Ласкаво просимо, трон наразі вільний
22
листопада 2017 О 17:21
552
Єлена Дудар: "Коли зриваються маски і відкривається душа – тоді виходить портрет"

Є такі люди –​ надзвичайно глибокі, сповнені мудрості й змісту. Вони живуть легко й натхненно, їхні очі горять – улюбленою справою, захопленнями, життям! І всюди, куди б не йшли, такі люди бачать магію. Нам пощастило відкрити для себе Єлену Дудар, прекрасну людину, котра любить людей і фотографію, й одного разу кардинально змінила своє життя, аби поєднати цих дві любові й творити справжнє мистецтво. Вона вміє дивитися углиб людей, вміє бачити їхній вогонь поза численними масками, які вони одягають щодня. Власне, саме Єлена й допомагає людям позбуватися цих масок в момент, коли вони стоять, немов оголені, перед її фотокамерою. Про магію фотографії та моменти вічності, про відсутність масок і справжність, про его та боротьбу зі страхами, про книжки, фільми, моменти, що надихають читайте у нас на Першому українодівочому сайті гарного настрою "Каралєвна" просто зараз.

Портрет Єлени Дудар

Єлено, що для Вас фотографія – техніка чи мистецтво?

Відповім словами генія фотографії Анрі-Картьє Брессона: «Фотографія – це гільйотина, яка відсікає від вічності сліпучий момент». Фотографія – це передусім мистецтво, але без техніки воно існувати не може. Технічні навички та художній погляд – це як чоловік та жінка, тільки в парі існує гармонія: повна, досконала, від природи. Бувають винятки з правил, коли людина без технічних навичок робить вражаючий кадр, але я схильна вважати, що в такому випадку все відбувається, як в казино: «Новачкам щастить». Після 2-3 вражаючих кадрів треба відзняти 10 000, щоб розпочати й спробувати говорити мовою фотографії.

Як давно фотографуєте? І чи маєте якусь особливу історію про Ваш шлях до фотографії?

Фотографую я уже 8й рік. До цього 7 років займалася журналістикою, і серйозною: політика, соціальна журналістика, розслідування на державному рівні. Моїм першим офіційним місцем роботи був вісник ДАЇ. Даїшницею не була, якщо що /сміється/. Була журналісткою. Я з 14 років вперто крокувала цією стежкою поки не трапився один переломний момент: я впала з висоти 2х метрів і зламала хребет. То був подвійний компресійний перелом. І той випадок змусив задуматися над тим, що б трапилося, якби то був мій останній день? Чи була б я по-справжньому щаслива? Так, я любила журналістику, але це було на межі з садомазохізмом, якщо чесно: не спати дві-три доби, приходити на канал в понеділок, іти звідти у середу, дружина твого водія передає для тебе обіди, і ти чекаєш, коли щось неймовірне трапиться, і не важливо – добре воно чи погане. Хоча ми всі знаємо, що за жахливі новини платять більше, ніж за хороші. Тому журналістів і називають стерв’ятниками. Я ловила себе на думці, що радію щоразу, як трапляється якась трагедія, адже завдяки цьому буде сенсаційний матеріал! По суті – я харчувалася горем. Було не нудно, це правда. Але випадок із переломом хребта відверто штурхнув мене і змусим все переосмислити! І потім через деякий час я вирішила, що буду займатися тим, що мені дійсно подобається, що надихає і що даруватиме красу людям.

Для підкріплення голлівудської драматургії можна, звісно, підсилити емоції і сказати, що я жодного разу не пошкодувала про те, що пішла з журналістики, мовляв, зібрала волю в кулак і почала брати штурмом стіни. Але ні. Спочатку було важко заробляти фотографією, і було дуже багато неприємних нюансів. Але коли ти займаєшся улюбленою справою, і вона надихає тебе, вражає і наповнює, труднощі стають не такими нестерпними. Фотографія – один з найбільш значних видів мистецтва – ти ловиш момент, вириваєш його у вічності! Хіба це не дивовижно? Бачити миті, котрі відбулися 70-80 років тому? Час минув, і вже зараз перед тобою – уламок вічності, він може гріти, ранити, захоплювати і вражати. Але він є.

Кого/що любите фотографувати? Що, на Вашу думку, найважче передати фотографією?  Чи можна таки зловити особливий момент? Для того, щоб це зробити, яким набором якостей мусить володіти фотограф?

Людей! Люди – моя пристрасть. Кожна людина – як книга, як новий всесвіт. Після зйомок дуже реальне відчуття того, наче прожив ціле життя. Адже психологічний портрет – він такий: ти відкриваєшся, людина відкривається. І виходить злиття душ в творчості. Мені здається, що обманюють ті, котрі кажуть «на фотографії я гарно вийшла». На фотографії завжди є двоє людей – фотограф і модель. А якщо фотографію вважають художнім портретом, значить, там є найважливіший момент – магія! Від майстерності фотографа залежить, щоб його самого у кадрі було менше. А більшу частину займала модель і та сама магія. Мені подобається фраза Гребєнщикова: «Творчість – це молитва». Він має рацію. Коли зриваються маски і відкривається душа – тоді й виходить «портрет». Не фото на фоні стіни чи Макдональдса, в хутрі або на фоні дорогого авто, а саме простий людський портрет. Мені подобається зривати з людей маски! «Нарешті на фотографії – я!» - після такого відгуку на фотозйомку розумієш, заради чого ти все це робиш. Психологічний портрет покаже, хто ти є насправді. Не домашнє дзеркало чи люблячий партнер, чи ворог /сміється/, а фотографія. Мої клієнти – це люди, які хочуть побачити себе в кадрі, котрі набралися сміливості й готові зняти свої маски і побачити в собі найкращі якості й те, над чим ще треба працювати. Бо нам завжди є над чим працювати /усміхається/. Є клієнти, котрі приходять до мене раз в півроку для того, аби зрозуміти, куди далі рухатися. І не заради сотні лайків в соц.мережі – це швидше побічні дії, а заради росту своєї особистості.

Кожна людина для мене дійсно як ціла планета, і потрібно набратися терпіння, турботи, і забезпечити довіру для того, аби людина відкрилася. І звичайно – обов’язково ЗАКОХАТИСЯ! І мова не про амурні справи, а про душевну близькість. Після зйомок я можу добу спати і їсти, набиратися знову енергії. Іде колосальна віддача. Почуваєшся наче після крутого концерту: виснажений фізично, але щасливий феєрично! /сміється/

Ч/б чи колір? Де більше магії?

Ви дивилися фільм «Небо над Берліном»? Там погляд ангела був у чорно-білому відтінку. Так ось, для мене цей фільм є неймовірно близьким – магія в чорно-білому фото. Монохромний знімок вимагає більше роботи, уваги і концентрації. Не можна взяти будь-який кадр і зробити його чорно-білим. Приклад: це як змити увесь макіяж з дівчини – залишається тільки її суть. Ось так і чорно-білий знімок – відсікається зайве і залишається серцевина. Але це суто моя думка.

Кого зі світових фотографів любите і поважаєте? Чому? Кого можете вважати своїми вчителями (нехай і дистанційними)?

Отримую натхнення від робіт Стіва Маккарі – він як Робер Брессон, але у кольорі /усміхається/. Пітер Ліндберг – бог портрета, Джиммі Нельсон – приклад неймовірної самодисципліни та поваги до того, кого він фотографує. Він для мене режисер однієї сотої секунди. Ще подобаються роботи російського фотографа Яна Югая – його відчуття композиції змушує впасти щелепу на підлогу.

Чи вважаєте, що одна фотографія може багато розповісти про людину?

Звичайно, я вважаю, що не обов’язково робити сто тисяч кадрів, аби показати людину. Душа може проявитися і в одному кадрі. Гарний приклад – портрет афганської дівчини, автор – Стів Маккарі.

Афганська дівчина, Стів МакКаррі, 1984р.

Який був найважчий момент у Вашій роботі? Коли, скажімо, важко було працювати з моделлю з тих чи інших причин, або складно було упорядкувати реквізит? Розкажіть про челленджі Вашої професії.

Наразі не знімаю весілля, але колись, як і всі фотографи, через це проходила. Так от, мені запам’ятався один випадок. Я повинна була зняти процес, як наречена збирається у готелі, а наречена рано-вранці повинна була приїхати в номер. Її таксі все ніяк не приїздило: ні перше, ні друге, ні третє. І що зробила наречена (!) – вона запакувала свою елегантну сукню (люблю наречених без суконь в стилі «тістечко») в кофр і поїхала маршруткою в готель. Уявляєте, жодних режимів «я дівчинка» чи «я принцеса і увесь світ повинен крутитися довкола мене!». Це той нечастий випадок, ще більш рідкісний, ніж затемнення місяця чи сонця. Загалом, в зйомках мені запам’ятовується не випадкова з’ява президента в кадрі або вдала пара і діточки як наслідок, а усвідомлення моделі, що важливішим є не її его, а – ТВОРЧІСТЬ. Коли модель відкладає убік свої надумані комплекси, страхи, егоїзм і відкривається новому, готова працювати і навіть – пахати!

Минулого року у мене була зйомка в Одесі, на фоні моря у жовтні! Так ось, модель спочатку намагалася грати, ховатися за масками, потім, після двох годин запеклої боротьби з її его, вона відкрилася і очі – засяяли! Розумієте, про що я? З’явилася людина, і її прекрасна суть! Але й не це найважливіше! Коли я відвернулася для того, аби змінити об’єктиви, її накрила хвиля! Хвиля крижаного жовтневого моря! Я, звісно, тиран на зйомках, але людяний тиран і готова була перенести зйомку на наступний день. АЛЕ! У жодному разі – модель прийняла рішення працювати далі! Вона просто перевдягалася у тоненький дірчастий светр, джинси, і ми продовжили зйомку, не зважаючи на втому, холод і мокре взуття! Ось це КРУТО! Результат був відповідний, він страшенно її втішив (це зйомка біля моря, де птах потрапив у кадр). Завжди, коли на зйомку йдуть заради творчості, а не заради самолюбування, виходить ВІЧНА фотографія.  

А був ще випадок, коли ми поїхали у Закарпаття для зйомки (знімала на плівку, уявляєте, яка відповідальність?). Мануальні об’єктиви, все вручну і у тебе лиш один день, нічого переносити не можна. Моделі потрібно було пробігти містком, де дерев’яні дірки були настільки широкими, що можна було легко туди впасти! І виявилося, що героїня боїться висоти! І вона бігла! Розумієте? Бігла! Вона наплювала на свої страхи, комплекси, холод і голод, і просто бігла! Ось це запам’ятовується набагато краще, ніж будь-який смішний казус на зйомках. 

Чи часто у своїх фото Ви використовуєте птахів/тварин? У чому складність їхньої участі?

З тваринами працюю ДУЖЕ (!) рідко, оскільки вони – царі на зйомках, все під них підлаштовується. Це як з дітьми /усміхається/. «Ми з чоловіком довго сперечалися, хто в сім’ї найголовніший: він чи я, але коли народилася дитина, їмо, коли скаже цар, спимо, коли скаже цар…»

Колись була зйомка весільної сукні за ціною людської нирки, замовник хотів, аби в кадрі був доберман. І ми знайшли – красиву дівчинку-добермана, у котрої шерсть блищала краще, ніж бентлі.  І яка виявилася набагто кращою, ніж сама сукня. Жартую! Сукня теж була красива. Але нюанс в тому, що вся знімальна група танцювала довкола собаки, оскільки вона дещо злякалася, і команди виконувала не дуже. Витратили дуже багато часу на потрібний кадр. Зйомка з тваринами – це ризик. Великий.

Окрім фотографії, чим любите займатися? Чи маєте багато вільного часу?

Серед фотографів є такий жарт. Запитую у фотографа:

- Ким ти працюєш?

- Обробляю фотографії.

- А чим ще любиш займатися?

- Фотографії обробляю.

- А як у тебе з особистим життям?

-  Фотографії обробляю.

Ось, в принципі, і все!

Мандрую заради натхнення, спілкуюся з людьми – теж заради натхнення. Фільми дивлюся – для вивчення операторської роботи, і знову ж таки – заради фотографії.

Що читаєте? Фейсбук? Журнали? Книжки? Чи важливо для Вас читати?

Фейсбук не можна віднести до «читаю», це більше спроба заповнити порожнечу. Хоча мені здається, що соц.мережі забирають у нас ресурс для творчості – нудьгу та бездіяльність. Будь-яка творча людина – трішечки нероба, і ось соц.мережі крадуть у нас те, що ми могли б конвертувати в мистецтво. Адже до появи соц.мереж у вільну хвилинку я, наприклад, малювала на полях блокнота або придумувала оповідання.

Книжки люблю читати, але читаю їх повільно і вдумливо. Я не з тих, хто стане вихвалятися кількістю прочитаних книжок. Мені потрібно переварити кожну сторінку, зрозуміти її, прийняти і подумати. Це як відносини – не можна кидатися в них бездумно, заради хвилинної розваги. Адже над книжкою трудилися, вкладали силу, думки, не спали ночами. Це праця! Читання для мене як медитація. І, якщо чесно, я не вважаю читання панацеєю від усього і для всього. Моя думка – всі знання уже є в нас самих, потрібно тільки ввімкнути внутрішнього радника. І все буде. І буде не під копірку, а саме – твоє! Є така фраза: «Вас вчили, що слухати себе – це безумство, а слухати вчителя, котрий слухав професора, котрий слухав генія, котрий слухав себе – нормально?!». От і я дотримуюся такої ж думки: потрібно слухати себе. Але є книжки – як улюблені співрозмовники. Такою книгою для мене є «Дюна» Френка Герберта. Одна із найдивовижніших книжок, що наповнюють. Вона, частково, як живий порадник.

Як ставитеся до моди? Що ніколи б за жодних умов не одягнули б на себе? Що, на Вашу думку, може зіпсувати образ?

До моди ставлюся з любов’ю та обережністю, як до дикого звіра. Якщо втратити пильність – проковтне /усміхається/. Я люблю акуратний одяг без принтів «I love NY» або в такому ж стилі, не люблю смужку і клітинку. Можна сказати, що я люблю сучасну класику. Подобається поєднання брюк з кросівками. Мій улюблений одяг – це чорний гольф, чорні брюки, кросівки і пальто.

Одяг повинен доповнювати людину, а не переймати увагу на себе. Не люблю відверте вбрання: короткі спідниці та глибокі вирізи, як на мене, складається враження, що людина порожня і бодай якось намагається привернути до себе увагу. Ніколи б не одягнула леопардові лосини, хутро (!) і капці з пушком! Хутро для мене це взагалі окрема тема: як жива мисляча людина може одягнути те, що створено на крові та болі? Як жінка, котра за природою своєю налаштована на співчуття та співпереживання, може одягнути хутро? Тим бальше таким грошам можна знайти краще застосування: віддати їх у притулок для собак або поїхати в чергову подорож з наплічником і в кросівках. Хіба не так?

Чи любите подорожувати? Чому? Що сподобалося із того, де вже бували, куди плануєте поїхати найближчим часом?

Хто не любить мандрувати? Пригадую, колись бесідувала з чоловіком, котрий сказав мені одну фразу: «А для чого тобі мандрувати?» з підтекстом, мовляв, ні для чого. В той момент ця людина для мене померла. Морально, звісно. Коли ми подорожуємо, ми розширюємо свій мозок, свої можливості. І не потрібні жодні наркотики або алкоголь! Просто поїдьте на вихідні в ті ж Чернівці, або в Бухару (Узбекістан!). І шкала цінностей знову повернеться до норми. Бухара – взагалі моє найулюбленіше місто із усіх, де я була. Це чиста магія. Місто, де живуть дракони і магія.  

Портрет Єлени Дудар

Фільми, які вразили

Нещодавно подивилася фільм «Ван Гог, з любов’ю, Вінсент» - фільм суцільне мистецтво і насолода. Не дивлячись на те, що квитки на нього були на 23.50 і весь день був просто переповнений справами, сумління не дозволило заснути. Фільм «Окча» з Тільдою Суінтон трапився мені зовсім випадково, коли я захворіла. Після перегляду мені здалося, що я захворіла саме для того, аби знову його переглянути. Так, фільм створений за шаблоном, місця, котрі повинні тиснути на слізну залозу можна наперед передбачити, але (!) фільм настільки мудрий і правильний, живий і справжній, що надовго увійшов в мою пам’ять.

Один із найулюбленіших фільмів це «Виживуть тільки коханці» Джима Джармуша (заздрю тим, хто буде дивитися цей фільм вперше!), «Sicario» (Убийца), «Макбет» (реж. Джастин Курзель), «Одинокий мужчина» (Том Форд), «Цвет граната» Параджанова, «Если все..» (реж. Наталия  Беляускене) і всі фільми Хаяо Міядзакі. «Мультфільмами» їх назвати язик не повертається. І що найбільше мені в них імпонує, так це те, що в його роботах немає «добра» та «зла». Там духи – жартівливі, близькі, зовсім не злі, а якщо і злі, то у них є і «хороші» за людськими мірками якості. Все переплетено в неймовірний візерунок характерів. Як на мене, якщо фільм ділиться винятково на «добро» і «зло» - під нього можна і їсти, і прибирати квартиру, але у жодному разі не пірнати в нього, як у всесвіт. Адже кожен фільм так чи іншакше залишає свій відбиток на нас.

Сторінка фотографині Єлени Дудар на Фейсбук: https://www.facebook.com/elenadudar696/

Персональний сайт Єлени Дудар: elenadudar.com

Слава Світова
Автор:
Слава Світова
comments powered by HyperComments