Ласкаво просимо, трон наразі вільний
18
лютого 2018 О 0:08
543
Вікторін Мьоран. Дівчина з картини

Жінка, яка стояла за цілою низкою найвідоміших жіночих образів в імпресіонізмі, а певною мірою і за славою художника Едуарда Мане, довго залишалася безіменною музою, із неправдивою, принизливою біографією. Її ім’я та життєпис понад сто років були маловідомі навіть у мистецьких колах, і лише напочатку 21-го століття віднайшли гідну увагу серед широкої публіки. Якби свого часу світ був справедливішим до жінок, можливо, її спіткала б зовсім інша доля та її картини прикрашали б стіни відомих музеїв світу, а натомість вона – знедолена муза, забута художниця, “дівчина з картини”. Проте яка! Зустрічайте лютневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” – загадкову Вікторін Мьоран.

Вікторін Луїза Мьоран народилася 18-го лютого 1844-го року в Парижі. Вона походила із дуже скромної робітничої родини: батько Вікторін Жан-Луї Етьєн був гравером, а мати – Луїза-Тереза – пралею. Достеменно невідомо, яку освіту могла отримати дівчинка за таких умов, але Вікторін з дитинства цікавилася мистецтвом і виросла вельми ерудована, хоч так ніколи й не позбулася простонародної говірки. Радше за все, на розвиток її артистичних задатків вплинув дядько, що був скульптором. Дівчина грала на багатьох музичних інструментах, але надавала перевагу гітарі та скрипці. У шістнадцять років Вікторін почала заробляти гроші, викладаючи музику і даючи виступи у кафе-шантанах. Її примітна зовнішність – великі карі очі та руде волосся – привернула увагу художника Тома Кутюра, який запросив юнку позувати для картин у його студії. 1862-го року студію відвідав один із колишніх учнів Кутюра – художник Едуард Мане.

Портрет Вікторін (1862) Едуарда Мане 

Вікторін вразила Мане у саме серце, він волів малювати її негайно, й так, аби вона виглядала на полотні якомога живішою, справжньою. Варто зазначити, що сама Вікторін була далека від визнаних канонів краси – невисока на зріст, приземкувата й навіть трохи сутула, але у жіночності та яскравості відмовити їй було неможливо. Згодом, за мініатюрнісь, ніжність та білосніжну шкіру в обрамленні рудого волосся, у художніх колах Вікторін почали звати “La Crevette” (з фр. “креветка”), крім того, за нею закріпився і другий статус – “улюблена модель Мане”. Звісно, ходили чутки що Вікторін – коханка художника, але водночас історик Юніс Ліптон зазначав, що найбижче оточення говорило про їхні стосунки: “Абсолютна довіра і ніякої пристрасті”. На користь суто професійних відносин між натурницею та митцем свідчить і той факт, що Мане помер від ускладнень багаторічного сифілісу, а Вікторін прожила ще багато років після нього, й ніколи не проявляла ознак цієї хвороби (малоімовірно, якщо припустити їхній інтимний зв’язок). Але що ж тримало юну Вікторін поруч із Мане? Радше за все, обоє мали домовленість: вона терпляче й натхненно позує, а він вчить її живопису.

“Вулична артистка” (1862)

Тільки 1862-го року Мане зробив сотні ескізів портретів Вікторін і намалював кілька великих картин, серед яких, неначе захоплена зненацька “Вулична артистка”, щирий у своїй простоті “Портрет Вікторін” та модний на той час перегук з іспанським мистецтвом, а зокрема і з творами Веласкеса, “Мадмуазель Вікторін у вбранні матадора”. Усі три цілком відповідали ідеалам імпресіонізму – передача враження, відверте зображення певного моменту життя. У баченні Едуарда Мане такий натуралістичний живопис був своєрідним відлунням прози Еміля Золя та поезії Шарля Бодлера. Роботи Мане були сприйняті позитивно, але майстер вирішив піти значно далі у своїх творчих пошуках  – він намалював одну зі своїх найвідоміших та найскандальніших тогочасних картин “Сніданок на траві”.

“Мадмуазель Вікторін у вбранні матадора” (1862)

Первісна її назва була “Купання”, Мане замислив її як сучасну версію “Сільського свята” Тіціана (тоді твір приписували Джорджоне), й призначалася вона для Паризького салону 1863-го року. Однак її, як і цілу низку імпресіоністичних полотен, не допустили до експозиції. Картина з’явилася у так званому Салоні відкинутих, створеному з ініціативи імператора Наполеона III. Вона миттю збурила навколо себе чимало галасу, скандалів та осуду. Справа у тому, що до появи “Сніданку на траві” оголену жіночу натуру зображали із певною алегорією – в образі досконалої богині, чарівної німфи, аж тут перед глядачами постала жінка реальна, сучасниця, яка контрастувала у своїй відвертій оголеності з цілковито вбраними чоловіками поруч. Більше того, якщо славнозвісні богині й німфи, немов соромилися своїх принад й намагалися приховати їх від загалу, героїня Мане (Вікторін) поставала у зручній розкутій позі та дивилася на глядача прямо, із певним викликом. Нині цю роботу Мане називають революційною та феміністичною, і, не в останню чергу, залуги її потужності приписують натурниці – Вікторін Мьоран.

"Сніданок на траві" (1863)

“Сніданок на траві” викликав суспільне обурення, дружина імператора назвала картину “огидною”, та й сам імператор був не надто високої думки про полотно. Відомо, що під час виставки на картину плювали і навіть намагалися проштикнути парасолькою. А втім, нерідко траплялося, що чоловіки, котрі приходили в салон із сім’ями, не шкодували образливих слів і прикривали очі від сорому, аби потім повернутися на виставку наодинці й дивитися-дивитися-дивитися на Вікторін. Звісно, за таких умов, музу Мане почали сприймати як розпусну жінку, безсоромну повію, що продає своє тіло й готова виставляти його на загал.

А наступна картина тільки підтвердила такі чутки. “Олімпія” була написана 1863-го року, й апелювала до ренесансних картин “Сплячої Венери” Джорджоне та “Венери Урбінської” Тіціана. Та сама оголена жіноча натура, те саме лежаче положення, але перед глядачем знову поставала не богиня, а жінка. До того ж, усі атрибути: оксамитовий чокер на шиї, квітка у волоссі, кокетливі домашні черевички, зім’ята постіль і навіть чорний кіт символізували легковажність героїні, натяк на те, що вона куртизанка. Ось чорношкіра служниця приносить їй оберемок квітів від чергового клієнта, але молодій жінці байдуже, для неї кохання – це робота…

"Олімпія" (1863)

Сміливості свого полотна злякався сам майстер. Два роки він не міг зважитися виставити його на публіку, а коли воно з’явилося у Паризькому салоні, буржуазна критика була безжальна. Картину, художника, а заразом і його модель, цькували в мистецьких колах та друкованих виданнях. Мине ще чимало років після смерті Мане, аби “Олімпію” визнали світовим шедевром і вона опинилася в музеї д’Орсе.

Тим часом, Вікторін продовужвала позувати для Едуарда Мане, Едґара Деґа, а також бельгійського художника Альфреда Стівенса, з яким у неї справді були романтичні стосунки. Втім, у свої двадацять з гаком років дівчина всіляко відстоювала власну незалежність, не прагнула вийти заміж, не мріяла про спадок, вона давала уроки музики, пробувала себе в якості арт-диллера і мріяла про власну кар’єру мисткині. 1866-го року були створені нові портерти Вікторін авторства Мане: “Жінка з папугою” та “Гітаристка” – напрочуд делікатні, майстерні у своїй натуралістичності роботи. В період між 1872-1873-м роками Мане працював над однією зі своїх легендарних картин “Вокзал Сен-Лазар” (також відома як “Залізниця”). Знову на глядача відверто дивилася Вікторін, але не та, що в “Сніданку на траві” чи “Олімпії”, тут вона була дорослішою, замисленою і являла собою частину символічної жанрової сцени. Це була остання спільна робота Вікторін та Мане. Жінка збиралася переїздити у США, щоб розпочати нове життя. Існує припущення, що Вікторін чекала чи вже мала дитину. Є навіть чутки, що дівчинка на картині “Вокзал Сен-Лазар” – її донька, а сама картина – символічне прощання художника з його подругою. Однак жодних підтверджень цьому немає, а дитина на портреті, ймовірніше за все, – маленька донька друга Мане банкіра Альфонса Хірша.

“Вокзал Сен-Лазар” (1873)

Кілька років у США Вікторін Мьоран працювала агентом з продажу товарів мистецтва, переважно живопису. 1875-го року вона повернулася в Париж, аби займатися живописом. Донедавна жінки не допускалися до викладацьких художніх студій, але тепер вона могла відвідувати заняття в Академії Жюліана. 1876-го року автопортрет Вікторін було виставлено в Паризькому салоні, тоді ж робота самого Едуарда Мане була відхилена. Картини Вікторін з’являлися в салоні також у 1879-му (“Нюрнберзька городянка в XVI столітті” Мьоран навіть висіла в одному залі з двома картинами Мане), у 1885-му (“Вербна неділя”) та 1904-му роках. Це цілком можна назвати визнанням, та крім того, що Вікторін була амбітною, вона також мріяла про фінансову незалежність, от тільки суспільство не надто сприяло планам художниці. Здобути популярність та заробляти живописом жінці на той час було фактично неможливо.

1883-го року помер Едуард Мане. Цей рік був особливо важким для Вікторін – не стільки через втрату друга, скільки через фінансову скруту. Переступивши через власну гордість, вона написала дружині Мане, мовляв, Едуард обіцяв їй підтримку, і чи не могла б пані Мане виділити їй деякі кошти з продажу картин, на яких зображена вона – Вікторін. Відповіді вона так і не отримала.

Вікторін Мьоран на картині "Паризький сфінкс" (1870) Альфреда Стівенса

Молодість Вікторін минула, вона ще трохи позувала для Норбера Ґонета, але художники більше не бачили у ній музу. Тим часом, художниця сама захопилася натурницею – у неї стався бурхливий роман із Марі Пеллеґрі. Приятель Едуарда Мане письменник Джордж Мур у своєму автобіографічному романі “Спогади про моє мертве життя” (1906) писав, що постаріла Вікторін випивала, а часом навіть пиячила. Злидні гнали її на вулиці Монмартра, де вона пропонувала за копійки свої малюнки перехожим та завсідникам кав’ярень, за що навіть отримала принизливе прізвисько “La Glu” (з фр. “липучка”). Втім, французькі історики радять не надто довіряти словам Мура.

Достеменно відомо, що, попри певний успіх та визнання, котрого Вікторін досягла як мисткиня, фінансове становище змусило її переїхати до матері у передмістя Парижа Аньєр-сюр-Сен. Їй було 54, і вона не чекала від життя нічого, аж раптом познайомилася з Марі Дюфур, ніжні стосунки з якою (і тут, знову ж таки, немає точних свідчень, чи була то дружба, а чи дещо більше) пов’язували Вікторін до кінця життя. Жінки жили у невеличкому будинку в містечку Коломб, Марі викладала гру на фортепіано, а Вікторін малювала та поралася по господарству. 1903-го року вона офіційно увійшла до Товариства французьких художників – явище, на той час, якщо не унікальне, то одиничне.

Померла Вікторін Мьоран 17-го березня 1927-го року, їй було вісімдесят три. Якби у неї були діти або інші родичі, ймовірно, її творчий спадок вдалося б урятувати. Натомість, після смерті Марі Дюфур, у 30-х роках їхній будинок був знищений разом з усім начинням, включно з картинами й музичними інструментами Вікторін.

"Вербна неділя" (1885) єдина знайдена картина Вікторін Мьоран

20-те століття стало тріумфом для імпресіонізму. Роботи невизнаних геніїв здобули всесвітню славу та потрапили до найліпших музеїв планети. А що ж Вікторін Мьоран? Тривалий час їй приписували зовсім інакшу біографію, мовляв, була повією, коханкою Мане, спилася й померла у віці сорока років під парканом на Монмартрі. Згодом, з’явилися несміливі заяви про те, що Вікторін була художницею та вельми обдарованою. Про це свідчили переліки учасників Паризького салону та інші документи, але така її кар’єра всеодно скидалася на міф, адже картин Мьоран ніхто не бачив. Аж ось, 2004-го року була знайдена та оприлюднена її робота “Вербна неділя”, котра свідчила не лише про реальність творчого доробку Вікторін, а й про непересічний талант художниці. Нині картина знаходиться в історичному музеї Коломба.

Можливо, провидіння чи випадок подарують нам нові знахідки картин Мьоран. Можливо, прийде час, коли люди не питатимуть “Вікторін хто?”, зачувши її ім’я, а мережею та друкованими виданнями не ширятимуть неправдиві історії про “улюблену музу Едуарда Мане”. Можливо, настане день, коли Вікторін сприйматимуть у першу чергу як художницю, а не лише як “дівчину з картини”. Peut-être…

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments