Ласкаво просимо, трон наразі вільний
31
жовтня 2018 О 16:36
118
#якбинебоялась. Історія про страх

Страхи. Як багато місця вони забирають собі у нашому житті. Вони постійно нашіптують щось про недолугість, про нездалість, про розчарування й втрати. А інколи вони йдуть ще далі, міцно стисткають горло й не дають сказати те, що треба, не дають захистити себе, дати відсіч, змушують відмовитися від численних шансів та можливостей. Але часом треба запитувати себе: а що я зробила б, якби не боялась? На першому українодівочому сайті гарного настрою "Каралєвна" до Вашої увагі цикл відвертих історій про страхи під хештегом #якбинебоялась! Сьогодні з нами Таня. Вона все ще боїться, але вже не так сильно!

Мені шість. Я у бантах та підколінках стою на лінійці перед школою. Посеред натовпу дітей найрізноманітніших вікових категорій. Позаду мене - дві старшокласниці любуються мною. Я чую, як вони обговорюють мене: яка ж яка гарненька, яка люба та мила. Потім одна злегка торкає мене за плече і каже: "Дівчинко, дівчинко, а як тебе звати?" Я повертаюся до них, сором'язливо й чемно відповідаю: "Таня". Западає дивна мовчанка. Через кілька хвилин я чую за своєю спиною голос однієї із них: "Така маленька, а такий грубий голос..." І мені стає так погано, що я хочу, аби під асфальт тієї ж хвилини провалилася і я, і мої бантики з підколінками, і букет гладіолусів, який я тримаю так сильно, що аж костомашки пальців побіліли.

Мені вісім. Я приїхала у село до баби Ядзі, там у родичів весілля. Я мала бути гарно вбрана й взута в улюблені красиві туфельки. Але погода підвела. І на мене напхали шапку, сховавши під нею мою довгу косу, одягли у джинси й взули у бабиядзині завеликі гумові чоботи. Я противилася тому, як могла. Але у селі на вулицях таке болото, що у своїх туфельках я геть втонула б. Так пояснила мені мама. Стримуючи сльози, я бреду в завеликих чоботях і здаюся собі огидною. Я заходжу на подвір'я родичів і йду нагору пагорбом до шалаша. Після дощу пагорб мокрий та вогкий. А послизаюся і долонями та коліньми ляпаю в чорну, холодну і слизьку жижу. Поки я одиноко борсаюся у ній, якісь жіночки коментують мене ззаду: “Шо то за хлопець? Чий той він буде?” Сльози затуманюють мені очі, я з’їжджаю вниз, залишаючи по собі глибокі борозни на пагорбі, і йду до крану з водою, аби змити увесь бруд.

Мені дванадцять. Я тру долоні об вибілену стіну, аби вони не пітніли. За кілька хвилин мій вихід на сцену, я гратиму на піаніно й здаватиму свій останній академконцерт. Це важливо і дуже страшно. Колежанка із другом стоять біля мене. І от вона дивиться на мої коліна і раптом каже, штурхаючи хлопця під бік: “Подивись! Подивись, які у неї гострі, смішні коліна! Ахахаха!! Реально гострі коліна!” Жар обпікає мені щоки. Мої гострі коліна трусяться. Я маю опанувати себе і вийти на сцену. І я виходжу. Граю сконцентровано, але двічі таки збиваюся. Потім довго ридаю за роялями у нашому класі, оплакуючи свій провал.

Мені 24. Я бажаю змінити роботу і місто. Мені тісно й душа хоче просторів. Я планую їхати до Києва, і там планую знайти себе. Викладач, у присутності якого я поділилася цими думками на кафедрі, прокоментував тоді насмішкувато: “До Києва? Таню, про що ви таке кажете. Знайдіть оно в Рівному наукового керівника, починайте писати дисертацію, виходьте заміж. У столиицю їде хто? Такі, от, як Макс і Серж, вони авантюристи! А ви, пардон, хто?”. Я замовкаю і ображаюся так сильно, що аж не можу дихати.

Мені двадцять дев’ять, і я не заміжня. Всі, кому лиш тільки хочеться, запитують мене, чому мене не беруть заміж, і коли я планую встигнути заводити дітей. Після тридцяти вищий шанс, що у тебе народиться даун. Ти і так уже стара первородяща, куди ще тягти! Ще пару років, і кому ти будеш потрібна. Раз ти незаміжня, значить, з тобою щось не так.

#якбинебоялась я б уже давно могла стати вільною і щасливою. Але мені потрібен був увесь той час, усі ті страхи та сумніви, усі ті неправильні, "не-мої" люди.

Зараз мені тридцять сім. Я все ще боюся, але вже не так сильно. Я перестала бути зручною для інших і стала більше прислухатися до своїх внутрішніх станів. Мені більше нема діла до тих голосів, що звучать поза моєю спиною. Усі мої страхи - поруч зі мною. І часом мені здається, що я їх уже приручила.

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments