історія про вірність, кохання та диво, яким завжди є місце в нашому житті. 

«Амстердам — Київ. І трохи святого Миколая». Уривок з роману Галини Рис

Розділ п’ятнадцятий, у якому стається диво

Боляче було усвідомлювати, що йому ніколи не стати Ван-Гогом. Хотілося, щоб лінії на його картинах були впевненішими й виразнішими. Хотілося гармонійнішого поєднання кольорів, більше світла, менше бруду. Хотілося неможливого. Чим далі Марко дивився на незакінчену картину, тим більший страх його охоплював.

Та ось одного грудневого дня, котрий нічим не вирізнявся з-поміж інших, усе змінилося. Марко повертався з роботи пішки. Бездумно минав старі львівські кам’яниці, давно вже не звертаючи уваги ні на вигадливі форми дверей, ні на вишукані ковані решітки на вікнах. Ішов, занурившись у власні думки. Він дійшов до площі Ринок і вже збирався звертати на Вірменську, як раптом почув, що хтось покликав його на ім’я. То була Лідка — його колишня одногрупниця.

— Марку! Привіт, як життя?

— Лідко! Оце так несподіванка! Як ти?

Він підійшов ближче, і вони поцілували один одного в щічку, як у старі добрі часи, коли вони ще були студентами й не мали жодних інших клопотів, окрім малювати і вчити нудні конспекти.

— Поспішаєш? — запитала вона.

— Та ні, повертаюся з роботи. А ти хіба не в Києві?

— У Києві. Я сюди лише на кілька днів.

— Це гарно, — Марко дуже радів, що вони зустрілися, однак не знав, що ще він може сказати. На щастя, Лідка була дуже говірка й урятувала їх від мовчанки.

— Слухай, а пішли на каву, — запропонувала вона.

Марко кивнув. Вони запірнули в одну з багатьох затишних і теплих львівських кав’ярень. Приємний запах кави витав поміж лядою з тістечками та круглими столиками. Вони замовили собі по каві й сіли при вікні.

— То чим ти тепер займаєшся? — запитав він.

— Ілюструю книги, — відповіла вона. — Ну і поза тим роблю дизайн для веб-сайтів, але то нудна справа. А от ілюстрування приносить мені задоволення! Ілюструючи книги, ти немов перекладаєш мову слів на мову малюнків. Це так суперово! А ти чим займаєшся?

— А я… У мене своя крамничка художніх матеріалів.

— О це ж так класно! — вигукнула вона.

— Атож, — мовив він і згадав свою сьогоднішню поїздку до податкової…

Однак Лідка і далі сміялася й пояснювала йому, чому це «так класно». Вона завжди була невтомною оптимісткою. Марко раптом подумав, що якби її занесло на північний полюс, то вона б дуже зраділа, що тепер має нагоду поспостерігати за білими ведмедями.

— А що малюєш? — запитала вона, попиваючи каву.

— Та почав одну картину…

— То супер! — вигукнула Лідка. — Покажеш?

— Ні-ні, вона ще не закінчена.

— А коли закінчиш?

— Не знаю… — Марко із жахом подумав, що для того, щоб щось показувати, треба цим пишатися. А його нова картина викликала в нього лише жаль до самого себе.

— О, я знаю, — раптом мовила вона. — Зараз на Фейсбуці є такий флешмоб: ти виставляєш свою останню картину і позначаєш людину, котра має зробити те ж саме й позначити ще когось і так далі. Це так весело!

— Не сумніваюся, — Марко допив свою каву без цукру, гірко жалкуючи, що розповів Лідці про ту картину.

Вони ще трохи потеревенили про те, про се й розбіглися в різних керунках: Ліда — до подруги, Марко — додому.

Після їхньої зустрічі Марко кілька днів не заходив до Фейсбуку, боячись, що Лідка не забула про свою ідею із флешмобом. І вона таки не забула. Коли одного вечора він усе ж не витримав і зайшов, то побачив, що вона позначила його ім’я у своєму пості ще в день їхньої зустрічі.

«Ось моя нова ілюстрація до різдвяної книжки про пригоди дівчинки Сніжинки та її оленя ))) Передаю естафету моєму другові Маркові, котрий завжди вражав мене реалістичністю своїх портретів».

Марко зітхнув. Курок натиснуто. Виклик прийнято. Відступати нікуди. Він голосно увімкнув на своєму комп’ютері оперну музику, засукав рукави й узявся малювати. Він продовжував у тому ж дусі ще кілька вечорів. А коли діждався вихідних і таки вловив нарешті яскраве денне світло, то провів за мольбертом і суботу, і неділю, перериваючись лише на туалет, сон і каву з булочкою.

У неділю ввечері картина була завершена, а в понеділок рано сфотографована і виставлена у Фейсбуці. Марко знав, що він може і краще, але загалом картину не соромно було мати на своїй стіні. Естафету з малювання було передано колишньому одногрупникові, який добре малював пейзажі; комп’ютер вимкнуто.

Зранку він ішов на роботу, немов окрилений. З-під старих балконів на нього позирали скульптурні зображення сфінксів та вродливих жінок, сонячні промені бігли слідом за ним по бруківці, червоний трамвай, зрівнявшись із Марком, на якийсь момент затримався й поїхав собі далі. Навіть голуби і ті витріщалися на нього.

Марко радів. Хотілося затанцювати просто посеред площі Ринок. Він ішов містом, привітно посміхаючись перехожим. Але от він дійшов до своєї крамнички… І на нього вилився густий потік буденності. Щоденні клопоти на роботі змусили Марка забути і про натхненний настрій, і про картину. Віддався м’ясорубці життя. Проте, як тільки він повернувся додому, йому одразу ж закортіло подивитися, хто з друзів «уподобав» його творіння. Він заглянув на свою сторінку у Фейсбуці, а там… а там і далі тривав «лайкопад». Картину вже встигли «залайкати» чимало його друзів з Академії та кілька людей, котрих Марко взагалі не пам’ятав. Лідка залишила коментар: «Супер! Малюй ше!» То втішало. Марко раптом зрозумів, чому більшість його знайомих тратять стільки часу, грошей та зусиль, щоби представити свої картини на виставках. Їм просто хотілося діалогу. Картина ставала мистецьким витвором лише тоді, коли в неї з’являвся глядач. Він згадав Лідчині захоплені розповіді про ілюстрування книг. Мабуть, то було дуже приємне відчуття: знати, що у твоїх малюнків буде багато маленьких глядачів і що ти принесеш їм радість. З тими думками він пішов спати.

У вівторок увечері Марко знову зайшов на свою сторінку, щоб перевірити нові коментарі та зі здивуванням помітив, що хтось із його знайомих просить позначити жінку на картині як «Олена Квіт». Він зайшов на сторінку Олени Квіт, і, хоча більшість інформації на її сторінці була прихована, світлина на її профілі вказувала на те, що це була саме та особа, яку він зустрів на летовищі. Серце його забилося швидше. Невже це можливо, що він її таки знайшов? Марко погодився на позначку і вислав Олені прохання прийняти його до кола своїх друзів. Тоді, трохи помізкувавши, він вирішив, що, як і більшість людей, вона може відмовити незнайомцеві, тому написав їй повідомлення:

«Привіт! ми зустрілися в літаку “Амстердам—Київ”. В кінці серпня. Ти мене не пам’ятаєш, але я сидів на сусідньому кріслі».

Він натиснув «відправити». Перечитавши своє повідомлення вдруге, він подумав, що звучить, як чувак, який клеїться до дівок… Але що ж? Фейсбук не давав можливості відмінити вже відправлені повідомлення. Тому Марко зробив собі міцного чаю й почав переглядати останні новини своїх друзів, у глибині душі сподіваючись на швидку відповідь.

Олена саме вклала Петрика спати, почитала йому казочку на ніч і, побачивши, що він засинає, пішла на кухню. Остап сидів за столом, гаплячись в екран свого ноута. Поруч стояла склянка недопитого кефіру. Олена сіла навпроти й занурилася в читання. Потрібно було підготуватися до завтрашньої лекції. А ще вона хотіла дочекатися, доки Петрусь засне, щоб покласти йому під подушку нову книжечку, іграшкового віслючка, цукерки та мандаринки. Її син і досі вірив у те, що Миколай щороку приїздить до Тернополя на санях, запряжених даванадцятьма швидкими кіньми. У своєму цьогорічному листі він попросив Миколая не мчати надто швидко, щоб коні не стомлювалися, і принести йому таку ж м’яку іграшку, яку він бачив у рекламі. Олена нагадала синові, що Миколай приносить подарунки лише слухняним дітям, тому останні кілька днів він поводився дуже чемно. Навіть іграшки за собою прибирав. Миколай, як-не-як, був для нього авторитетом.

— А шоб тобі! — зненацька вигукнув Остап. Олена аж здригнулася від несподіванки.

— Тихіше, Петруся розбудиш, — мовила вона.

Остап нічого на те не сказав, просто розвернув свій ноутбук до неї передом, до себе задом. Олена побачила картину із зображенням темноволосої жінки. У неї були красиві очі. Жінка ледь помітно посміхалася. Вона їй когось нагадувала…

— Це ти! — не втримавшись, вигукнув Остап.

— Ні, не може бути, — заперечила Олена й уважіше придивилася до картини. У ній було щось таке невловиме, щось, що нагадувало їй саму себе. А все ж яскраві кольори, котрими була розписана шкіра її обличчя, нагадували їй вази для квітів, а не людину. — Я хіба в житті так виглядаю? — запитала вона й розвернула Остапів ноутбук до нього екраном.

— Ну, загалом… Так, дуже подібно. Звідки ти знаєш цього Марка? Це що, хтось із родини?

В Олени було дуже багато двоюрідних і троюрідних братів та сестер, тому Остап часто жартував, що Олена, певно, і сама їх усіх не знає.

— Ні, я не знаю ніякого Марка, — заперечила вона.

— Ти впевнена?

Олена розуміла, що зараз пізня година і розумніше було б готуватися до завтрашньої лекції, однак цікавість узяла своє і вона ввійшла до Фейсбуку. Від часу її останніх відвідин минуло більше місяця. Її сторінка була завалена пропозиціями вступити до тої чи іншої спільноти, відвідати той чи сей захід, пограти в таку чи сяку гру. Було також кілька повідомлень. Перше від її давньої знайомої, яка пропонувала сходити разом на каву; друге — від організації із захисту тварин, що просила підписати петицію; третє — від невідомого їй Марка Вовченка. Вона швидко перечитала всі три повідомлення.

— Я вже знаю, хто це, — мовила Олена. — Точніше, ми не знайомі. Просто півроку тому ми летіли в тому ж літаку і мали місця поруч.

— Цікаво, — мовив Остап, пробігаючи очима по повідомленнях своїх друзів.

— Остапе, ти мене слухаєш?

— Так-так, Оленко, слухаю. Ви летіли в літаку, але ви не знайомі…

— Тільки не кажи, що ревнуєш, — мовила Олена.

Остап розсміявся:

— Анітрохи. Для того, щоб змусити мене ревнувати, тобі варто вигадати щось значно цікавіше, ніж це. О, поглянь, у Василя народився ще один хлопчик! — Остап знову розвернув до неї свій комп’ютер і показав зворушливу світлинку з маленьким немовлятком. — Це ж треба, на самого Миколая! Оце так подарунок.

— Точно, — погодилася Олена.

Вона все ще думала, чи відповідати їй на Маркове повідомлення. Їй подобалася картина в неї на стіні, але вона не знала, з чого почати розмову. Тому просто «вподобала» картину й додала Марка до своїх друзів. Зрештою, укінці його повідомлення не було знаку запитання, тому Олена вирішила, що може нічого не відписувати.

Близько півночі Олена навшпиньки зайшла до кімнати Петруся й поклала йому подарунки під подушку. Він легко ворухнувся, але не прокинуся. Тоді пішла до їхньої з Остапом спальні й поклала йому на тумбочку святково запаковані шалик і шапку. Залазячи під ковдру, вона помітила, що на її тумбочці на неї теж чекає подарунок. Однак вона вирішила розтягнути задоволення й розпакувати його зранку.

Так і не дочекавшись відповіді, Марко пішов спати. Він почувався на диво самотнім, однак його гріла думка про те, що за якихось два дні його картина назбирала понад сотню «лайків».

Каралєвна
Автор:
Каралєвна
comments powered by HyperComments