Ласкаво просимо, трон наразі вільний
03
грудня 2018 О 17:39
48
#якбинебоялась. Мені незручно...

Одним із ворогів людини є страх незручностей. Не той, коли тобі незручно, що хтось наступив тобі на ногу, а той, коли тобі незручно сказати винуватцю про це і ти радше перетерпиш й зробиш вигляд, що нічого не сталося. Той, коли ти почуваєшся незручно, а хтось почувається цілком ок. Той, коли хтось звикає до того, що ти ніколи не виказуєш невдоволення і створює тобі незручності одну за одною. Відверті історії під хештегом #якбинебоялась покликані привернути до себе увагу, допомогти озвучити свої страхи, глянути на них збоку, прожити й рухатися далі. Більш якісно, більш натхненно, більш впевнено. 

Якось восени я забігла до перукарні. То була субота, шоста вечора, з неба немилосердно лило, але я не могла прийти іншого дня, мені терміново треба було підстригти кінчики. Втомлена перукарка саме закінчувала з маленькою дівчинкою і забачивши мене замахала руками, мовляв все, не беремо більше. Я зиркнула на розпорядок роботи і там чітко значилося: субота, з 10.00 до 19.00. Я щиро перепитала, хіба ж до 19.00 ще не досить часу? І дуже попросила, все ж узяти мене на стрижку. Перукарка зітхнула, наказала чекати, приречено похнюпила голову, бо явно вже планувала зачинити салон й піти додому на годину раніше.

Я смиренно чекала й мені раптом стало якось ніяково, незручно, аж якось соромно. Я ж бо змусила цю жінку затриматися. Нині субота, на неї певно чекають вдома діти… Стоп! – сказала я собі. Що ти верзеш?! Вона на роботі. І має тут бути до 19.00! Зрештою, ти даєш їй можливість заробити ще грошей, про які незручності може йти мова?! Я рішучо видихнула й сіла в крісло. Та вже через кілька хвилин упіймала себе на тому, що мені знову було незручно. Я боялася сказати їй, що мені хотілося б, аби вона зняла трохи більше спереду, бо це означало, що їй доведеться наново підрізати й рівняти решту пасем, а вона ж поспішає; я готова була йти додому з вологою головою (бо там все одно дощ), аби моє перебування в перукарні якомога швидше скінчилося і перукарка нарешті могла піти додому. Підстрижена не зовсім так, як того хотіла (все ж краще як було) я подякувала і пішла. Видихнула. Наче тягар з плечей упав.

Мені завжди було нестерпно створювати комусь незручності. Мене так вчили. Не переч. Пропусти. Почекай. Змовч. Віддай. Поділись. Не змушуй чекати. Я так і робила. Так і жила. Хтось постійно був попереду, був більш пробивним, хтось зрештою запихався до маршрутки, розчищаючи собі місце ліктями і встигав на роботу, а я лишалась на зупинці, тоді чимдуж летіла до метро і забігала в офіс на останніх секундах. Я боялася публікувати свої перші оповідання (звісно ж недолугі!), бо боялася критики. Я боялася втрачати людей, й чіплялася за якісь пустопорожні стосунки, боялася робити нові спроби, боялася переступати через свої страхи, бо просто сидіти на дивані й боятися було так звично й зручно! Боялася починати свій проект, боялася народжувати дітей, боялася видатися не такою, якою уявлялася іншим.

Я боялася заявляти про себе й свої почуття вголос, власне сам голос мій був тихим, ледь чутним, тому всі вважали мене тихою, скромною, мовчазною. Тож коли почала відстоювати свої позиції багато хто дивувався, мовляв: це вона сказала?! Та відтоді мій голос став більш чітким, більш гучним і більш наполегливим.
Я й досі боюся море всього, але дякую Богу й усім людям, хто стався у моєму житті й допоміг повірити в себе, підтримав, а подекуди й підштовхнув до того, що маю тепер. Зараз я навіть уявити собі не можу, що зі мною не було б усіх тих країн, які я відвідала, не було б кішки, кількох збірок оповідань, дівочого проекту, неймовірних знайомств, авантюр, щирої дружби і навіть… любові. Тої самої. Доки смерть не розлучить нас. До речі, смерті я теж страшенно боюся! І як з цим жити далі?..

Мирослава Кошка
Автор:
Мирослава Кошка
comments powered by HyperComments